Головне – знайти своє місце в житті

Головне – знайти своє місце в житті

Привід зустрітися із Василем Лукичем Вільховим – його 80-річчя, яке ветеран зустрічатиме 15 серпня. Цього чоловіка знають і пам’ятають чимало полтавців. Більше того – до нього досі люди звертаються із своїми проханнями в скрутних ситуаціях, знаючи, що його поради завжди допоможуть віднайти справедливість. Таке покликання у Василя Вільхового – бути чесним і справедливим, а вже доля потурбувалася про те, щоб дати змогу й реалізувати себе відповідним чином. Спершу, коли ще був хлопчаком, він захищав справедливість кулаками, навіть шибеником називали, але ж правда була на його боці, то врешті старші допомогли хлопцеві знайти інший шлях у її відстоюванні. Він був непростим, але чітко спрямованим, тож зовсім не випадково Василь Лукич став юристом, де сповна проявився його природний дар.

«Великий життєвий досвід, освіченість, чесність, щирість і простота – ось далеко не повний перелік рис людини, юриста Василя Лукича Вільхового. А ще – абсолютна вірність нормам діючого закону… Перефразовуючи Юліуса Фучика, можу з упевненістю стверджувати: героїзм людини полягає лише в тому, що вона робить те, що потрібно робити саме в цей час. Навіть відносно чесно прожити життя – це героїзм», – так писав про Василя Вільхового незабутній полтавський журналіст-правдолюб Василь Котляр. Тоді Василь Лукич працював у Полтавському обласному господарському суді радником. А перед тим був суддею арбітражного, згодом господарського суду.
Про найголовніше із пережитого – наша розмова із ветераном. Дістаючи з пакетика світлини, він наголошує, що вони, на жаль, не найновіші,
і додає:
– У мене вісім альбомів і зо два десятки пакетів із фотокартками…
– Часто передивляєтеся їх?
– Та іноді… Але краще й не дивитися… Жаль – життя проходить…
– А ми ж і збираємо альбоми, щоб колись потім сісти й дивитися, радіти. А воно не так..
– А воно не так…
– Тоді поглянемо на все з іншого боку. Вам вісімдесят, а не кожному випадає шанс таку дату зустріти, відтак є чому порадіти.
– Я знаю, це – дарунок долі. Не можу сказати, що беріг себе, але – спортом займався, хоч спершу то був який спорт – просто пекельний труд. Я ріс у колгоспі, у селі Самарщина Кобеляцького району. Тоді ніхто не зважав, що ти ще малий для роботи. Батько загинув на фронті, мама з трьома дітьми залишилася. Потім вийшла вдруге заміж, і нас росло п’ятеро. Бувало, збираєшся в школу, а бригадир дає завдання кудись поїхати кіньми чи волами, щось завантажити й привезти, і – їдеш. Одного разу я ледве не потонув у просі – піднімали мішки по трапу, я спіткнувся і впав у зерно, «поплив», а мене ще й засипало зверху. Встиг вхопитися за трап, і дядько, фронтовик, що йшов позаду з мішком, витяг мене. Важкий був час. Але закінчив сім класів, дали мені довідку – «вовчий квиток», бо через порушення дисципліни поставили з поведінки «задовільно». Часто бився за справедливість – то вдача від природи… Пішов працювати в колгосп, став передовиком виробництва, на «Дошку пошани» попав. А наступного року приїхав батьків троюрідний брат, дядько Василь, і сказав, що треба вчитися, допоміг піти в Іванівську школу. А після її закінчення навчався в Кобеляцькому технічному училищі №3, працював, аж доки не поїхав за комсомольською путівкою на будівництво гірничо-хімічного комбінату в Новому Роздолі Львівської області. А там – люди з усіх куточків Союзу, постійно – якісь розбірки, бійки. Кажу хлопцям: давайте наводити порядок! Потім очолив комсомольську організацію заводу, чимало було зроблено. Мене направили на навчання у Харківський юридичний інститут.
– Направили… А Ви самі мали бажання стати юристом?
– То була моя мрія з дитинства. Ще тоді чув, що якщо шукаєш справедливості – йди в суд, іди до прокурора. Тож я був на своєму місці в житті. Після навчання повернувся на Львівщину, працював кілька років там, але хотів додому, на Полтавщину. І став старшим слідчим прокуратури в Кременчуці, потім мене забрали в міськком партії, закінчив вищу партійну школу, згодом перевели до Полтави – призначили начальником обласного відділу юстиції, потім працював завідуючим державно-правовим відділом обкому партії – до 1991-го… Пішов у сільгосптехнікум деканом, але то – не моє. А в суди, в прокуратуру після партійної роботи тоді не брали. Довелося скласти «екзамен» у Верховній Раді, в правовому відділі. І врешті став суддею арбітражного суду – арбітром, потім суддею господарського суду. Розглянув майже три тисячі конфліктів – непростих у непрості часи. Намагався бути справедливим.
– Що із своєї практики пам’ятаєте досі?
– Багато пам’ятаю… Розкажу коротко про один випадок, тоді я був слідчим у Кременчуці. На танцях двоє побили хлопця, і він покликав свого друга, щоб тим двом «дати здачі». Коли я розібрався, виявилося, що дісталося зовсім іншим хлопцям, які просто теж були у білих сорочках. Справу закрили. А через кілька років до мене прийшов льотчик-лейтенант. Питає, чи впізнаю. Я не впізнав, а то і був отой друг, тоді сімнадцятирічний хлопець, що кинувся допомагати побитому. Прийшов із дружиною і малим сином подякувати: «Завдяки вашій об’єктивності я не опинився на лаві підсудних, досягнув своєї мрії, став пілотом, літаю». Дякували всією сім’єю і якусь коробочку як подарунок принесли – я не взяв.
– І ніколи не брали?
– Ні разу. Пропонували часто, дуже часто. Не брав хабарів і не давав – повірте, мені це соромно. А нині… розікрали державу, корупція задавила економіку, скрутила політику. Боляче, що ж далі чекати? Попереду – нові вибори, тож людям треба думати, кому довіряти.
Затим ми ще довго говорили із Василем Лукичем про життя. Він почувався дуже самотнім – рідні померли, і дружина, з якою познайомився ще на Львівщині, також – у 2011-му. Друзі й сусіди шукали йому пару і врешті познайомили із жінкою, про яку йому розповідала якраз дружина, Тамара Іванівна, ще коли лікувалася від своєї тяжкої недуги, мовляв, у тієї помер чоловік, і так жалко добру людину, яка страждає… Так буває у житті – саме та жінка і стала йому другом, його Надія Зіновіївна. І тепер у нього є дві доньки, три внучки. Запитую:
– Василю Лукичу, як треба прожити, щоб у старості ні за чим не шкодувати? Відомий такий рецепт: любити і подорожувати. Ви згодні?
– Не згоден: у першу чергу треба нічого підлого людям не робити, нічого! Друге: чим можна, треба допомогти, безкорисно. Ну і подорожі – так, якщо є така змога. Я побував у дванадцяти країнах, трохи побачив світу. Але вдома найкраще…Люблю риболовлю, до всього я ще й мисливець. Але зараз уже стріляти в живе жалко, вже усе своє вполював, коли був азарт. А стріляв влучно, тож свою здобич роздавав друзям…
І знову наголошує, що рецепт довголіття – любити життя, любити людей.
А ще Василь Лукич Вільховий зізнався, що «Зорю Полтавщини» передплачує років сорок. Тож вітаємо щиро нашого читача з круглою датою в житті і бажаємо козацького здоров’я ще на багато літ.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий