У мене небагато варіантів вибору дороги на роботу. Як у тій казці: підеш направо – швидше дійдеш, а підеш прямо…
За кілька метрів від мого своєрідного перехрестя роздумів спочатку з’явилась невелика клумба (завжди там росли бур’яни, ставили автомобілі), потім вона розширилась, додалось кущів і різних кольорів, а за парканом, де росли вишні, зазеленіли туї, самшит різних форм. Це те, що бачили всі, хто проходив повз цю садибу на вулиці Полтавській у Кобеляках.
А одного дня зателефонувала знайома, сповнена позитивних емоцій від побаченого:
– Ти не уявляєш яка неймовірна краса на садибі Ірини Михайлівни! Це треба бачити!
На підтвердження своїх слів прислала кілька знімків. Перше враження: не обійшлося без ландшафтного дизайнера.
Але Ірина Чеповська – саме так звати господарку квіткової садиби – розвіяла мої припущення. «Ні, просто люблю працювати на землі, люблю хвойні дерева, квіти», – розповіла вона.
Видатний казкар Ганс-Крістіан Андерсен колись сказав, що людині для щастя потрібні сонце, воля і маленька квіточка. І справді, квіти супроводжують нас протягом усього життя, роблять його яскравішим, сповнюють повітря ніжним ароматом.
Саме таким ароматом огорнуло мене подвір’я Ірини Михайлівни, а побачене просто вразило. Та це, за словами господині, лиш незначна частинка: хризантеми, троянди, морозець, які, до речі, гарно сусідять із… солодким перцем, яблуками.
Інша картина весною, коли розквітають нарциси, тюльпани кількох кольорів, іриси, інші квіти. Вражає величезна кількість насаджень з роду хвойних: усі доглянуті.
Кажуть, що люди, які займаються квітами, – художники. Переконуюсь у цьому в розмові з Іриною Михайлівною, з цікавістю розглядаючи картини, зроблені нею з тканини різних кольорів («взяла в секонд-хенді кілька речей і знайшла їм таке застосування»), з ґудзиків (купила у магазині)… У свій час жінка робила сувенірні пляшки, брошки, пояси, буси, яких практично не залишилось: дарує рідним, друзям, знайомим. Те саме робить і з квітами – дарує, обмінюється, – «але ніколи не продаю».
Кобелячанкою Ірина Чеповська стала в 2007 році, а народилася й зросла в Дебальцевому. В шкільному віці писала статті, друкувалась у всеукраїнських журналах. Батьки привчали доньок (має меншу сестру) до роботи: у вихідні електричкою або мотоциклом їздили з батьками на плантацію, де батько вирощував на схилах 100 кущів винограду. В засуху треба було набрати в струмочку, який протікав унизу, й вилити під кожен кущ по чотири відра води. Важко було, втомлювались швидко, але допомога батькам – то святе. Більше того, любов до винограду збереглась до сьогодні: на садибі росте три кущі винограду, одна грона цьогоріч важила майже 900 грамів.
Школу Ірина закінчила із золотою медаллю і вступила до Донецького державного університету на спеціальність економіст-кібернетик. У групі з 18 студентів 12 були іноземцями. Навчатись було цікаво. Допомагали студенти з В’єтнаму, Німеччини, які в багатьох питаннях були на крок попереду.
По закінченні інституту три роки Ірина Михайлівна працювала в обчислювальному центрі, далі робота вже не була пов’язана зі спеціальністю. На той час вона мала сім’ю, виховувала з чоловіком двох доньок, будували будинок, біля якого була земельна ділянка. Там вона посадила фруктові дерева, ягідні культури – малину, смородину, аґрус, хвойні дерева, квіти…
Та раптова смерть чоловіка, проблеми з бізнесом підштовхнули до важкого рішення: продати будинок і змінити місце проживання. Деякий час мешкала з родиною доньки, але хотілось мати будинок із земельною ділянкою. Так вибір випав на Кобеляки. Згадалось, як у шкільні роки приїжджала сюди з мамою, яка мала проблеми зі спиною. Але спогади залишились не кращі, додому повернулись ні з чим – на прийом до М. А. Касьяна не потрапили.
Пізніше, коли працювала на заводі начальником відділу кадрів, збирали кошти на будівництво Центру мануальної терапії. Та коли потрапила в Кобеляки, побачила лиш рештки зруйнованого центру й стало сумно-сумно…
Коли стала обживатись на новому місці, не раз ловила себе на думці: «Чому кобелячани не люблять своє місто?». У вас чисте повітря, смачна вода, родюча земля… Чому там, де можна посадити квіти, росте амброзія, інші бур’яни? Чому відповідні служби не спонукають людей до боротьби на своїх присадибних ділянках із карантинними бур’янами?
Ірина Чеповська не просто думає про це, а подала приклад, посадивши клумбу. Та це приносить їй не тільки радість, а й розчарування.
«Полю клумбу, а робити це з кожним роком стає важче. Проходять поряд мама з дитиною, яка їсть солодощі, а обгортку кидає на клумбу. Зробила зауваження мамі, реакції – нуль. От вам і приклад дитині, – говорить господиня. – Нещодавно посадила біля двору 12 туй. Залишилось чотири: шість вкрали, дві вирвали й покинули. Боляче, що й самі нічого не роблять, і труд інших нищать. Підійшли б, попросили, я обов’язково поділилась. Навіщо паплюжити?»
На садибі Ірини Михайлівни, здається, немає жодного вільного сантиметра землі. З ранньої весни й до пізньої осені вона щодня по кілька годин доглядає за своїм квітковим раєм. Знайшла місце і для фруктових дерев, малини, картоплі, помідорів, огірків, перцю, зелені.
«Умію працювати болгаркою, дрилем, зварювальним апаратом, шити, будувати… Єдине, чого не вмію, – це грати на музичних інструментах», – посміхається Ірина Михайлівна.
Коли на газонах роботи припиняються, в неї з’являються нові захоплення для душі. Такої вже вона вдачі. А взимку квітники Ірини Михайлівни засяють яскравими вогнями: господарка прикрашає туї гірляндами. Це не лише красиво, а й додає новорічного настрою…
Наталя ПУЗИНА
Журналіст