Гіркі і світлі тридцять літ і три роки

Гіркі і світлі тридцять літ і три роки

Публікація під таким заголовком та підзаголовком “Про заснування Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського та його перших працівників” побачила світ 2012 року в альманасі Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка “Рідний край”. Її авторка – педагог, філолог, багаторічний науковий співробітник літературно-меморіального музею І.П.Котляревського, член редколегії відновленого часопису “Полтавські єпархіальні відомості” Алла РОТАЧ. У колах патріотичної української інтелігенції Аллу Олександрівну знали також як дружину й незламну соратницю відомого полтавського краєзнавця, енциклопедиста і письменника Петра Ротача (1925 – 2007), який протягом сорока років перебував під постійним наглядом совєцьких спецслужб. Після відходу чоловіка за Межу Вічності Алла Олександрівна опікувалася долею його творчої спадщини. У травні минулого року завершився і її многотрудний земний шлях.
У вибраних для ювілейної рубрики “Будеш, батьку, панувати!..” уривках згаданої автобіографічної статті (дуже об’ємної як для газетного формату) знову оживають любов і відданість цієї надзвичайної жінки й незламної українки справі, якій вона присвятила 33 роки свого життя.

“…Мені сповнилось двадцять два роки, я щойно закінчила історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту й почала працювати в школі. Хіба ж тоді могла передбачити, що рівно через рік прийду працювати сюди (в музей. – Ред.) на все трудове, понад 30-річне, життя – аж до березня 1986-го?!
Пригадую, як уперше зайшла в обласне управління культури, котре очолював тоді п. Гуріненко – прекрасна, доброзичлива людина, і яку він повів зі мною розмову про ті труднощі, що мене чекатимуть на цій посаді наукового працівника, як питав, чи серйозне моє рішення працювати в музеї…
До мого приходу в музей першим науковим співробітником був талановитий полтавський поет-лірик Андрій Страшко. Це він розпочав збирати матеріали до майбутньої книги “І. П. Котляревський у критиці та документах”, яку дещо пізніше, 1959 року, довершив і видав перший директор нашого музею Анатолій Трохимович Залашко (14.03.1910 – 09.08.1980; у паспорті його р. н. – 1914; це помилка випадкова чи навмисна, але правильно – 1910-й. Про це мені повідав сам Залашко).
Страшко не витримав низької платні і перейшов на журналістську роботу. На це натякав у тій розмові начальник обласного управління культури. Мовляв, чи не стане й мені музей лише трампліном для переходу на іншу роботу. Мабуть, сама не усвідомлюючи того, запевняла його, що ні, що це назавжди.
Гуріненко пізніше працював у Кременчуці на партійній роботі, але й тоді не раз відвідував музей Котляревського, цікавився його роботою.
Понад тридцять років промайнуло-пролетіло жар-птицею в стінах цього закладу. І сьогодні з хвилюванням згадую день 1 жовтня 1953 року. Це був четвер. (До речі, в четвер я народилася. Йдучи до музею, вірила: мене візьмуть на роботу). О 10-й годині ранку я вперше переступила поріг музею як його працівниця. Анатолій Трохимович провів мене по шести просторих залах, розповів, що мушу робити: відчиняти й замикати музей, доглядати експонати в експозиції, приймати поодиноких відвідувачів, вести екскурсії (на підготовку їх дав рівно тиждень!). Особливий наголос він зробив на наукову роботу – шукати нові експонати (речові та документальні), писати до газет і журналів про діяльність музею й цікаві знахідки, їздити у відрядження з метою наукових пошуків і пропаганди творчості Івана Котляревського – тобто читати лекції, організовувати і проводити літературні вечори тощо.
– І це все мені одній?
– Так, це обов’язки наукового співробітника, – ствердив директор.
Крім наукового працівника і директора музею, за штатним розкладом були прибиральниця (вона ж і нічний сторож) та бухгалтер на півставки.
До мого приходу хтось із працівників раз у місяць мусив підміняти нічного сторожа, з чим я не погодилась і відмовилася виконувати: моєму синові тоді було всього півроку. У зв’язку з цим почалися пошуки ще однієї штатної одиниці. Знайшли! Майже рік ми працювали вп’ятьох. Наприкінці 1954 року з’явилися наглядач залів та ще один науковий співробітник. “Поповненням штату” доручили займатися мені, бо Залашко вже тоді був тяжко хворий, отож ні в які серйозні відрядження він не вирушав. Я їздила в міністерство культури, як тоді говорили, “вибивати одиниці”. Це й стало моїм першим успіхом і нашим відчутним полегшенням у роботі. Головне, був тепер наглядач залів!
Зарплата наукового співробітника становила тоді 550 крб. (із 1961 року – після грошової реформи – 55 крб.), а директор одержував 700 крб. (відповідно 70 крб.).
Музей мав пічне опалення; в залах пахло вугіллям, завжди було дуже холодно. Навіть улітку ми виходили грітися на сонечку. Роботи завжди мали багато. В окремі дні проводили по 15–17 екскурсій. Пам’ятаю, як, бувало, тільки почнемо музей замикати, а на дверях екскурсія, просять прийняти, і ми ніколи не відмовляли. Бувало й так, що за тією йшла наступна… Працювали до 7–8 години вечора. Так було і в інших літературних музеях міста. Пригадую, як науковий співробітник музею Панаса Мирного Наталія Тимофіївна Коба проводила-проводила екскурсії, аж під кінець робочого дня забула, коли народився письменник, й не може знайти, де про це написано в експозиції. Тоді вона ставить риторичне питання перед екскурсантами: а хто з вас знає, коли народився Панас Мирний? – спасибі, хтось обов’язково знав… Такі курйози від перевтоми траплялися і з нами.
Ідеєю нашого музею стало рішення запросити на літні канікули екскурсоводами учнів Полтавської середньої школи № 1, що носила ім’я Котляревського (тепер ліцей). Першими такими помічниками в екскурсійній роботі з 1963 року й стали Люда Парасочка, Валя Клименко, Ліда Прокопенко, Валя Пиляй, Толя Діаконенко та ін.
…Лекції читали ми й у вихідні дні, і після роботи; проводили екскурсії містом; організовували літературні вечори; зустрічі з цікавими людьми. Заморювалися, але роботу свою дуже любили, пишалися нею. І мізерна платня не змогла нас заставити покинути зали музею. Що то значить любов! Як за Тургенєвим: тільки вона рухає життя! Правда, ми завжди бачили попереду і короленківський вогник…”
* * *
“…Двоє штатних наукових співробітників разом із директором музею до 1969 року здійснили більше сотні різних наукових публікацій. Було видано шість випусків “Наукових записок”, кілька книг, альбомів, плакатів; підготовлено до друку й видано таку серйозну працю з мови, як “Лексика п’єс та од
І. П. Котляревського”, а також картотеку (42 тисячі карток) до словника творів письменника. Цю роботу ми здійснювали під керівництвом працівника Інституту мовознавства імені
О. О. Потебні АН УРСР в Києві Андрія Андрійовича Бурячка. А ініціював її директор музею. Він був науковим керівником, наставником, спонукав співробітників до пошуків і відкриттів, вважаючи, що музей – це перш за все наукова установа, а вже потім масова, популяризаторська.
До музею Котляревського завжди зверталися численні відвідувачі, студенти, вчителі, науковці різних науково-дослідних установ, вузів із проханням отримати додаткові матеріали про письменника. Це спонукало до проведення наукових конференцій із запрошенням до участі в них дослідників творчості Котляревського з різних наукових інституцій України та інших республік. На базі цих конференцій, виголошених досліджень час від часу стали видавати “Наукові записки”. Перший випуск ми присвятили 120-річчю від дня смерті поета, і вийшов він 1958 року…
…А до 1969 року, тобто до 200-річчя Котляревського, їх було видано шість випусків (з 4-го збірники стали називатись “Котляревські читання”). Крім наукових досліджень, у цих книгах друкувалися документальні матеріали з архіву музею: листи різних осіб до Котляревського та його власні листи, опубліковано було цінні фольклорні записи, зібрані черкаським фольклористом Степаном Степановичем Нехорошевим, та низку інших розробок, здійснених виключно науковими працівниками музею.
У 1960–1970-х роках утвердилася традиція проведення наукових конференцій на честь річниць І. Котляревського. Такі конференції були проведені 1963 року до 125-річчя від дня смерті письменника, яке масово відзначала Полтава (на могилу письменника поклали 125 вінків), 1969-го – до 200-річчя від дня народження поета, до 20-річчя музею (1972 року), 1973-го – до 175-річчя першого видання “Енеїди”. Матеріали конференцій 1972–1973 років були зібрані до сьомого та восьмого випусків “Котляревських читань”, яким не судилося побачити світ. Небажані прізвища фігурували там – науковців, дослідників творчості Котляревського, яких було заборонено друкувати. Навіть запрошення й робочі плани були за одну добу до початку конференції перероблені, усунені “дисиденти”, а випуски збірників заборонені. Вони й досі в архівах музею.
На превеликий жаль, у роки брежнєвського застою почався занепад наукової роботи музею: припинилися конференції і видання “Наукових записок”. Музей пильно контролювався відповідними службами, які не дозволили експонувати чудовий килим із зображенням поета й героїв його творів. Було заборонено навіть називати автора цієї прекрасної роботи – художницю зі Львова Стефанію Шабатуру, тоді в’язня ГУЛАГу. Завдяки завідувачці музею, що якось домовилась із КДБ, килим залишився в експозиції, але зняли етикетку до нього. Так “німим” він і висів довгенько: навіть у 40-річчя своєї діяльності музей не виправив цієї несправедливості…”
* * *
“…Надзвичайною подією в історії музею Котляревського стала, безперечно, реконструкція садиби письменника. Без перебільшення, це було свято душі і серця українського народу, його живого слова. Здається, вперше ім’я Котляревського постало в один ряд з іменами Рабле, Свіфта, Аріосто, А. Франса. Ніколи не забудеться історія тих подій – відбудови і відкриття садиби-заповідника.
Нелегко реалізувалася ідея відновлення, непросто ставала дійсністю. Питання про це гостро вималювалося вже 1967 року, коли дехто з керівників намагався довести нібито старий будинок Котляревського втратив меморіальність від попередніх перебудов. Виникли суперечки. Але меморіальні дошки, встановлені Спілкою письменників України ще в 1938 (до сторіччя з дня смерті) та 1948 роках, недвозначно засвідчували, що будинок належав саме І. Котляревському.
1948 року культурна громадськість широко відзначала 150-річний ювілей “Енеїди”. Поема здобула на той час загальне визнання, одержала високу оцінку не тільки класиків української та російської літератур, а й прогресивної світової думки. Вона стала взірцем для молодих сатириків.
До цієї визначної дати було створено в Україні ювілейну комісію, яка здійснила низку важливих заходів. У містах і селах республіки пройшли ювілейні літературні заходи. 12 листопада 1949 року в Києві відбувся святковий вечір, а в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка – триденна наукова сесія.
150-річчя “Енеїди” відзначалося і в Москві, Ленінграді, Тбілісі, Єревані, Мінську, Алма-Аті, навіть у столиці Якутії. Група українських письменників-киян для участі у святі приїхала до Полтави – це Остап Вишня, Микола Нагнибіда, Андрій Малишко, Юрій Смолич, артист Юра-Юрський.
22 грудня 1948 року на садибі Котляревського відбувся мітинг, на якому була присутня і я – студентка педінституту. Письменники встановили меморіальну дошку на хаті Котляревського. Саме в ці ювілейні дні громадськість Полтави при підтримці влади порушила питання про організацію на батьківщині Котляревського меморіального музею. 25 квітня 1950 року за розпорядженням Ради Міністрів Союзу РСР (№ 5629) та постановою Ради Міністрів Української РСР (№ 1522) від 22 травня 1950 року було ухвалено організувати в Полтаві музей Котляревського, який і відкрився через два роки.
Питання ж про відбудову садиби письменника ставилося не раз. Спершу було вирішено купити старий будинок Котляревського, в якому мешкала родина Павленків. За нього господарі зажадали 60 тисяч карбованців. Таких коштів наш музей не мав. А міська влада вирішила обмежитися встановленням відповідної стели на Івановій горі, поряд із садибою поета: нам доручили підготувати текст, і 1967 року цю справу було зроблено. Але працівникам музею важко було відмовитися від омріяного і вистражданого (щоправда, директор музею не поділяв цих поглядів), бо розуміли: настав час відродити садибу в первісному вигляді. І почалася боротьба…
Музей змушений був звернутися за підтримкою до широкої громадськості, творчих спілок, насамперед до Спілки письменників, до діячів науки й культури. Одначе наближався ювілейний 1969 рік, а питання про відбудову зависло в повітрі. Тим часом, у січні 1969 року, поруч зі священним місцем на Івановій горі почали споруджувати ресторан “Лілея”. Музейники і громадськість категорично не сприйняли такого свавілля. Зокрема зі статтею-протестом у газеті “Літературна Україна” виступив Петро Ротач…
…Але ресторан будувався, а рішення про реконструкцію садиби поета не було. Більше того, в цей напружений час у газеті “Известия” з’явилася ганебна стаття “Такие музеи нам не нужны” кореспондента в Харківській і Полтавській областях Михайла Буренкова. Вона стосувалася музеїв Івана Котляревського та Панаса Мирного. Приміром, музей Панаса Мирного автор рекомендував віддати під дитячий садок… Працівники музеїв кинулися також за підтримкою – до Олеся Гончара, Олександра Корнійчука, Андрія Тобілевича (“останнього з могікан”, як він себе називав), Петра Тронька, Павла Федченка, Василя Сухомлинського та багатьох інших діячів. Ми отримали від них підмогу – і перемогли…
…За рішенням уряду створили ювілейну комісію, і таки було прийнято рішення про відбудову хати-садиби І.П.Котляревського. У квітні республіканські спеціальні науково-реставраційні виробничі майстерні розпочали роботу: вивчили історію будинку поета, визначили вік дерева і первісне місце фундаменту, було піднято архівні документи, знайдено іконографічні матеріали, все це дало змогу створити максимально точний проект садиби письменника. У травні проект реконструкції затвердили. До ювілейних днів залишалося три місяці. Коли зараз думаєш про ввесь обсяг робіт, виконаний у ті місяці, то не можна не дивуватися, за який короткий проміжок часу здійснена реконструкція. Вся Україна допомагала як могла!..”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий