Голова Козельщинської територіальної громади Олександр ТРОЦЬКИЙ: "Якщо ми всі виїдемо в Київ,  Варшаву чи Вроцлав, хто буде  наводити лад у рідному краї..."

Голова Козельщинської територіальної громади Олександр ТРОЦЬКИЙ: «Якщо ми всі виїдемо в Київ, Варшаву чи Вроцлав, хто буде наводити лад у рідному краї…»

На вхідних дверях під’їздів усіх довколишніх будинків з’явилося оголошення: керівники нашої Козельщинської громади запрошують людей на сходку, так би мовити, – на раду. Місце зустрічі – вулиця Дружби.
«Не бояться людей», – подумалось мені. Пам’ятаю часи, коли сходки проводились рідко-рідко. Не було, власне, чим керівникам перед людьми звітуватися… А ось тепер запрошують регулярно.

Сходка, віче, відверта розмова

Моя сусідка з другого поверху, Наталія Сергіївна, характером людина пунктуальна, уважна. Ці риси виробилися в неї на відповідальній роботі – чимало літ трудилась у міжгосподарській шляховій організації, понад десять років завідувала відділом кадрів, згодом довгий час працювала бухгалтером, економістом. «За станом здоров’я, – сказала вона мені, – цього разу не зможу піти на сходку. Отож, якщо буде голова Козельщинської громади Олександр Троцький, нагадайте йому, що рік тому на такому ж зібранні люди просили відремонтувати тротуар від прокуратури і до старого приміщення суду».
Тож, крім своїх запитань, занотував у записник я і це прохання. Але, зізнаюсь, озвучити його не встиг. Олександр Андрійович Троцький почав розповідати про проблему й без нагадування.
Протягом багатьох років експлуатації тротуар дійсно поруйнувався. Коли починаються дощі – ані пройти по ньому, ані з дитячим візочком проїхати! А саме ж у цьому напрямку батькам доводиться діставатися з малечею до дитячого садочка.
«Будівництво доріг, тротуарів, їхній ремонт – справа дорога. Не на все вистачає коштів. Але цей тротуар тримаємо в полі зору. Є домовленість, що нам допоможе Біланівський гірничо-збагачувальний комбінат. Маємо намір цю проблему вирішити до кінця року», – зазначив голова Козельщинської ТГ.
І підстави вірити його словам у людей є. Протягом останніх двох із половиною років Козельщинська громада помітно знінилася. Чистіше й чепурніше стало на наших вулицях. У минулому залишилися поруйновані прибудинкові території, продірявлені покрівлі, потоки каналізаційних стоків, вибоїни на дорогах. Уже як належне сприймаємо й красиві облаштовані автобусні зупинки, й освітлені вулиці, й сміттєві баки та урни.
Ще зовсім недавно велосипедом на вулицях було не проїхати: вибоїни і рівчаки такі, що краще пішки іти, а двоколісного у руках вести. Зараз отих ям практично немає. Керівники громади відмовилися від традиційного «ямкового ремонту». Шляховики-ремонтники почали застосовувати картосхеми.
Ходячи вулицями, козельщани не раз помічали марковані квадрати, прямокутники… «Що це?» – думав я і собі. Виявляється, в такий спосіб зафіксовані проблемні ділянки шляху. Приходять ремонтники – а обсяг робіт уже відомий.
Охайніше на наших вулицях стало, коли по всій Козельщині з’явилися симпатичні червонуваті сміттєві урни та великі баки для сміття. А скільки проблем було до цього! Є що і мені пригадати.
Разом з однодумцями ми волонтерили у лісосмузі, що понад об’їзною дорогою (із Василівського переїзду і до шляху на село Омельниче). Ця ділянка постійно захаращувалася сміттям. Понад шляхом комунальники почали виставляти величезні щитки з написом: «За засмічування – штраф!» Сума кругленька – 1432 гривні. Але порушникам – хоч би що…
У мене на той час було два вільних велосипеди. Отож дві торби на руль, мішок на сидіння – і вперед, прибирати з товаришами лісосмугу від непотребу. Найприкріше, що це була Сизифова робота. Чим більше сміття ми вивозили, тим більше його з’являлося. І так до тих пір, поки комунгосп не встановив мережу спеціальних великих баків.
На сходці Олександра Троцького розпитували люди багато. Хвилювалися, і як воно житиметься з новим адмінподілом, бо ж звичного Козельщинського району тепер немає. «Але є громада! Усі разом будемо налагоджувати своє життя, – пояснював голова. – Школи, дитячі садки, заклади первинної медичної допомоги, заклади культури, комунальні підприємства – всюди удосконалюватимемо роботу, щоб про все дбати по-господарськи».
Розвінчав Олександр Андрійович і чутки, що точаться в Козельщині довкола нової базарної площі, яку начебто якісь скоробагатьки хочуть викупити для будівництва в центрі селища торговельно-розважального комплесу. «Земельна ділянка під новим ринком перебуває у комунальній власності. І ніхто нікому й нічого не планує продавати. Базарною площею керуватиме місцеве комунальне підприємство», – запевнив керівник громади.
Не один десяток питань розглянула того вечора сходка. І на всі керівник громади Олександр Троцький давав відверті відповіді. А відтак підходили до нього і з приватними питаннями. Звернувся з проханням і я – поспілкуватися для інтерв’ю.

«Для нас немає другорядних справ»

Голова Козельщинської територіальної громади Олександр ТРОЦЬКИЙ: "Якщо ми всі виїдемо в Київ,  Варшаву чи Вроцлав, хто буде  наводити лад у рідному краї..."
Олександр Андрійович Троцький народився 24 серпня 1984 року в Козельщині. У 2008 році закінчив Кременчуцький політехнічний університет імені Михайла Остроградського та здобув професію інженера-еколога. У 2012 році закінчив Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» та здобув професію юриста.
Трудовий шлях почав у 2003 році. 2003–2004 роки – заготівельник молока Лутовинівського маслосирзаводу. 2005–2008 роки – провідний спеціаліст управління сільського господарства Козельщинської райдержадміністрації. 2008–2010 роки – головний спеціаліст управління агропромислового розвитку Козельщинської райдержадміністрації. 2010–2015 роки – начальник організаційного відділу Козельщинської районної ради.
З квітня 2015 року до січня 2018 року – перший заступник голови Козельщинської райдержадміністрації. З січня 2018 року – Козельщинський селищний голова. Депутат Козельщинської районної ради трьох скликань.
25 жовтня 2020 року за результатами місцевих виборів обраний Козельщинським селищним головою.

Уже наступного після сходки дня я продовжив бесіду з Олександром Андрійовичем Троцьким про долю нашої Козельщинської громади. Його робочий кабінет – на другому поверсі адмінприміщення. На столі – ідеальний порядок: комп’ютер, канцелярське приладдя, записники… У цьому ж кабінеті – робоче місце й заступника голови Анатолія Срібного.
З вікна в приміщення зазирає чисте прозоре літнє небо. Збоку майорить синьо-жовтий прапор нашої держави.
– Олександре Андрійовичу, як відомо, в кожній справі надзвичайно важливі перші кроки. Які вони були для Вас у Козельщинській територіальній громаді?
– Пам’ятаєте, нам вибори оголосили перед Новим роком? Не було нічого: ні фінансування, ні сформованого кадрового потенціалу, ні генерального плану на соціально-економічний розвиток. Навіть печатки ще не було… Усе починали, як кажуть, з нуля.
– А проблема зі сміттям вирішувалася вже за Вашою участю?
– Із початку моєї роботи великі сміттєві баки були встановлені біля квартирних житлових масивів. Було їх у Козельщині близько 200, а натепер – майже 1000.
По селах теж укладаємо договори на розміщення великих баків. В основному це населені пункти – центри колишніх чи теперішніх сільських рад, де велика кількість жителів і є потреба у вивезенні сміття.
– Що виконати не встигли?
– Ми не встигли встановити майданчики зі штучним покриттям. Розраховували на співфінансування з обласного бюджету, проте не вийшло. А коштів місцевого бюджету недостатньо, оскільки вартість одного майданчика – в межах 1 мільйона 300 тисяч гривень.
Там, де молоді багато, наприклад, у Лутовинівці, такі спортивні майданчики зі штучним покриттям були б дуже доречними. Надалі плануємо обов’язково їх збудувати.
Звичайно, основні зусилля спрямовуватимемо на подальше покращення інфраструктури: дороги, освітлення, транспорт. Загалом другорядних питань для нас немає. А в якій послідовності щось вирішувати, підказують і саме життя, і спілкування з людьми.
– Щоб зробити щось вагоме, потрібна відповідна матеріальна, технічна база…
– Для придбання техніки залучали всі можливості. Щось придбано за кошти місцевого бюджету, щось – за рахунок інфраструктурної субвенції. На кілька одиниць техніки збільшився автопарк за сприяння Біланівського гірничо-збагачувального комбінату. За рахунок цього підприємства був придбаний і трактор. Так, на сьогодні в громаді є 3 трактори, екскаватор. З’явився мікроавтобус, яким підвозять людей із населених пунктів, у які відмовляються їхати приватні перевізники, мотивуючи нерентабельністю. Ось уже більше року громадський автобус безкоштовно возить пасажирів із Приліпки, Хорішок, Юрок і Михайликів. Коли перевізник відмовився від Мануйлівки, було організоване транспортування пасажирів і з цього населеного пункту, а також із Харченок, Дяченок, В’язівки. Варто лише записатися у старости.

«…Усе, що перед очима, що в серці»

– Олександре Андрійовичу, багато людей шукають дороги з рідного селища у далекі світи. Чи не хотілося б і Вам якихось інших перспектив?
– Я – корінний житель Козельщини. І не збираюся від’їжджати в далекі краї. Залишаюся, щоб зламати негативний стереотип, буцімто Козельщина та ще кілька колишніх районних центрів – це такі собі відсталі населені пункти, аутсайдери. Розумію, що всі оті заклики: «Побудуємо Європу тут і у нас» дуже часто звучать з уст популістів. Тому треба по-чесному: залишитись і зробити.
Водночас я жодним чином не засуджую людей, які виїхали в інші краї. Є ті, хто змушений працювати на заробітках, допомагаючи рідним. Але якщо ми всі виїдемо в Київ, Варшаву чи Вроцлав, то хто ж про тутешнє життя подбає?
Гріє мені душу й те, що моя рідна земля наділена особливою духовною енергетикою, що тут побувало чимало видатних людей.
– Розкажіть, будь ласка, про батьків…
– Слава Богу, живі-здорові, мешкають тут, у Козельщині. Мама, Лідія Петрівна, родом із Роменського району Сумської області. Усе трудове життя пропрацювала черговою медичною сестрою у районній лікарні. Зараз на пенсії. Батько, Андрій Миколайович, із дитинства живе в Козельщині. Закінчив Харківський інститут механізації і електрифікації сільського господарства, довгий час працював головним інженером у господарствах нашого району. Мій дідусь по батьковій лінії був офіцером і служив у військкоматі.
– Коли випадає вільний час, чим займаєтеся?
– Звичайно, стараюсь побути з родиною. У нас із дружиною Валерією підростають дев’ятирічний син Костя, середня донечка Катя і наймолодша крихітка Анастасія. Коли треба допомогти дружині, ношу найменшеньку на руках, інколи всією родиною граємо в настільні ігри, а у велику спеку виїжджаємо до річки…
– Із якими словами Ви б хотіли звернутися до жителів громади?
– Хочу щиро попросити берегти все, що є в нашій Козельщинській громаді, на Полтавщині, в Україні. Хочу, щоб всі розуміли: Україна – найрідніша, найдорожча. Україна – це все, що перед очима, що в серці. А якщо так, то місце, де ти живеш, повинне бути охайним, тоді й душа буде чистішою. Ми можемо жити в кращих, цивілізованіших умовах, зробити наш край гідним гордості й поваги.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий