"Голоси": правдива історія рідного краю

Катерина Сич

«Голоси»: правдива історія рідного краю

Перефразовуючи Григора Тютюнника, беремося стверджувати: інколи кілька правдивих спогадів вартісніші, аніж незрозуміло для чого написаний роман. Ці слова стосуються проекту «Голоси. Загублений світ», яким уже пів року займається ГО «Центр культури та розвитку «Горизонт». Підкреслюємо, не згублений, а загублений. Різниця суттєва. Голоси цих людей, їхні правдиві, безпосередні спогади мусили б загубитися в плині часу, у кращому випадку перейшли б до їхніх дітей та онуків, якби кільком письменникам не захотілося записати їх як документ.
Про що ці історії і ким є ці люди? Вони – наші земляки, живуть у різних куточках області. Географія різноманітна: від Другої Олександрівки Козельщинського району, крихітного села, яке ось-ось зникне з мапи Полтавщини (Марія Свячена), до містечка Опішне, язик не повертається сказати села, таке воно велике (Василь Омеляненко), від Багачки Першої (Любов Шевченко) до села з чарівною назвою Квіти (Наїса Осіння). Ці люди розповідають свої невигадані історії про любов і зраду, радощі й печалі, війну, голод, розруху, переселення, відбудову, а ще про щире захоплення своєю справою, творчість, життєві зустрічі, власні несподівані відкриття. І все разом – не просто спогади, а мудрість, яка проситься бути почутою. «Голоси» – правдива історія рідного краю, безцінний краєзнавчий матеріал.
Ідея, а також координація проекту належать письменниці та журналістці Інні Дідик (Снарській).
– Давно хотіла зробити щось подібне. Ще коли працювала на ТРК «Лтава», ми з колегами підготували передачу «Пісні одного життя» про 96-річну Парасковію Масич із Кобеляк. І раніше бачила (а в тележурналістиці працюю понад 20 років), які цікаві, неординарні, та, на жаль, нерозкриті люди в нашій глибинці. Хотіла зробити на телебаченні документальний проект «Самородки» в рамках циклу «Земляки». Проте не судилося – рік тому потрапила, як і більшість моїх колег, під скорочення. Та немає поганого без доброго. Нарешті в мене з’явився час, щоб зупинитися, роздивитися навколо, подумати… (Праця на телебаченні – це ж постійний цейтнот). Знайшлися однодумці й серед письменників. Насамперед мене підтримала Наталка Кірячок (Трикаш), голова нашої обласної організації НСПУ. Вирішили написати проект, подали його на конкурс програм, розроблених інститутами громадянського суспільства, яким опікується департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА. Виграли, посіли третє місце. З’явилися хоч і невеликі, та все ж кошти, які дали змогу зробити щось корисне в напрямку реалізації ідеї. Від слова, як то кажуть, перейшли до справи. Почали працювати… Зібрали спогади. Запустили сайт. Тепер обробляємо записані в результаті експедицій Полтавщиною матеріали… За час, що працюємо над проектом (з березня цього року), герої «Голосів» стали нам рідними. Від деяких спогадів стискається серце, хочеться чимось допомогти цим людям. Але чим? Де вони, наші спонсори?.. Хоча, знаєте, літній людині (а наші герої здебільшого дуже поважного віку) важливо хоча б виговоритися, поділитися наболілим. Людині завжди приємна увага, важливо, щоб хтось її вислухав, поспівчував, порадів разом із нею… Ми записали не тільки драматичні, а й радісні, оптимістичні спогади, наприклад, про весілля, любов, дружбу, віру, народження дітей, світ захоплень і таке інше.
Герої «Голосів» різні за віком, фахом, уподобаннями. Більшість із них прості селяни (Любов Шевченко, Марія Свячена), також є письменники (Юрій Роговий), колишні наукові працівники (дендролог Катерина Сич), вчителі (Уляна Демченко, Ганна Бережна), майстри народної творчості (гончар Василь Омеляненко, вишивальниця Леся Донос). Що об’єднує таких різних людей? Передусім любов до рідного краю, а також життєва мудрість, яка проситься бути почутою.
Пропонуємо читачам уривки із спогадів героїв проекту «Голоси. Загублений світ».
Ганна Бережна, 98 років, село Мозоліївка Глобинського району (про голод): «Одного разу йде один дядько дорогою, а я, мала, по дорозі бігаю. Він й каже: «Дівчинко, винеси мені з дому ножа». Я винесла ножа, він витяг із торбинки хлібину, одрізав кусок, та й поклав його знов у торбинку, а ніж мені віддав. Я потім так лизала той ніж! Думала, ну чого він подражнив мене? Ну вже б одломив би того хлібу та й з’їв! А то ж ні… Бо не було в нас хліба. Оце мамка, як на базарі куплять кусок, принесуть, то ми ото гуртом з’їмо по кусочку… А так же не було чого їсти. Їли все. І акація, як цвіла, то їли. А то сестра старша була, і ходила вона в плавні за село аж. Там щавель. І оце нарве щавлю, принесе додому, а мати закип’ятять молоко, вкинуть дрібненько покришений часник, щавель. Там же кислота, і часник обкипить сиром, зробиться такий, ніби галушки. І ото ми таке їли…»
Леся Донос, 67 років, місто Гадяч (про творчість): «Шитво, здібності до цього я перейняла від бабусі. Мабуть, передалося генетично. Коли в мене сталося сімейне горе, мені сказали: «Бери голку і ший». По-перше, вишивка приносить радість для душі, а по-друге, відволікає, бо треба дуже скрупульозно перераховувати усі ті хрестики… Я вважаю, що в кожній українській родині повинні бути портрет Шевченка та Лесі Українки, а також вишитий рушник. Жінка рушник шиє як оберіг для власних дітей… Я зараз Лесю Українку перечитую, то вона казала: «Буду сіять квітки на морозі». (Показує на вишиті подушки). Оце мої квітки на морозі. А ще вона казала: «Я буду вічно жити». Комусь залишаться мої вишивки. Якщо хтось мене згадає добрим словом, я буду дуже рада. Жити тільки для себе мені не цікаво. У моєму віці не цікаво слухати плітки або розповіді, хто чим хворіє. У кожного болячок достатньо. А треба віддавати життю кожен день, прожити так, щоб запам’яталося «.
Уляна Демченко, 94 роки, село Тарандинці Лубенського району (про Василя Симоненка): «Одного разу, знаю, бо я була чергова, таке мело надворі, що й світа білого не було видно. Я оце звідсіля, де живу, ледве до школи дійшла. Прийшла раніше, бо чергова. Дивлюсь, Василь Симоненко заходить і з ним його товариш з Біївець. Я кажу: «Чого це ви прийшли в таку заметіль?» А Василь відповідає: «Ви знаєте, я не хочу відставати від життя, я ж таки щось корисне в школі почую. А що дома сидіти? Що я там почую, що побачу? А то ж я в школі щось та взіваю!» Це, чесне слово, це його слова, Василя… А приходить у школу, в нього ж ні пальта людського немає, хтось, видно, своє стареньке віддав. Він вже у 9 класі, чи навіть у 10 класі вчився, а пальтечко на ньому, дивлюся, таке дитяче, зовсім не по зросту. Воротничок откочений, платочком отак підв’язано і шапка якась. А поверх шапки запнутий платком. Платком усігда обмотаний, отак приходить, бідненький, просто шкода, бідна дитина. Рукавчата короткі, якесь пальтечко – недоносок, хтось дав же видно… Отакі руки – сині! Сині, бідні… Ото почала його змерзлі руки відігрівати, давай терти йому руки, оттирать. І самій холодно, але тру… І ноги ж в нього, бідненького, теж померзли… «Сідай, Вася, на стілець, – кажу, – розбувайся, давай тобі допоможу!» Чоботи стягаю, а в нього пообмерзали портянки. Ні носочків, нічого немає…»
Катерина Сич, 79 років, село Устимівка Глобинського району (про Василя Устимовича та дерева): «Коли в 1917 році у засновника Устимівського дендропарку Василя Устимовича забрали землю, усе на світі, то найбільше він жалкував за парком. За землю і майно не переживав, а переживав за парк. Він говорив: «Якби парк дістався молоді». Така в нього думка була. Дуже переживав. І в нього стався інсульт, від якого він у 1924 році помер. Похований десь у Кременчуці, на якомусь старому кладовищі. Поставили йому дерев’яний хрест. Та після війни рубали навіть хрести, бо топити не було чим, і той хрест знищили. Тож місце, де його поховано, невідоме»… Ведуча: «Чи ображаються дерева на людей?» К. Сич: «Аякже, вони ж тоді хворіють. Вони ж… Ну, аякже! Рослина відчуває любов людську. Як до неї ставляться… Ви подивіться, посаде людина рослину абияк, аби тільки рахувалося. Навіть якщо приживеться те дерево, все одно хиріє, хвороби нападають. А якщо посадити його з любов’ю, кореневу систему не пошкодить, зробити усе правильно, поливати дерево, обрізати, і десь там, що пошкоджене, убрати, звичайно, воно віддячить людині. За її любов, за догляд. Я колись в якомусь журналі читала такий вислів: «Дерева не вміють говорити, але вміють плакати». І це правда. Воно не скаже, що з ним щось не так, та коли його обидити, якщо не доглянеш як слід, – воно плакатиме…»
Василь Скриль, 78 років, село Пронозівка Глобинського району: «Значить, я чого кажу за Морозівку, бо моя мама з

"Голоси": правдива історія рідного краю
Василь Скриль

Морозівки. І ми на храм ходили туди, своя церква була в Морозівці, значить, свій приход був і так дальше. І ми на храм приходимо туди, мамина сестра каже (а там було два хлопці таких, як я): «Ідіть, – кажуть, – рибки піймайте, на Сулу». Ми беремо невід такий, густий-густий, і йдем на Сулу, там Чорні Кручі називалося, там глибоко. Ну, ми затягаємо той невідок – такі хлопці були, ніхто за нами не слідкував, куди ми пішли, шо ми робили, де ми були – затягли, отакейво. Ну, як привезли рибки, тітка Настя, мамина сестра, каже: «Ну шо ж, пукайте». Це значить головку одривать. Головку одірвали – і в макітру. Головку одірвали – кишечки витягаються. А тоді туди тітка висипає, значить, в каструлю, сметани домашньої (корови ж тоді в кожного були, це сьогодні катастрофа, шо нема коров ніде, нічого) і в піч одправляє. Як одтушкує в печі в сметані оцю рибку… Ну шо воно, тоді і так їсти хотілося, не вдосталь всього було, ну, я вам скажу, то об’єдєніє було, то такий делікатес був, за вуха не відтягнеш… І оце прибутна вода весною все затоплює – Морозівку, Чигирин-Діброву… Сидять люди на горищі, на чердаку, у кого там уже ж дірка якась єсть, хтось, може, вікно зробив, сидять, лаються: «Оце вода піде, поїдемо на гору, не будемо тут і дня жити…» І так дальше… Вода пішла, зійшла, позлазили люди з горища, хати ж пообвалювались, – попідмазують, пообмазують та й живуть до слідующого потопу…».

Аліна ТИМОШЕНКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

1 thought on “«Голоси»: правдива історія рідного краю

Добавить комментарий