ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ ЖИТТЯ…

ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ ЖИТТЯ…

Журналісту, краєзнавцю, редакторові “Зорі Полтавщини”у 1965–1971 роках Івану Микитовичу Наливайку виповнилося б 95 літ. Він народився 9 листопада, у день, коли Православна Церква вшановує преподобного Нестора Літописця. Можливо, таке небесне заступництво і визначило долю, професію, життєві принципи й орієнтири…

Вечір пам’яті Івана Наливайка відбувся в обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського. Ведуча, завідуюча відділом книгозбірні Юлія Крамарєва, відтворюючи епізоди біографії селянського сина Івана Наливайка, робила своєрідну проекцію на історію України жорсткого, жорстокого, героїчного ХХ століття. Грубий рубець, немов від глибокої рани, назавжди залишили в його душі жахіття голодомору. Іван Микитович написав спогади про той трагічний період життя однолітків, рідної Чернеччини нині Краснокутського району Харківської області. Повсякденне, повсякчасне відчуття голоду притлумлювало всі інші відчуття і почуття. Але навіть у такому мороці, спричиненому тотальним більшовицьким антиукраїнським шабашем, траплялися промінчики добра і надії. Уповноважений із хлібозаготівель, що квартирував у Наливайків, бо родина мала добротний будинок, з якого їх ще не встигли виселити комнезамівці, перейнявся повагою і жалем до людей, які поділилися з ним нехитрою вечерею, хоч їм самим вже загрожувала безжальна примара голоду.

ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ ЖИТТЯ…
Продовжувачі славного Наливайківського роду: Олена та Ганнуся Іваницькі, Наталя Гончаренко, Ігор Іваницький.

Уповноважений вирішив, що поїде разом із Микитою Наливайком, добрим господарем і вмілим теслярем, героєм російсько-японської війни і Георгіївським кавалером, у Харків, щоб виписати на одному із міських хлібозаводів сухарів. Дорога виявилася надзвичайно важкою – психологічно й морально. Обабіч шляху були порожні села з хатами, в яких вікна навхрест забиті дошками, йшли вервечки жебраків, ледь волочачи ноги й не звертаючи уваги на тіла людей, які прощалися з життям чи вже розпрощалися з ним… Не менш важкими були й відвідини хлібозаводу. На величезному плаці, огородженому колючим дротом, лежали гори сухарів – некондиційного печеного хліба, – які пліснявіли й розтягувалися птахами, але до яких не було доступу знесиленим бідарям, що обліпили “колючку”. Червонозоряні охоронціпильно несли свою службу. Микиті Наливайку тоді здалося, що тими сухарями можна було нагодувати усю Україну, а не лише Чернеччину. Почуте від батька Іван Наливайко міцно закарбує у пам’яті й відкладе в далекий файл, щоб, діждавшись політичної відлиги, поділитися важкими спогадами дитинства із сучасниками, молодим поколінням.
Роздуми про будні журналіста районної й обласної газет, цикл біографічних нарисів про невинно репресованих діячів культури, науки, мистецтва, виробничників, низка краєзнавчих розвідок, зокрема про собори й монастирі нашого краю, склали кілька книг, які вийшли друком у полтавському видавництві “Дивосвіт”. Останню з них, “З глибини віків відлунюють малинові дзвони”, надруковану влітку 2018-го, автор, на жаль, не побачив. Минуло майже півтора року, як Івана Микитовича Наливайка не стало. Видання було презентоване на вечорі.
– Батька я завжди пам’ятаю у роботі, – поділилася спогадами дочка Івана Наливайка Наталя Гончаренко. – У пору його редакторства “Зоря Полтавщини” виходила шість разів на тиждень. Важко навіть уявити, яким колосальним було навантаження на працівників газети, а на керівника – і поготів… Згодом, коли був уже на пенсії, по півдня просиджував за друкарською машинкою, за матеріалами майбутніх нарисів і книг. Мама по-доброму ревнувала його до роботи. Батьки у злагоді і любові прожили разом понад шістдесят літ…
Про історію написання романсу “Якби я міг” розповів заслужений працівник культури України Володимир Раковський. Він виконав романс, акомпануючи собі на фортепіано, а також презентував іншу пісню Івана Наливайка “Рідна хата”, мелодію до якої написав нещодавно. Музичні твори були тепло сприйняті аудиторією.
– Дідусь для мене був добрим другом і мудрим порадником. Він не намагався повчати, спонукати чи закликати. Він умів зацікавити й переконати, – розповіла онука Івана Микитовича Олена Іваницька.
Від себе додам: Іван Микитович з дружиною Тамарою Леонтіївною дуже гордилися тим, що і їхня донька, і їхня онука – кандидати наук. Неймовірно раділи першим крокам, словам, дитячим вигадкам-оповідкам правнучки Ганнусі… Вони пишалися не банківськими рахунками чи яхтами, а успіхами дітей. Справжні інтелігенти духу – свідомі своєї життєвої місії.
Про Івана Наливайка – автора, редактора, старшого колегу, краєзнавця, щиру і добру людину – говорили на вечорі директор видавництва “Дивосвіт” Ганна Грибан, заслужені журналісти України Раїса Самойленко і Микола Качала, краєзнавець Володимир Халімон, ветеран журналістики Микола Страшко, автор цих рядків, інші промовці. А коли на відеоекрані з’явився Іван Микитович, пролунав його монолог, серце щемно стиснулося…
Мені довелося бачити портрети батьків Івана Наливайка – Микити Гнатовича і Лукерії Леонтіївни. Вони й досі випромінюють внутрішню і зовнішню красу, гідність господарів на своїй землі, врешті – глибинну людську гідність. Портрети датовані початком ХХ століття. І ось на екрані такий же чоловік, який прожив життя, щоб повернути людям ці чесноти, які об’єднують націю у народ. Світла йому пам’ять.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий