Горлівка – Опішне: історія однієї майстерні

Горлівка – Опішне: історія однієї майстерні

Чорнодимлена, чорнолощена, чорна, сива, задимлена або ж закурена кераміка привертає увагу своїм неймовірним зовнішнім виглядом – стійким чорним кольором з металевим блиском. Виготовлення такої кераміки, а особливо випалювання, – процес цікавий і водночас напружений для гончаря. Адже сам випал відбувається за спеціальною технологією, яка вимагає особливої пильності й не пробачає розсіяності.
Сьогодні лощена димлена кераміка набирає популярності. Це водночас визнаний сучасний musthave та старожитнє традиційне кухонне начиння. Все частіше такий посуд використовують для домашнього вжитку та в закладах ресторанного господарства. Десь уже років з десять світом «править» масовий тренд – фото готових страв. Люди збагнули, що будь-яка страва має бути не лише смачною і корисною, а й красиво поданою. Чорнодимлений посуд на столі виглядає вишукано й елегантно, а їжа в ньому – контрастно й апетитно. Тому фото такого посуду зі стравами виходять розкішними й ексклюзивними.
Окрім стильної сервіровки столу, схожа на графіт кераміка може слугувати практичним доповненням будь-якого інтер’єру. До речі, зараз у дизайні внутрішнього простору будинку все більш популярною стає еклектика – напрям, який поєднує елементи різних стилів у одному просторі. Тобто змішуються кольори й візерунки, матеріали та текстури, культури й епохи. Тому дизайнери сміливо поєднують сучасні білосніжні порцелянові вироби з чорними димленими. Такі цікаві тандеми виглядають надзвичайно вишукано й додають особливого шарму оселі.
Павло Константинов – єдиний майстер в Опішному, який займається виготовленням чорнодимленої кераміки.
– Знаю, що ви не місцевий. Як потрапили до Опішного й чому тут залишилися?
– Родом я із міста Горлівка, що на Донеччині. Сюди, в Опішне, мене запросили друзі в гості. Чесно кажучи, я про це селище нічого раніше не чув. Пам’ятаю, як похвалився своїй учительці французької мови, що їду в Опішне. А вона так зраділа й сказала, що це ж славнозвісна столиця українського гончарства.
Разом із друзями ми пішли на місцевий базар кераміки. Я побачив ці вироби й закохався! Вони мене дійсно вразили. Одразу ж виникло нестримне бажання спробувати щось зробити власними руками. Сам я в житті жодного разу не гончарював і не мав поняття, як все це робиться. Але моя жага до творчості не втихала. Я звернувся до місцевого молодого майстра Юрка Мирка, щоб подивитися, як відбувається сам процес і «помацати» глину. І ви знаєте, мене «затягло». Разом із дружиною ми винайняли в Опішному будинок, стали тут жити, і я ходив до Юрка на практику. Це був 2010 рік. У нас із майстром вийшов гарний тандем, я йому допомагав та заодно практикував і набирався досвіду. Потім вдома я обладнав для себе робочий куточок із гончарним кругом, а на подвір’ї змайстрував горно для випалювання. Активно працював удома й потихеньку почав продавати свої вироби.
– Чому саме чорнодимлена кераміка?
– Уперше димлену кераміку побачив у нас на базарі. Сподобалися форми, й вразив чорний колір. Я зацікавився. Одразу знайшов і переглянув в інтернеті ролик про Гавареччину. Там виготовляють саме таку кераміку. Добре пам’ятаю цей ролик, де майстри робили чорнодимлену кераміку й у майстерні все закаптили. Тому їх попросили піти в інше місце. І вони почали випалювати прямо у лісі! От і я подумав, що, маючи своє подвір’я, теж можу робити таку кераміку прямо у себе вдома. Для початку змайстрував маленьке горно. Побачивши, що випали виходять більш-менш вдалими, згодом збудував уже більше.
– У чому ж специфіка випалу в такому горні?
– У середньому на випал іде 12 годин, і 3–4 дні горно вихолоняє. Раніше відкривати його не можна. Процес такого випалу залежить від багатьох факторів. Проте найважливіша умова такого горна – це те, що воно має бути герметичним. У кінці випалу, коли температура сягає 900–950 градусів, закладається повна топка дров. Усі отвори мають бути герметично зачиненими, щоб там, усередині, задимілося. Якщо не задимиться, то не буде чорного кольору.
Ще випал дуже залежить і від дров. Якщо вони сухі – все буде добре, якщо сирі – можуть бути плями. І порода дров також має значення. Але й це ще не все. Потрібно уважно слідкувати за температурою, щоб вона не була надто високою. Адже може вигоріти чорний колір і не буде блиску – ефекту лощення.
– Що ж таке у кераміці лощення?
– Лощення – це полірування виробу камінчиком. Тобто зробив виріб, трішки підсушив і напівсухий беру його й починаю полірувати (загладжувати) гладеньким камінчиком до блиску. Якщо ще й умієш малювати, то можна камінчиком виводити різні узори. Тоді вироби виходять ще цікавішими. Особисто я малювати не вмію, то тільки полірую. Потім виріб досихає повністю і можна відправляти в горно на випал.
– З вашої розповіді ніби все надзвичайно просто – зробив виріб, підсушив, вилощив, випалив його і вуаля – готово. Що ж насправді «проживає» майстер під час всього процесу?
– Чорнодимлену кераміку не потрібно розмальовувати, глазурувати, двічі випалювати на відміну від традиційної. Але її виготовлення теж процес не з простих. От, наприклад, загладжування займає багато часу. Це трудомістка справа, адже потрібно підлізти камінчиком під вуха, ніс тощо. Та й не вся глина лощиться. От візьмемо червону глину, слов’янську. Вона гарно піддається лощенню, але ця глина легкоплавка. А сіра, опішнянська, погано загладжується, але її важко перепалити. Тому я їх змішую, щоб був баланс. Та й сам випал – процес копіткий.
– Згончарувати, вилощити виріб – це одне. Але ви не вперше говорите, що сам випал специфічний і сповнений сюрпризів. Чому так, якщо все тримати під контролем?
– О, справді! Щоразу не знаєш, чого очікувати. Я тримаюся стійко, не нервую. Палю, та й усе. Головне – бути уважним і ще раз уважним. Під час випалу «полоскотати нерви» може й природа. Наприклад, піднявся вітер, дмухнув і додав вогню. Тоді в поміч кочерга. Швидко ворушу в топці, щоб стрибка температури не було. Бо ж вироби можуть потріскатися.
– Чи завжди випали вдалі?
– На 100 відсотків вдалим не буває жоден випал. Десь хоч якась тріщинка чи плями обов’язково є. Як правило, такі вироби йдуть для вжитку в моїй родині або ж дістаються моїм друзям. Вони завжди чекають випалу, щоб і їм щось перепало новенького.
– Ваша родина користується чорнодимленою керамікою?
– Так, ми полюбляємо цю кераміку й широко її використовуємо. Миски, чашки, солянки, цукорниці тощо. Чай заварюємо лише в керамічному чайнику. Так він нам смачніший.
– Де черпаєте ідеї?
– Форми люблю дизайнувати сам. Але можу й подивитися в інтернеті чи журналах. Копії не роблю, завжди щось удосконалюю, змінюю. Коли роблю будь-який виріб, обов’язково продумую заздалегідь, щоб він був зручним у користуванні. Тобто щоб легко можна було помити, тримати тощо.
– Нині з родиною ви мешкаєте в столиці українського гончарства, яка славиться багатими покладами глини. Яку глину використовуєте ви? І чи ходили за глиною до кар’єру?
– Така пригода, як видобування глини самостійно, у мене була. Але не склалося. Глини різної тут багато, потрібно знати, яку саме копати, як з нею поводитися, чого чекати. Я, не знаючи, накопав і почав з неї робити, а мої вироби потріскалися. Тому більше не експериментую. Та й мороки зі свіжовикопаною глиною багато: накопай, висуши, просій, перемни… Завдання з видобування глини я собі спростив – просто її купляю. Сіру беру на колишньому заводі «Художній керамік», тут, у Опішному. А червону – у Слов’янську.
– Чи щасливий ви від того, що чотирнадцять років тому кардинально змінили своє життя?
– Так! Зараз я роблю те, що мені подобається. Те, від чого я кайфую. Робити те, що тобі подобається, – це свобода. Любити те, що ти робиш, – це щастя.
* * *
Павло Константинов – митець, який віднайшов себе у сфері гончарства й нині впевнено реалізовує свій креативний творчий потенціал. Окрім роботи вдома, гончар працює у творчій майстерні Національного музею гончарства. Створює неймовірно гарні вироби для музейної колекції та проводить майстер-класи для відвідувачів.

Світлана ПРУГЛО
Завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства

 

Поділися:

Добавить комментарий