Головний сержант батальйону із позивним «Граніт»: «Саме заради того, щоб люди в тилу мали можливість працювати, ходити в театр і жити повноцінним життям, ми тримаємо оборону»

До повномасштабного вторгнення рф 45-річний дніпрянин Руслан був приватним підприємцем, працював у галузі будівництва і ремонту плавзасобів. В армії не служив і навіть не думав, що колись доведеться тримати зброю в руках. Але його життя кардинально змінила війна.
– Із самого початку військової агресії Дніпро регулярно ставало мішенню для ворога, – говорить Руслан. – Російські ракети руйнували цивільну та критичну інфраструктуру, житлові будинки, вбивали мирних людей. Тому я одразу для себе вирішив, що маю захистити рідне місто, країну, своїх рідних і пішов добровольцем до лав Національної гвардії України. Військових навичок я набув безпосередньо у війську: спочатку був рекрутом, потім солдатом, служив у Дніпропетровському підрозділі. Пізніше, коли мене перевели до 17-ї Полтавської бригади НГУ «Рейд» (на той момент – військової частини. – Авт.), отримав звання сержанта.
Служба у війську стала новим розділом його життя. Завдяки особистим моральним рисам і лідерським якостям Руслан швидко заслужив повагу і довіру побратимів, а разом із тим – позивний «Граніт», який, власне, багато що може сказати про людину. Оцінило військовослужбовця і командування – його відправили до Великої Британії, де українські військові проходили сержантські курси.
– Щоб стати сержантом або головним сержантом, треба дуже багато працювати і мати певні риси характеру. Уміти налагоджувати контакт із людьми, управляти підлеглими, брати участь у плануванні операцій, вести за собою в бойових умовах, навчати, допомагати, згуртовувати. Тож під час навчання ми не лише опановували західну зброю – курс передбачав і заняття з лідерства та психологічної підготовки, – розповідає Руслан.
Після повернення з навчання чоловік деякий час служив у підрозділі з охорони важливих державних об’єктів на Полтавщині. У 2023 році обійняв посаду головного сержанта у новоствореному батальйоні оперативного призначення 17-ї Полтавської бригади НГУ «Рейд». Це підрозділ, який виконує завдання безпосередньо в зоні бойових дій.
– Головний сержант батальйону – своєрідний місток між командиром та особовим складом, фактично це перший радник командира батальйону, – розповідає про свої обов’язки Руслан. – Ти маєш бути завжди на зв’язку з усіма сержантами рот, з усіма старшинами, щоб розуміти хід бойових дій. Ми всі працюємо, як єдиний годинниковий механізм. Також ти несеш відповідальність за боєготовність: забезпечення батальйону БК, амуніцією, харчуванням, майном, за навчання особового складу тощо. Ти маєш навчати хлопців: навчання у нас, можна сказати, не припиняються ніколи. Мій прямий обов’язок також – знати морально-психологічний стан кожного бійця. Маю знати, що в нього відбувається в родині, що на душі… Я добре вивчив своїх побратимів – навіть по очах вже бачу, коли щось їх турбує. Якщо виникають якісь проблеми, скажімо, вдома побутові, разом із командуванням різними шляхами допомагаємо бійцю їх вирішити. Всі знають, що завжди можуть підійти до мене і ми розв’яжемо питання разом. Адже у хлопців не повинно бути зайвих думок, які заважали б їм виконувати завдання: від цього багато що залежить, у тому числі і їхнє життя.
Страх – одна із найсильніших емоцій на війні. Військовослужбовці, які тільки-но приходять до лав НГУ, потрапляють у нове середовище і, певна річ, як будь-яка нормальна людина, відчувають страх. І навіть ті, хто служить давно, потрапляючи на передній край, відчувають страх. «Людей, народжених для війни, не існує. Не бояться лише дурні, – вважає «Граніт». – Та краще нехай буде страшно – тоді спрацьовує інстинкт самозбереження».
Кожні 2–3 місяці в бойових підрозділах НГУ відбувається ротація, аби військовослужбовці мали змогу відпочити, підлікуватися. Саме на таку ротацію прибув днями і Руслан. Цього року він ще не був удома, не бачив рідних – у «відрядження» на Донецький, а потім і на Запорізький напрямок вирушив ще у грудні 2024-го. Новий рік зустрічав із побратимами на позиціях, разом із військовим капеланом вітали бійців. Про те, що відбувається на фронті, Руслан розповідає неохоче: «Немає там нічого цікавого», – говорить. «А от люди в нас цікаві. При усіх негативних емоціях і ситуаціях завжди намагаються жартувати. Навіть коли повертаються з позицій брудні, змучені – намагаються шуткувати. Такий високий бойовий дух у наших хлопців. Ми завжди залишаємось людьми і цим дуже відрізняємось від нашого ворога».
Вдома повернення Руслана чекають старенькі батьки, дружина і донька.
– Моя донька – артистка балету у Дніпропетровському музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка, – з гордістю розповідає Руслан. – Знаєте, я коли приїздив зі служби додому, думав, що до театру зараз ніхто не ходить. А от і ні, зали повні! І це добре! Саме заради того, щоб люди в тилу мали можливість працювати, ходити в театр, жити повноцінним життям, ми з хлопцями й тримаємо оборону. І навіть якщо будуть домовленості про припинення вогню, ми їх, звісно, виконаємо, але позицій не полишимо, бо знаємо підступність нашого ворога. Кожен із нас розуміє, що якщо він розвернеться і піде, завтра ворог прийде до нього додому.
А поки маю можливість і трохи часу допомогти батькам по господарству, та й на землі зараз чимало роботи. Але я готовий у будь-яку мить повернутися на службу за наказом командування, бо служу в підрозділі оперативного призначення.
Я хочу сказати тим, хто ще вагається, чи вступати йому до лав Національної гвардії, – не сумнівайтесь! Ви на власні очі побачите і відчуєте нашу підтримку. Наприклад, у нашому батальйоні всі бійці з різних куточків України, всі різного віку і різних професій. Хтось раніше служив, хтось ні. Але це немає значення, бо всі ми робимо одну справу, усі спілкуємось між собою, як близькі друзі. Ми зробили свій вибір – захищати свої родини, свою країну. І пишаємось тим, що служимо саме у Нацгвардії!

Ірина РОГОЖИНСЬКА
«Зоря Полтавщини»