Голоси правди

Голоси правди

Уся Україна, а разом із нами і весь прогресивний світ, згадує в ці дні безвинно убієнних голодом, що його організував сталінський режим на родючій, прозваній житницею Європи землі, щоб упокорити вільнолюбну націю, знекровити українське село, яке чинило опір колективізації. Щоби зруйнувати українську національну ідентичність. Мільйони жертв! Мільйони ненароджених…
Голодомор 1932–1933 років – найбільший злочин тоталітаризму. Вже близько 20 країн офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Але не Росія. Вона з усіх сил тисне на інші держави, аби вони не визнавали Голодомор в Україні геноцидом. Кремлівські ненаситні пазури досі тягнуться до нашої свободи. Імперія не хоче випускати колишні колонії зі сфери свого впливу. Особливо важко їй змиритися з існуванням Української держави. Та й на наших вулицях, на превеликий жаль, досі не бракує тих, у кого ця тема викликає роздратування, чи просто байдужих, а то й україноненависників. (Може, є серед них і нащадки тих, кого заселяли в спорожнілі українські хати в 1933-му, чи тих, хто охоче записувався в буксирні бригади…) Ще недавно вони кричали, що голоду не було, що це вигадки. Тепер мовчать, бо 2006 року внаслідок Закону Верховної Ради України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» термін «Голодомор» набув статусу юридично-правової категорії, а 2010 року в результаті судового розгляду завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Суд визнав винними сімох вищих керівників СРСР та УСРР, а саме: генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УСРР Власа Чубара.

Пам’ять, що рятує

Український інститут національної пам’яті, готуючись до Дня пам’яті жертв Голодоморів, започаткував інформаційну кампанію, присвячену окремим історіям людей, які не мовчали про ту страшну трагедію. Її гасло: «Пам’ять, що рятує: голоси правди». У наш час історія набуває антропологічних параметрів. Це означає, що актуальним стає пропрацювання родинних або й приватних людських історій. Індивідуальна пам’ять не суперечить пам’яті колективній, вона тільки підживлює її. В цю програму «голосів правди» вписується і прем’єра на вітчизняному екрані фільму польської режисерки Агнешки Голланд «Ціна правди», присвяченого валлійському репортерові Гарету Джонсу, який першим у західній пресі під своїм ім’ям розповів світові про голод в Україні, заплативши за це трохи пізніше своїм життям, і поява на прилавках наших книгарень книжки відомої американської журналістки, письменниці, історика Енн Епплбом «Червоний Терор. Війна Сталіна проти України», в якій авторка, спираючись на численні архівні джерела і свідчення людей, які жили в той час, переконливо доводить, що Голодомор був геноцидом, а не просто наслідком колективізації. Цей блискуче написаний твір спричинився до гарячих дискусій у світовому науковому середовищі, здобувши цьогорічну премію Лайонела Гелбера, яку присуджують за найкращу книжку англійською мовою, що торкається питань міжнародної політики та поглиблює публічну дискусію з важливих міжнародних питань.
Після панахид у храмах, після загальнонаціональної хвилини мовчання на підвіконнях українських осель запалають свічки. Ми згадаємо своїх рідних, скошених голодною смертю. Голодна смерть – чи може бути щось страшніше на цьому грішному світі? Ми згадаємо їх поіменно. Ми попросимо Небо знайти для них місце в оселях праведників. Ми пообіцяємо їм: таке більше не повториться.

Урок історії

Учителька математики однієї з київських гімназій Антоніна Максимівна Кириченко (в дівоцтві Пащенко) народилася 1953 року в Диканьці. Там же й навчалася в середній школі. Відмінниця. Напівсирота. Рано втратила матір. Але зростала серед щедрих на доброту родичів: батько, тьотя, дядьки… Якось прийшла до свого дядька, Костя Яковича Бедратого, в гості. «Що, коза, уроки вже зробила? Що вам задали?» – поцікавився дядько. «Так, зробила. Історію прочитала». – «То й що ви тепер вчите?» – «До 30-х років дійшли». – «І що ж там пишуть?» – «Пишуть, що була засуха велика, недорід». Завжди стриманий, готовий пожартувати, дядько Кость побагровів: «Я б їм розказав історію! Туди-й-перетуди! Я б їм таку історію про недорід розказав…» І дядько, ковтаючи сльозу, провів урок історії для семикласниці Тоні.
Було йому тоді не більше чотирьох років. Родина жила у Василівці Диканського району. Буксирники вигребли з господарства все до зернини. Хтось попередив батьків, що завтра знову прийдуть. І Костева мати вирішила заховати останній вузлик із квасолею, яку берегла про найчорніший день. Висипала ті кілька жменьок у маленький горщичок і замазала його глиною в передпіччі. Буксири не забарилися: обнишпорили скрізь. Було їх троє. Один із них помітив невисохлу глину і почав її роздовбувати. Із злорадним виразом витягнув горщичок, але, дістаючи його, трохи перехилив, і звідти випало кілька квасолин, небагато – три чи чотири. Маленький Костя дивився на них невідривно і подумки заклинав: «Хоч би не побачив, хоч би не побачив…» Та він помітив, згріб їх і кинув до купки. Нічого не було малому так шкода, як тих чотирьох квасолин… Не забув про них до скону. А Тоня тоді нікому не розповіла про дядьків урок з історії, але теж не забула його.

«Дуня хоче кисляку!..»

Рашівська багатодітна сім’я Гаврилків жила на Жуковій, у найдавнішому місці села – на лівому березі маленької чистої річки Рашівка, яка впадала у Псло. 1928 року голова родини Дмитро косив сіно і врізав ногу. Почалася гангрена, і він помер. Зосталася Мотря (родом вона була з Великої Обухівки Миргородського повіту) з трьома дітьми: Ількові – дванадцять, Олі – шість, Катрусі – чотири. А через два місяці після чоловікової смерті Мотря привела на світ ще одного

Голоси правди
У центрі – Марія Курган (Берегова) та її донька Настя (ліворуч) із малою Марійкою на руках. Фото приблизно 1931 року.

хлопчика, Микиту. Кажуть їй: не піднімеш сама дитину, віддай у патронат. Вона так і зробила. Нелегка вдовина доля, тяжке колгоспне рабство, однак жінка не опускала рук. Не зламало її одне лихо, та прийшло друге – голод. Він і поклав її в могилу. А дітей забрали в патронат. Їх тоді в селі було кілька. Гаврилки опинилися в тому, що містився в хаті, яка стояла на місці нинішнього подвір’я директора Рашівської школи Володимира Васильовича Андрусенка. Розповідає вчителька-пенсіонерка Людмила Миколаївна Цьоцюренко (у дівоцтві Чорнушенко), донька Катерини Дмитрівни: «Мама все життя згадувала, як їх привели в патронат, і перше, що вона побачила, перелякало її страшенно й закарбувалося в пам’яті назавжди. В коридорі сиділа опухла дівчинка із заплющеними очима і весь час повторювала: “Дуня хоче кисляку… Дуня хоче кисляку…”» Голодомор, каже Люся, зачепив не тільки мамину родину, а й батькову. В Чорнушенків тоді від голоду померли дідусь і бабуся Люсиного батька Миколи Олексійовича, тобто Людмилини прадід і прабаба. Дід Тимофій і баба Дуня відійшли в засвіти першими. А навесні
33-го кирпата свашка з косою прийшла за їхнім сином Олексієм. Він пас коней уночі. Вже заколосилася озима пшениця. Чоловік зварив недозрілого зерна і з’їв його, що спричинило заворот кишківника. Покинув дружину саму з трьома синами.

Ті, що вижили

Про випадок, що стався з його батьком у голодні роки, розповідає інженер із Харкова Олександр Бурбела, родом із Рашівки Гадяцького району: «Батькові тоді було років десять. Дідусь Харитон жив із сім’єю під горою, там, де тепер живе Валя Кириченко. В нього було три сини: найстарший Олександр, мій батько, 1922 року народження, Микола – середульший, він загинув у Другу світову, і Василь. Батько дружив у дитинстві з сусіднім хлопцем, трохи старшим за віком, якимось Володькою Пацюком (не знаю: це справжнє прізвище чи вуличне). Вони разом купалися в Пслі, гралися. Якось їх заманили в хату люди, що жили недалеко від річки, на Березі (батько показував мені місце, де стояла їхня хата, але я не пам’ятаю, чи називав він прізвище тих людей), і заперли в кімнаті. Хлопці побачили якесь дивне переглядання господарів, та, відчувши загрозу, не розгубилися. Володька був сильніший, він вибив вікно, і друзі втекли. А потім у селі пройшла чутка, що ті люди з’їли своїх дітей. Їх забрав «чорний ворон», і більше про них у селі не чули.

Порятував вівсяний киселик

Осінь 1932 року. Голод уже простер чорне крило над українським селом. У родині Павла Матвійовича Назаренка (це село Загрунівка Зіньківського району) помирає дружина Настя разом із немовлям – дівчинкою на ім’я Фанашечка. Дотягнули з горем пополам до весни, а там зелень вигулькнула, і Марійка, Настина донька, якій було всього два з половиною рочки, наїлася шпичаків (так тут називають молодий очерет). Далеко шукати їх не треба було: обійстя Павлове примостилося на Вознесенці, неподалік річки Грунь-Ташань. Роздувся в малої животик, почався жорстокий пронос. Хтось із сердобольних сусідів переказав бабусі дівчинки, берегині роду Марії Курган, у якої з Левком було семеро дітей і яку кликали Береговою, бо мешкала в сусідніх Сулимах на березі ставка: «Не жилець уже ваша Маруся». І тоді Марія зварила киселик із вівса, прийшла на Вознесенку і напоїла ним дитя. Шлуночок запрацював, і внучка вижила, зберігаючи вдячність бабусі-рятівниці всеньке життя.

Тетяна ДЕНИСКО.

Поділися:

Добавить комментарий