Герої Крут і Полтавщина

Герої Крут і Полтавщина

«Завдяки Крутам УНР визнали державою», – лаконічно пояснив у інтерв’ю інтернет-виданню «Історична правда» значущість звитяги, жертовності захисників Батьківщини доктор історичних наук Володимир Сергійчук. Патріоти стали на захист IV Універсалу Центральної Ради, яким вперше у ХХ столітті було проголошено державну незалежність, і стримали на кілька днів російсько-більшовицьку навалу. Відтак УНР встигла одержати визнання своєї державності 9 лютого 1918 року від Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини.
Реалії новітньої російсько-української війни, відзначення сторіччя Української революції 1917– 1921 років спонукають активніше підкреслювати історичну тяглість між «першими кіборгами» сто років тому і захисниками національної державності нині. Знання про події столітньої давнини, зокрема й про бій під Крутами, вкрай актуальні, бо вони перегукуються з нашим часом. Адже агресор той самий – Росія!
Цей матеріал – спроба систематизувати вже з’ясовані й вивчені дослідниками дані й розпорошену по різноманітних джерелах інформацію. Це – короткі відомості-оповіді про 12 звитяжців – учасників бою, чиє життя було пов’язане із Полтавщиною: командира Юнацького куреня, дворянина, нащадків Івана Котляревського та гетьмана Павла Полуботка, історика церкви, сина священика, хірурга планетарного масштабу й сестру-жалібницю армії УНР, козака Холодноярської республіки і військовика полку «Чорні Запорожці»; студентів Української господарської академії, яка функціонувала в чеському місті Подєбради на початку 20-го століття. Про загиблих і тих, кому поталанило вижити у вирі тодішньої російсько-української війни й написати спогади про бій під Крутами.

Брати Гончаренки з Лохвицького повіту

Одним із тих, хто захистив Київ бодай на кілька днів від ворога, був уродженець Полтавщини Аверкій Гончаренко. Він народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенках Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині – Варвинський район Чернігівської області). 1912 року закінчив із відзнакою Чугуївську військову школу. У 1916-му в званні капітана командував батальйоном. За бойові заслуги нагороджений Хрестом св. Георгія з мечами. Згодом викладав у Київській школі прапорщиків. Під час Української революції в 1917 році сотник Гончаренко українізував цей навчальний заклад і добився його перейменування на Першу юнацьку військову школу імені Богдана Хмельницького, а в липні став її курінним командиром.
Укомплектували школу учнями колишніх військових шкіл з освітою, не нижчою шести класів гімназії. Із них сформували Юнацький курінь з чотирьох сотень по 150 юнаків та 20 старшин. 23 грудня 1917 року курінь, маючи на озброєнні 16 кулеметів, зайняв позиції під Бахмачем, де прийняв перший бій із російсько-більшовицькими окупантами. Відступили з боями від Бахмача до станції Крути. Тут згаданий підрозділ українських курсантів, яким командував Аверкій Гончаренко, стримував натиск більшовицьких орд під командуванням царського офіцера Муравйова.
Аверкій продовжив службу в Армії УНР, і 1919 року вже у ранзі полковника був призначений губерніальним комендантом Поділля. Згодом стає начальником канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Мешкав у Галичині, де працював в українській кооперації. Після Другої світової війни Аверкій Гончаренко проживав у США. Помер 12 квітня 1980 року.
Молодший брат Аверкія, вояк Студентської сотні – Федір Матвійович Гончаренко – студент третього курсу медичного факультету Київського університету, загинув у бою під Крутами.
З ініціативи «Просвіти» та управління культури облдержадміністрації у Полтавському краєзнавчому музеї імені В. Кричевського відкрито постійно діючу експозицію, присвячену УНР. Тут відведено гідне місце Аверкієві Гончаренку. Увічнили ім’я Героя і в Лохвиці: завдяки місцевому краєзнавцю і активістові «Просвіти» Олександрові Панченку та очолюваному ним Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського на одній із центральних вулиць райцентру встановлено меморіальну дошку.

Дворянин з-під Семенівки

Мала батьківщина героя Крут Миколи Васильовича Божка-Божинського – село Калкаїв Хорольського повіту Полтавської губернії (тепер – села Старий і Новий Калкаїв Семенівського району).
Саме там, неподалік сучасного райцентру Семенівка, 23 жовтня 1895 року в дворянській родині Божків-Божинських – Василя Трохимовича та Наталії Сергіївни – народився син Микола. Упродовж останніх десяти років історики відшукали чимало інформації про дворянина з-під Семенівки. Із серпня 1907 до 1915 року він навчався в Лубенській гімназії. Науковий співробітник інституту історії України НАН України Віталій Скальський віднайшов в архівах і опублікував документ про закінчення цього навчального закладу.
Атестат зрілості засвідчує, що Микола найкраще опановував основи законодавства, Закон Божий, німецьку й французьку мови та математику. Невдовзі переїхав до Києва: успішно склав іспити й розпочав навчання на фізико-математичному факультеті Університету Св. Володимира. Утім студента вабили не лише юриспруденція, іноземні мови та точні науки: Микола з головою поринає у громадське життя, стає українофілом, долучається до партії есерів.
У 1917 році Божка-Божинського обирають товаришем (тобто заступником. – Авт.) голови Тимчасового виконавчого комітету партії об’єднаної народної організації лівих соціалістів України. Ліві українські есери активно підтримали Універсали Центральної Ради та її державотворчу діяльність. Зокрема Микола на початку січня 1918 року працював помічником діловода у Міністерстві земельних справ УНР. Разом із іншими патріотами-однодумцями пішов добровольцем на фронт. У бою під Крутами 29–30 січня 1918 року захищав від російсько-більшовицької агресії молоду державу. Під час того бою 30 січня потрапив у полон і був розстріляний російськими окупантами. 19 березня 1918 року Миколу Божка-Божинського з почестями поховали на Аскольдовій могилі у Києві.
У постійно діючій експозиції про Українську революцію 1917–1921 років Полтавського краєзнавчого музею розміщено інформацію про Героя та його фото. Також світлину Миколи Божка-Божинського разом із іншими фото захисників станції Крути показано наприкінці художнього повнометражного художнього фільму «Крути-1918».

Нащадок гетьманів Павла Полуботка і Данила Апостола

Майбутня просвітителька і патріотка, мати Героя Крут Любов Устимович народилася 1 (13) березня 1865 року в с. Бурбине Хорольського повіту Полтавської губернії у козацькій сім’ї Миколи Устимовича – нащадка гетьманів Павла Полуботка і Данила Апостола. Закінчила Вищі жіночі курси, учителювала на Полтавщині. Влаштовувала у селі Софине поблизу Хорола просвітницькі уроки для селян, розповідаючи про українських письменників, передусім – Тараса Шевченка. У середині 1880-х років Любов Устимович вийшла заміж за Якова Миколайовича Шульгина – історика, українофіла, автора численних історичних праць, серед яких – «Павло Полуботок, полковник Чернігівський».
Подружжя мало трьох синів і доньку Надію. Володимир Шульгин, студент фізико-математичного факультету Київського університету, фундатор (1913 р.) і голова Київської Української Студентської Громади, нащадок українських гетьманів, поліг смертю хоробрих під Крутами. Видатна українська драматургиня Людмила Старицька-Черняхівська у газеті «Нова Рада» так писала про смерть Героя: «Чи є хто з українців в Києві, хто б не знав Володю Шульгина? Його ніхто не звав Володимиром Яковичем, не вважаючи на те, що він вже кінчив університет, так хотілося кожному сказати щось тепле, ласкаве цій всім дорогій, всім любій, всім рідній людині. Одколи скінчив гімназію, він став душею молоді і теплим зв’язком між нею і старшим поколінням, бо він був увесь – любов до України. Палкий організатор, палкий промовець, теплий заступник всіх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, незабутній Володя Шульгин. Він згромаджував, єднав молодь і разом з тим всією своєю істотою збуджував в людей старшого віку віру в долю України».
Фото Володимира Шульгина розміщене у вже згадуваній вище експозиції Полтавського краєзнавчого музею.

Медики-крутяни: сестра-жалібниця Армії УНР і хірург планетарного масштабу

«Певним відкриттям для мене стало те, що під Крутами було щонайменше двоє дівчат-санітарок, пишаюсь тим, що вдалося відшукати світлину однієї із них», – зауважує історик Юрій Юзич, ініціатор кампанії «Пам’ятай про Крути». На його думку, серед уродженців Полтавщини може бути Олена Мельничук (доктор Кобизька). Інформацію про неї надруковано у другому томі книги «Подєбрадський полк Армії УНР» (автор – Віктор Моренець, співавтор – Роман Коваль), який вийшов друком у 2017 році.
У 1913 році закінчила залізничну школу в місті Фастові. У 1913–1916 роках студіювала ази надання медичної допомоги в Київській земській фельдшерській школі. Паралельно навчалася на вечірніх курсах для дорослих столичної гімназії Стельмашенка в Києві, де долучилася до українофільських громадсько-політичних юнацьких середовищ. У 1917 році вчителювала у 2-класовій школі в с. Острові на Київщині. У 1918 році служила в комісії з виборів до Установчих зборів та Трудового конгресу при МВС.
Сестра-жалібниця Армії УНР Олена Мельничук була серед тих, хто надавав першу медичну допомогу, хто рятував життя нашим воякам під Крутами. У лютому 1918 року зі Студентським куренем Січових стрільців виїхала з Києва. З березня 1919 року призначена старшою сестрою-жалібницею в 1-й запасний шпиталь (на 600 ліжок) і виїхала до Галичини. У цьому шпиталі, окрім обов’язків сестри-жалібниці, завідувала культурно-освітньою справою.
Була в польському полоні у Коломиї (05.1919–08.1920 рр.). У складі Армії УНР інтернована до табору в Каліші (12.1920 р.) та Щипйорна (Польща). Звідти переїхала до Чехословаччини у 1922 році.
Дослідник Віктор Моринець з Прилук Чернігівської області ретельно вивчив обидва її резюме, які вона подавала до навчальних закладів Чехословаччини. В одному резюме, у графі «місце і дата народження», Олена чітко вказала місто Миргород на Полтавщині (1899 рік). Утім в іншому документі вже зробила себе на рік молодшою (12.07.1898 р.) і назвала місцем народження село Острів (тепер це Рокитнянський район Київської області. – Авт.). Чому так? «Тут може бути кілька варіантів. Напевно, це викликано специфікою життя політичного емігранта, побоюваннями переслідувань з боку спецслужб радянської імперії, бажанням їх «заплутати». Або бажанням видати себе за іншу особу, бо перший раз вже відмовили у прийомі в академію», – розмірковує Юрій Юзич.
Мельничук подавала заяву на економічно-кооперативний відділ Української господарської академії в Подєбрадах, але дістала відмову через брак вакансій. Була зарахована надзвичайним слухачем на літературний підвідділ літературно-історичного відділу Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова – дворічної педагогічної школи учителів для нижчих шкіл і позашкільної освіти у Празі, яку створено зусиллями українських емігрантів-громадських діячів при фінансовій допомозі уряду Чехословаччини. Навчалася в інституті ім. Драгоманова до середини 2-го курсу (1929 рік). Проте педагогом стати не судилося. Сестра-жалібниця армії УНР все ж продовжила шлях медика. У книзі «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» її автор, історик, уродженець Полтавщини Симон Наріжний написав, що Олена Мельничук «навчалася на медичному факультеті Карлового університету в Празі, стала фахівцем із внутрішніх хвороб». Як і більшість українських емігрантів, після поразки Перших визвольних змагань поринула у громадське життя – була одним із очільників Спілки українських лікарів Чехословаччини. А ще Симон Наріжний пише про неї як про автора публікацій у тодішній львівській медичній газеті «Лікарський вісник». Померла та похована у Чехословаччині (1973 рік).
***
На відміну від Олени Мельничук, яка через поразку перших визвольних змагань вимушена була обрати шлях емігранта, життя ще одного медика – учасника бою Юрія Вороного склалося так, що довелося жити в окупованій країні. Майбутній видатний хірург, доктор медичних наук, професор народився 21.08.1895 року в селі Журавка Полтавської губернії (нині Варвинський район Чернігівської області) в родині козаків. Основним принципом сімейного виховання, за твердженням сестри Юрія Марії Василенко, було не дбати про себе, про багатство, навіть не про славу, а лише про славу України. Справді, сім’я Вороних дала нашому народу ряд непересічних особистостей. Феодосій (дідусь Юрія, 1837– 1910) був філологом за фахом, професором Ніжинської та директором Прилуцької гімназій. Будучи студентом Київського університету, Феодосій Вороний виступив з ідеєю створення безплатних недільних шкіл для молоді, став одним із організаторів та найбільш активних діячів у роботі першої в Києві чоловічої недільної школи. Цей факт, зокрема, відзначала Олена Пчілка в своєму нарисі про події в Києві 60-х рр. ХVIII cт. Тато Юрія Георгій Феодосійович (28.04.1868 –20.11.1908) є одним з найвідоміших вчених-математиків, яких дала світовій науці українська земля. Ще за життя його наукові здобутки справляли на сучасників враження геніальних спалахів думки, він був визнаний фахівцями одним з найяскравіших талантів у галузі теорії чисел на межі ХІХ–ХХ століть. А термін «діаграма Вороного» ввели в теоретичну комп’ютерну науку в середині 1970-х років. Родина Вороних належала до свідомої української інтелігенції і багатьом з них в 1930-ті роки довелося поплатитися своєю свободою та навіть життям. Дружина Юрія Вороного Віра Нечаївська у 1917 році була членом Української Центральної Ради від жіночої спілки.
Дитинство Героя Крут Юрія Вороного минуло у Варшаві, де батько Георгій викладав математику в університеті. Навчався Юрій на медичному факультеті Університету Святого Володимира у Києві (з 1913 р.) й аспірантурі. Учасник Української революції 1917–1921 рр.
Добровільно вступив до перев’язувального медичного загону військ Української Центральної Ради. Цей підрозділ брав участь у бою під Крутами. Загін мав мінімальні втрати. У його складі Юрій Вороний разом із колегами-медиками відступив до Києва.
Диплом Київської державної медичної академії (Київського медичного інституту) Юрій отримав у 1921 році, а з 1923 року працював в академії ординатором. Пан Юрій намагався знайти спосіб допомогти людям з хворобами нирок – від цього помер його батько Георгій. У 1926 р. Юрій Юрійович призначений асистентом науково-дослідницької кафедри факультетської хірургії Харківського медичного інституту, яку очолював видатний учений, автор численних розробок з трансплантології та переливання крові, професор В.М. Шамов. 1931 року Вороний призначений старшим науковим співробітником Інституту гематології і переливання крові (Всеукраїнського інституту невідкладної хірургії і переливання крові) у Харкові. Лікар з сім’єю, дружиною Вірою Йосипівною та дітьми, жив на території Харківської міської лікарні в окремому будинку на другому поверсі.
Третього квітня 1933 року Юрій Вороний уперше в світі здійснив успішну пересадку нирки. Однак подію тривалий час замовчували. Медична громадськість довідалася про це лише з доповіді англійських трансплантологів на Всесвітньому конгресі анестезіологів і реаніматологів, а також з публікації звіту про операцію в італійському журналі «Vinerva Chirurgica», у якому зазначалось, що нирка включилась у кровообіг і почала самостійно функціонувати. Юрій Вороний довів на практиці, що живій людині можна пересаджувати в клінічних умовах не лише фрагменти тканин, а й цілі трупні органи. Препарат пересадженої нирки дотепер зберігається на кафедрі патологічної анатомії Харківського національного медичного університету.
Участь у бою під Крутами мала вплив на подальше життя Юрія Вороного: попри його фантастичні наукові досягнення (операцію з пересадки нирки за своїм значенням у медицині експерти порівнювали з польотами людей у космос!!!! – Авт.), спецслужби СРСР пильно стежили за «неблагонадійним» хірургом і «українським буржуазним націоналістом». «Тож зі столиці мусив переїхати до Херсона. Там завідував місцевим хірургічним відділенням і створив медичний інститут. У ньому для вузів Києва, Харкова, Одеси готували студентів з-поміж фельдшерів, що мали досвід роботи у сільській місцевості. Наприкінці 1935 року Юрію був присуджений ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації, а в листопаді 1936 року він був призначений завідувачем кафедри хірургії Харківського стоматологічного інституту.
Під час Другої світової війни хірург опинився на піднімецьких територіях. Він зробив ще одну унікальну операцію – пришив дівчині відірвану вибухом снаряда праву руку. 23 лютого 1942 р. видатний учений переїхав з Харкова до с. Нова Водолага Харківської області, де працював звичайним сільським лікарем до 13 лютого 1943 р. Коли розпочався наступ радянських військ, 26 лютого 1943 року, нацисти ув’язнили Юрія Вороного. Утримували його в пересувному німецькому лазареті як полоненого санітара, що виконував всю чорну роботу. Під час зупинки лазарету в Житомирі Вороному пощастило втекти.
За перебування у німецькому полоні комуністичний режим заборонив йому бути хірургом з практикою. З 25 січня 1944 року Юрій Юрійович почав працювати в лікувальних установах Житомира урологом, але не полишав наукових пошуків. У 1949 році, працюючи в Житомирській обласній лікарні, Юрій Вороний виконав ще 4 операції з трансплантації нирки. У травні 1950 року хірург переведений до Києва в Інститут експериментальної біології і патології ім. О.О. Богомольця завідувачем відділення експериментальної хірургії. Невдовзі він захистив дисертацію, присвячену питанням патогенезу і терапії травматичного шоку, здобув науковий ступінь доктора медичних наук. З цього моменту і до смерті у 1961 році він працював у Київському інституті гематології і переливання крові.
Піонер трансплантології не лише виконав кілька унікальних операцій, а й написав 48 наукових праць з найбільш актуальних проблем медицини.
Помер Юрій Вороний у 1961 році. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Олег ПУСТОВГАР

Продовження.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

1 thought on “Герої Крут і Полтавщина

Добавить комментарий