“Господь мені подарував щастя сродної праці, без якої я жити не можу…”

“Господь мені подарував щастя сродної праці, без якої я жити не можу…”

Ще у дитинстві Миколу Степаненка приваблювала вчительська професія. У роки студентської юності зрозумів: його покликання – філологія. Наполегливо працював, щоб мрія стала справою життя.
Нині він професор, доктор філологічних наук, академік Академії наук вищої освіти України, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. 14 жовтня Миколі Івановичу Степаненку виповнюється 60 років. Кругла дата – привід для інтерв’ю “Зорі Полтавщині” – газеті, яка, за словами Миколи Степаненка, була і залишається виданням для багатьох поколінь.

“Внутрішній чинник і бажання найрідніших визначили мою долю”

– Великоселецька школа Оржицького району, Кременчуцьке педучилище, Полтавський педінститут, аспірантура у Київському педінституті. Ви навчалися у період бездержавності. Наскільки тоді українська філологія, яку ви обрали, була перспективною?
– Коли я вступав до інституту, то престижно було обирати російську філологію, а українську – так собі. Це відчутно було. Очевидно, це закладалося в політиці, в тодішньому державному будівництві. Варто зазначити, що вчителям російської мови за ту ж кількість годин платили більше, ніж вчителям української. Робилося все, щоб українське витіснити.
– Але ви – за радянською шкалою цінностей – обрали “так собі”. Чому?
– Коли я почав навчатися в Кременчуці, вперше стикнувся з оцим феноменом нав’язування меншовартості. Це відчуваєш дуже, коли ти є носієм своєї культури, своєї мови і опиняєшся в іншому соціумі. У зрусифікованому місті було неймовірно важко. Я не міг збагнути – як так може бути?
Але саме коли я вчився в Кременчуцькому педучилищі, усвідомив свою окремішність, закоріненість, прагнення служити українській мові. Ще у школі, а потім в педучилищі я перечитав дуже багато класики української. Саме наші письменники мене утвердили у виборі. По закінченні Кременчуцького училища я вступив до Київського педагогічного інституту на факультет психології і педагогіки, але забрав документи і приїхав до Полтави та вступив на філологічний факультет педагогічного інституту. Хоч і переконували мене, що це не чоловічий фах, українська мова не перспективна, російська перспективніша. Це все було відкинуто, я мав усвідомлений вибір.
Учительська професія мені справді подобалася. І, очевидно, якийсь природний потяг був закладений, бо коли навчався у школі в рідному селі, ходив до своєї вчительки і допомагав їй перевіряти зошити. Мені це страшенно хотілося робити. Це було у
6-му–7-му класах. Потім у мене був журнал, у якому я виставляв оцінки бабусі, мамі. (Сміється).
Дуже хотілося моїм бабусі й мамі, щоб я став учителем. Внутрішній чинник і бажання найрідніших визначили мою долю. Зрозуміло, що можна було закінчувати середню школу, але я після дев’ятого класу отримав похвальний лист за навчання, і тому без вступних іспитів був зарахований до Кременчуцького педагогічного училища.

Перші університети

– Ваші дитячі, підліткові спогади, враження – які вони?
– Мама, Надія Петрівна, бабуся, Євдокія Михайлівна, були моїми першими університетами. Бабуся – це взагалі унікальне явище мого життя. Коли читаю Довженка, розповіді, де йдеться про його бабусю, і будь-яку іншу розповідь про бабусь, завжди приміряю це на собі. Згодом і досі були розумні університети, але університет мудрості – це бабусин, мамин. Як на мене, мудрість – це орієнтування у життєвих найскладніших ситуаціях і віднаходження найоптимальніших шляхів виходу з них. І друге, це використання чийогось досвіду і виформування свого досвіду.
Допомагала і моя старша сестра Ліда. Ну ось, наприклад, мені дуже хотілося вивчити німецьку мову. Ліда ходила в школу і читала тексти німецькою мовою, і я туди втискувався. Я букви у другому класі уже знав, читав німецькі слова. Потім я збирав німецькі слова у тих, хто був примусово вивезений окупантами у Німеччину. Моя тьотя була у Німеччині, сусідка була, ще одна бабуся, яка через річку жила. На превеликий жаль, у школі викладала німецьку вчителька, яка теж знала мову опосередковано, не була фахівцем. І все ж я їй вдячний, що теж навчила читати, якийсь лексичний запас дала.
Сестра гарно писала твори, вона могла бути вчителькою, але життя склалося інакше. Як зараз пам’ятаю, вона Коцюбинського приносила, і я читав. Ліда матеріально мені допомагала, коли я вчився. Моя сестричко…
– Отже, сестра спонукала вас читати книги?
– Перший поштовх, перший імпульс – він дуже важливий, якщо не визначальний, вказує дорогу до бібліотеки. Сільські бібліотеки, попри те, що сільські, були багаті на класику. Там шедеври були представлені досить повно. Я ту сільську бібліотеку пересмикав-перечитав, і вже дорослі твори читав. Той самий “Тихий Дон” у п’ятому класі прочитав. А потім читав літературу курсу 9-х–10-х класів. Шкільна програма розумно укладена була. Потім добрався до письменників, які були на слуху: Гончар, Загребельний. Не хотілося відстати від новинок.
– Миколо Івановичу, село жило важкою працею і важкими спогадами, чи не так?
– Ми зараз багато і відкрито говоримо про голодомор. А я у свої дитячо-підліткові роки про голодомор дуже багато знав із розповідей бабусі. У неї померли дві доні – у голодівку, як вона говорила. Про війну без зайвого пафосу багато чув. Про релігію, яку викорінювали. Бабусині виклади були дуже простими і зрозумілими – тому переконливими. Мене не зрушив з віри атеїзм, який змушений був вивчати. У мене віра в Бога була і тоді, і залишилася тепер. Бабуся мала справжній дар правдивого проповідника. Святе Письмо, кажу з висоти років і досвіду життєвого, – неперевершена метафора, незглибиме джерело мудрості.
– Події, про які вам бабуся розповідала, замовчувалися. Про той же голодомор боялися при дітях згадувати, щоб, бува, зайвого не сказали, а “добрі люди” могли ж повідомити органам. У вашій родині не було табуйованих тем?
– Бабусю нестерпним болем пекла передчасна смерть її двох дочок: одна дожила лише до семи років, інша – до дев’яти. Бабуся, згадуючи їх, увесь час поверталася до голоду. І ось я знав, скільки колись було людей на нашій вулиці і скільки людей потім померло під час голодівки. Родинами вивозили на підводах, штабелями кидали, що навіть деякі ще здригалися в передсмертних судорогах, а їх везли. Я знав на кладовищі ту велику могилу, нагорнену в лихоліття голодомору. І ми туди на поминальний понеділок ходили з бабусею. Я ще не був школярем, а вже знав, що там поховані всі замучені голодом односельці. Розповідала і мама, бо мамі в ту трагічну пору було 11 років, у неї були пухлі ноги, думала, що помре. Бабуся говорила, що почуття жалю втрачається під час такого голоду… Воно відновлюється, коли людина стає вже неголодною… Казала, що вона усвідомлювала, що втрачає найближчих, але не було ні плачу, ні крику. То чи це не геноцид?..
Бабуся порівнювала дореволюційний і післяреволюційний часи. Не було такого, що ганили більшовиків чи комуністів, але з великою теплотою згадували одноосібне господарство, коли були свої коні, коли були свої воли, коли в полі був шмат своєї землі, який обробляли і мали вдосталь усього. Селяни себе відчували самодостатніми господарями, людьми геть не другого сорту. Таке тепло й такий біль були у тих спогадах. Вони зовсім суперечили офіційній радянській версії, а ще більше – дійсності.

“Імперія ніде нікого добровільно не відпускає”

– Але у 1920-ті–30-ті роки були зроблені певні кроки до українізації…
– Українізація тоді відбувалася на вищому рівні, це було своєрідне загравання з українською інтелігенцією. А простим людям важко було це зрозуміти, бо неписемність не була зліквідована. А інтелігенція дуже оперативно зреагувала. Свою справу культурно свідомі українці тоді зробили, хоч і поклали за це свої життя.
Тоді українська мова не була унормована належно, вона абсолютно не була диференційована соціально. І перше, що треба було робити, – укласти правопис. Перший правопис 1921 року, який наспіх був складений, не віддзеркалював усіх норм, які переживала українська мова. У 1928 році правопис прийняли. Треба було укласти словники, виформувати свою національну термінологію, це дуже важливий чинник… І зараз, а вже скільки років збігло, у нас іде пошук стратегії виформування своєї національної термінології.
Так само і культура. Треба було відходити від літератури, театрального мистецтва такого вже дуже заземленого. Братися за переклади – вводити світову класику своєю мовою. Щоправда, тоді переклади почали здійснювати. Необхідно було, щоб і свій український творчий доробок також опинився у користуванні за межами України. Ніхто не прийде робити нашу роботу. Маємо самі себе зарекомендувати.
Треба, щоб українці світу об’єдналися, перше – навколо уніфікованого єдиного правопису, щоб вони об’єдналися навколо літературної мови, з її приписами, які б сприйняли усі. Літературна мова не передбачає варіантність, вона прагне до уніфікації. Як бути із доробками, що виформувалися в Західній і Східній Україні? Їх примирити на мовному полі дуже і дуже непросто. Треба якісь адаптаційні моменти. Мабуть, це треба пережити, це тривала у часі подія. І пришвидшення не завжди доречне. Тут треба досить так толерантно ставитися до всього, але не оступатися. Бо якщо не виборювати своїх прав, свого місця під сонцем, то саме по собі воно не прийде.
Зрозуміло, якби у нас не було російського впливу, то все було б значно простіше. Ми принаймні переживали б ті процеси, які пережила Чехія, пережили інші країни Європи.
Нам дуже тяжко, бо ми у лещатах опинилися. Імперія ніде нікого добровільно не відпускає.

“Найсильнішим консолідуючим чинником є мова”

– Нещодавно у Верховній Раді після напружених дебатів прийнято за основу проект Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. А перед тим і досі нав’язується гасло, що українська мова розколює Україну. До вас запитання одночасно як до науковця, управлінця, громадянина – як ви оцінюєте таке гасло?
– З дозволу сказати, твердження про те, що українська мова розколює країну, – аморальне і навмисно придумане, щоб саме сприяти розколу. Найсильнішим консолідуючим чинником є мова із її атрибуціями – це літературна мова, правопис. Тому мова титульної нації об’єднує Україну.
Взагалі великим досягненням є те, що ми нарешті цей злочинний закон Ківалова–Колісниченка виштовхнули, що його немає. Він відкривав нові можливості для утвердження і так потужної у нашій державі російської мови.
Законопроектів було чотири, і останній п’ятий зробили такий об’єднавчий. У кожному з них є і позитивне, і негативне. Найбільша проблема створюється навколо освіти: якою мовою навчати дітей етноменшин – чи їхньою рідною, чи українською. І тут дискутується питання: мова навчання і мова вивчення. Очевидно, вивчати мову рідну мають усі, але навчати у державі Україні треба українською мовою, бо на виході зі школи у нас є обов’язковим для всіх ЗНО з української мови. І сьогодні, скажімо, молоді угорці, які компактно живуть на Закарпатті, не володіють українською мовою. Зрозуміло, що багато хто з них не буде затримуватися в Україні, а Україна не має бути донором для інших держав.
Кажуть, що є примус. Жодного закону без примусу немає. Тому є певні елементи примусу, але вони зумовлені ситуацією, яка склалася. Українська мова сьогодні не на повну силу функціонує в усіх сферах держави Україна.
“Господь мені подарував щастя сродної праці, без якої я жити не можу…”– Отже, зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) треба обов’язково скласти з української, щоб отримати атестат про середню освіту та вступити до університету. Чи є у вас поради для учнів і їхніх батьків, як вдало пройти це випробовування?
– ЗНО – це не примус, а потреба часу. В ЗНО також є позитив, але є і негатив. Негатив у тому, що окремі предмети нівелюються у школі. Учні знають, що вони будуть складати, і їхні зусилля зосереджені на українську мову, історію, математику, а фізику, хімію, біологію вони не складатимуть, і їх це обходить. А шкільний курс вибудуваний так, що всі ці предмети треба знати. Бо хімія і фізика – це, те із чим людина щоденно має справу в побуті…
Батькам пораджу привчати дітей до системної роботи. Не варто чекати інтенсивну в два місяці, не варто сподіватися лише на заняття з репетитором. Учень може отримати необхідний обсяг інформації навіть від учителя, який не володіє великим талантом, але працює з учнями. Треба прислухатися до цього учителя, системно працювати.
Хай наша шкільна програма справді переобтяжена, одначе часу достатньо впродовж двох останніх класів попрацювати інтенсивно, щоб ЗНО було на високому рівні. Не заперечую того, що і репетиторство сьогодні має позитив, не будемо говорити про фінансовий бік. Репетиторами також стають не зразу, треба попрацювати рік-два, щоб виробити свою систему, аби належно підготувати учня. Є такі досвідчені репетитори, які впродовж короткого терміну дають обсяг інформації завдяки зацікавленій, спрощеній, але інформативно насиченій формі навчання.

Успіх у навчанні та вихованні майже повністю залежить від учителя

– Отже, у будь-якому разі все залежить від педагога, точніше, від його таланту та підготовки?
– Я погоджуюсь з думкою, що успіх в навчанні та вихованні майже повністю залежить від учителя. Я пригадую Валентину Андріївну Торську – свою вчительку української мови, директора моєї сільської школи, яка була інтелігенткою в селі. Вона приходила до школи і з нами була до 16–17-ї години. І групи продовженого дня не було. Ми читали, ми гралися, ми виконували домашнє завдання. Тобто вона була педагогом за покликанням. Валентина Андріївна закінчила педагогічний інститут, всі сходинки здолала освітні, була високим знавцем мови, вміла і зацікавити, і подати матеріал.
Моя сусідка, Ганна Дементіївна Бережна, у нас класно викладала математику…
Потім у педучилищі у мене викладачем була Марина Олексіївна Зарембо. Викладала українську мову, використовувала метод глибокого опитування. На заняттях вона відносно побіжно спілкувалася зі студентами, а потім після занять запрошувала до себе кожного студента і десь годину відбувалося спілкування. Отже, хочеш ти чи ні, але повинен знати все. Я дотепер пам’ятаю всі визначення, цитати, які вона вимагала, і це те, що треба було знати.
Якщо говорити про Полтавський педінститут, то любов до літератури утвердилася завдяки Петру Кузьмичу Загайку. Це – бездоганний знавець і прекрасний оратор. Ольга Дмитрівна Бондаревська була деканом: поєднання вимогливості та справедливості, таке небагатьом людям властиве.
Пам’ятаю викладача Марину Тимофіївну Безкишкіну, яка логічно мислила, вимагала логіки і відкидала будь-яку “воду”. Не треба говорити про стороннє, а тільки про конкретне явище, прокоментувати його різнобічно. Такою ж була Ніна Василівна Жигелій, згадую Ніну Миколаївну Тарасевич – педагогіку викладала. Взагалі тоді і на кафедрі мови, і на кафедрі літератури вміли учити. Викладачі були вимогливими. Студенти, які були спроможні й прагнули знань, їх отримували.

“Ми дбаємо про якісну освіту”

– А з позиції ректора як ви оцінюєте нинішню підготовку педагогічних працівників у сучасних умовах і для сучасних умов?
– Ми дбаємо про якісну освіту. І не погоджуюсь із тим, що у виші повинні лише навчити студента здобувати знання, а він сам їх здобуде. Треба і навчити здобувати знання, і дати йому “прожитковий мінімум”, без якого він не обійдеться, виформувати у нього ту систему, на яку потім накладається щось інше. Потім іде удосконалення та розширення.
Друге важливе – треба готувати студента до життя, бо ще порівняно недавно кожний, хто закінчував інститут, знав, що він обов’язково матиме місце роботи, був спокійний за це. Сьогодні умови ринку досить жорсткі, треба виборювати своє місце у суспільстві. Це дуже непросто. І для цього треба бути духовною особистістю, різнобічно розвиненою особистістю, яка сприйматиме виклики життя і намагатиметься долати перешкоди, не сподіваючись на чиюсь підтримку.
Раніше міг влаштувати батько. Якщо він, батько, і зараз тебе десь влаштує, то все одно життя зобов’яже тебе прислухатися до актуальних вимог. Якщо такого не буде, то життя тебе виштовхне. Тому ми надаємо якість і систему знань та підготовку до виборювання свого місця у цьому житті.
– Цього року Полтавський національний педагогічний університет набрав найбільшу кількість студентів з-поміж вузів Полтави. Чому такий інтерес саме до педагогічного університету?
– Я думаю, буття визначає свідомість – підвищення заробітної плати педагогічним працівникам таки далося взнаки. У нас трішки “очоловічився” студентський колектив, більше хлопців з’явилося. Це дуже важливо, бо школа сьогодні надмір фемінізована, і тут чоловічого начала треба більше. Багато молодих людей вступило на магістерський рівень, а це означає, що школа сьогодні орієнтується на фахівця. Раніше один вчитель і хімію, і біологію, і мову викладав. Сьогодні такого немає. Якщо щось переінакшилось у житті, то треба здобувати вищу освіту. На магістерський рівень у нас багато вступило тих, хто працює у школі. І ми радіємо з цього.
Оцінюючи рейтинг нашого університету, хочу підкреслити – ми ще університет совісності й порядності. Ми хоч і усвідомлюємо себе саме як університет, але не відходимо від шкільної практики. Ми намагаємося виховувати своїх студентів, якось впливати на них не тільки шляхом надання знань. І це помічають батьки.
– Чому ваш університет береться готувати не тільки педагогів?
– Є загальнонаціональна модель і є крайова модель. Ми відкриваємо нові педагогічні спеціальності за умови появи того чи іншого предмета у шкільній практиці. Ми оперативно реагуємо і готуємо фахівців.
Ми справді готуємо не тільки педагогів. На медійних просторах Полтавщини небагато журналістів зі спеціальною освітою. Переважна більшість – наші випускники, які виявили хист журналістський, але до цього хисту ще треба додати фаху…
Зараз очевидною є потреба для нашого краю у археологах. Ми знаємо, що у нас є археологічні центри, отже, відкрили спеціальність “Археологія”. Це не означає, що будемо готувати сотні археологів. Можливо, така підготовка триватиме недовго, ми просто заповнимо цю лакуну.

“У мові немає меж, і все – логічне…”

– Ви, як науковець, зосередились на синтаксисі – науці про речення та словосполучення. Чому?
– У дитинстві у мене це було найулюбленіше заняття – “розбирати” речення. Я навіть учительці заважав у школі, якщо вона не викликала до дошки: сердився – свої норови показував. Для мене це той самий математичний аналіз. У мові немає меж, і все – логічне, все вкладається у певну схему.
Мені трапився на науковому шляху великий учитель Арнольд Панасович Грищенко, професор, доктор філологічних наук. І після вступного іспиту до аспірантури з української мови, а приймали шість професорів у Києві, до мене підійшов Арнольд Панасович і каже: “Як дивитесь на те, щоб ми взяли для дослідження синтаксис з прикметниками”. Я відразу концептуально відчув цю тему. Треба було зібрати фактичний матеріал. Це – тисячі прикладів добирати, потім ці приклади розкладати, класифікувати. Комп’ютера не було, все треба було робити “вручну”. І я за півтора року це зробив, а аспірантура розрахована на 3 роки. Я підготував дисертацію і на півроку раніше захистився.
– Яке практичне значення мають ваші наукові роботи, котрих уже близько 900, ті ж кандидатська та докторська дисертації?
– Практичне значення вони мають. Передовсім це для словництва, для лексикографії. Ми звикли, що є словники тлумачення слів, але є ще словники синонімів, антонімів, словники сполучення слів. Наприклад, слово “кінь”, ми можемо сказати, що він гнідий, молодий, старий, сильний, і не скажемо – кислий, місячний, медовий… Кожне слово має свій сполучувальний ресурс. Сьогодні завдання стоїть у тому, щоб кожне слово представили в усіх його можливостях сполучувальності.
– Ви багато часу приділяєте впорядкуванню саме довідкової літератури. Які довідники, словники ви б рекомендували для практичної робити журналістам, маркетологам, державним службовцям, юристам?..
– Отут готового рецепту дати неможливо. Якщо порекомендую один словник, то це буде пізнання з однієї сфери. Але ж людина повинна свідомо підходити, орієнтуватися в потоці інформації, яка є. Зрозуміло, що у кожного повинен бути бодай орфографічний словник, де представлений майже весь корпус української мови. Далі там ідуть граматичні ремарки – яку форму слово має в різних відмінках, як пишеться це слово. Якщо хоча б оцим словником скористатися – це вже велике підгрунття опанування літерною мовою. А там ще і наголос є. Є словник української мови у 12 томах, тепер виходить в світ у 20 томах. Він є в електронному варіанті.
Це, так би мовити, “прожитковий мінімум”, але є ще фаховий мінімум. Найважче тут з культурою мовлення. Для учителя, для журналіста це не просто знання мови, а знання в усіх її проявах. З’явилося у нас багато видань – “Культура мовлення на щодень”, збірник культури мовлення, що видає Інститут української мови.
– Ви рекомендуєте і довідникову літературу в електронному вигляді. Зараз, коли у нас виникають якісь запитання, в тому числі й філологічного характеру, ми звертаємося в Інтернет. Як ви до нього ставитесь?
– Інтернет – позитивний як “швидка допомога”. От коли у тебе обмаль часу і тобі треба дізнатися про якийсь частковий фрагмент, то Інтернет потрібний. Але коли ти осягаєш якусь проблему і добуваєш в Інтернеті інформацію, то це – транзит. Системи у такому разі ніколи не буде. Книгу ніхто ніколи не замінить. Треба читати не тільки про те, що становить сутність явища, а й те, що близько навкіл нього іде. Тоді сформуються правильне уявлення, системне бачення і виникне органічна потреба розширювати свої знання.

“…Прагнемо збагнути, що воно таке – сучасна література”

– Як науковець, ви займаєтесь не тільки мовознавством, а й літературознавством…
– Я – мовознавець, але викладав курс історії літературної мови, який дуже тісно стоїть до літератури. Тому кілька книг написав про Олеся Гончара – монографій літературознавчих. Є у мене багато літературознавчих публікацій. Мабуть, мова – це потреба серця, а література – душі. У мене це синхронно виходить.
Думаю, викладач вузу не може обійтися і без педагогіки. Він ще зобов’язаний бути в курсі педагогічних новацій. Тому в мене багато є праць лінгводидактичного характеру (методика викладання предметів у вищій школі). Є з педагогіки чимало досліджень.
І ще один такий момент. Викладач вищої школи – це інтелігентна людина, яка повинна знати про життя, яке запанувало в його краї. Знати культуру, традиції, побут, звичаї свого рідного краю. Тому в мене ще є і великий обсяг праць краєзнавчого характеру. З’явилася праця “Літературні музеї Полтавщини”. Десять музеїв письменницьких, про які дещо написано, я розглянув під своїм кутом зору: виклав історію і сучасний зміст цих музеїв, щоб передовсім учителі могли, викладаючи творчість того чи іншого письменника, орієнтуватися на інформацію, яка вміщена в моїй книзі. Мені так тепло на душі, що я видав трикнижжя: “Духовно-мистецька Полтавщина”, “Літературознавча Полтавщина”, “Мовознавча Полтавщина”. Повірте, це дуже непросто добувати таку інформацію. Той, хто працює з енциклопедіями, знає, що треба в згустковому вигляді подати дуже важливу проблему, дотримуючись відповідних канонів.
Нарешті мене зацікавив епістолярій. Щоб поглянути очима митця на світ. Я добув у великому епістолярії Олеся Гончара листи письменників до нього і підготував двокнижжя. Це – дев’ять місяців роботи. Кожен лист – загадка, і треба було кожний текст прокоментувати. Не тільки науковий світ, а й громадськість запримітили мою роботу, і це мені приємно.
– Ви прочитали багато класичної літератури ще у дитинстві, юності. А що зараз читає доктор філологічних наук Микола Степаненко для душі?
– Випадає читати і для душі, і для розуму. Я намагаюся читати фахову літературу, майже щодня мені надходить духовна пожива від колег або
з-за кордону. Це – збірники матеріалів наукових конференцій, це монографії вчених. Друге – це періодика, яку треба читати, без цього не обійдешся.
Зараз, наприклад, я читаю “Протирання дзеркала” Михайла Слабошпицького – красива художня мемуаристика і багата на інформацію. Я читаю Мирослава Доченця, вважаю його з-поміж сучасників одним із талановитих майстрів слова, який органічно вплітає діалекти. Якщо на слуху, що ось вийшла якась книга, то читаю, бо це гріх – не прочитати освіченій людині.
– Як ви оцінюєте сучасний український літературний процес?
– Раніше класика була така пригладжена, причесана, і двох думок не могло бути. Нині ж прийшли письменники, які дуже суперечливі. Та сама Забужко – її неймовірно важко читати, і це твори не для всіх, але це мудрість, глибина. Так само і Жадан. Він як поет – неперевершений, а Жадан-прозаїк, як на мене, він самобутній тим, що художньо недосконалий. Він дає інформацію, не вправляючи її у форму. Ну, такий він митець. Це нове покоління, у цьому – окремішність.
Ми прагнемо збагнути, що воно таке – сучасна література. Іноді кажуть: це те, коли хто більше матюків, хто більше еротизує, хто більше такої “сміливості” напхає у свої твори. Але для цього великої мудрості не потрібно. Це легко зробити, а подати красиво, щоб текст був і підтекст, подати через форму глибокій зміст – оце вже і дар Божий, і наполеглива праця. Думаю, що сучасні письменники мають дар Божий, але праці наполегливої ще треба. Не дуже дбають про художність, для них важливіше викласти інформацію. Може, кількісно росте література, а щодо якості – мабуть, наспіє момент, коли ми повернемося до єдності форми й змісту і коли однією з важливих характеристик твору буде його художня цінність.

“Без мрії нічого не буває”

– Ви мріяли стати філологом і зараз є доктором філологічних наук та ректором престижного вузу. Отже, все складалося вдало. Залишилось про що мріяти?
– Ви знаєте, людина повинна мріяти завжди. Без мрії нічого не буває. У мене є мрії наукові, наміри є мовознавчі і літературознавчі. Мрії побачити щасливими внуків. Хай це пафосно звучить, але у мене є мрія дочекатися того часу, коли Україна буде-таки справжньою Україною. Господь мені подарував щастя сродної праці, без якої я жити не можу. Але мовний феномен мене найбільше бентежить. Прагну, щоб українська мова мала своє законне місце скрізь в Україні і стала тим чинником державного творення, яким мова є у всьому світі.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”
Анатолій МІШИН
Магістрант кафедри журналістики ПНПУ імені В. Г. Короленка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий