Уперше я почула про цю людину від свого літнього односельця світлої пам’яті Володимира Сидоровича Ботвини (1928–2021), якого в селі лагідно називали Сидорком (він доживав віку за межами Рашівки, в Гадячі, в доньчиній родині). Григорій Іванович Ботвина, який очолював один із рашівських колгоспів у трагічних 32–33-му роках, був братом його батька Сидора Івановича, отож доводився йому рідним дядьком. Дядька репресували, розповів небіж, ми так і не знаємо, за які-такі гріхи.
Усіх – під один гребінець
…У лютому 1938 року начальник Гадяцького райвідділу НКВС, лейтенант держбезпеки Глущак розглянув матеріали зі звинувачення жителя села Білоченківки, хлібороба, члена колгоспу Липовця Карпа Андрійовича, мешканця села Римарівки, вчителя за професією, безробітного Галата Олександра Семеновича та ще 16-ох чоловіків, мешканців Гадяцького району за ст. 54-2, 54-10, 54-11 КК УРСР (збройне повстання; антирадянська пропаганда і агітація; участь у контрреволюційній організації). У розстрільному списку – дорожній технік із Римарівки Підсадний Роман Єлисейович, його односелець, учитель за професією, безробітний Галат Олександр Семенович (освіта: гімназія та Інститут соцвиху), учитель із Лютеньки, родом із Вінницької області Вдовиченко Архип Родіонович (дві вищих освіти: вчительська семінарія та Інститут соцвиху), учитель із хутора Теплого Веприцької сільради Демиденко Костянтин Матвійович, гадячанин дворянського походження Козаченко Омелян Юхимович, учитель Краснолуцької школи Бакай Степан Дементійович, бухгалтер Гадяцького дитбудинку, уродженець Білоченківки Ревський Степан Никонович, рядовий колгоспник із Сар Кийко Ераст Самсонович, учитель, завідувач Краснолуцької неповносередньої школи Міщенко Артем Петрович, рахівник колгоспу «П’ятирічка за чотири роки» з Крутьків Григорович Матвій Григорович, гадячанин, уродженець Веприка, викладач військової справи Гадяцької педшколи Дітмар Всеволод Олександрович, колгоспник із Сар Наріжний Денис Вакулович, учитель у селі Великі Будища, уродженець Рашівки Гаренко Іван Микитович, рядовий колгоспник із рашівського колгоспу ім. Другої п’ятирічки Ботвина Григорій Іванович, колгоспний бригадир із Хітців Живогляд Семен Сергійович, колгоспник із Сар Приступа Свирид Никифорович, священник із Веприка Ківшик Григорій Филимонович.
Усіх арештованих об’єднувала одна обставина: свого часу ці чоловіки служили в царській армії (а в якій іншій армії могли вони служити за царату?), тож їх звинувачено в тому, що вони начебто є учасниками антирадянської військово-повстанської організації. Авжеж, у більшості з них за плечима був військовий досвід, дехто закінчив школу прапорщиків, а хтось, як-от Карпо Липівець, батько чотирьох малолітніх дітей, дослужився і до вищого чину: у минулому носив погони полковника царської армії і обіймав посаду командира військової школи), ось тільки в ході обшуків вилучено абсолютно безневинні речі: листи, паспорти, інші особові документи, шкіряний портфель, Біблію, однак не знайдено жодної серйозної зброї, крім кортика в учителя Костянтина Демиденка, мисливської рушниці й приблизно по 200 г пороху мисливського й дробу мисливського та стріляних гільз у вчителя Артема Міщенка, який, судячи з усього, був просто мисливцем, а також двоствольної рушниці
16-го калібру у Всеволода Дітмара. У Григорія Ботвини обшукувачі не взяли нічого.
На кожного ув’язненого в кримінальній справі 3572-С, що зберігається в галузевому архіві СБУ в Полтавській області, містяться анкета арештованого і довідка-характеристика, надана сільською радою, – документи, покликані всіляко очорнити людину, посилаючись на найбезглуздіші, вигадані на один копил, висмоктані з пальця провини на кшталт: «одружений з дочкою дяка, з яким підтримував тісний зв’язок» (про Івана Гаренка), «мав тісний зв’язок із братом жінки – петлюрівцем» (про Олександра Галата), «до революції служив урядником Веприцької і Сарської дільниці» (про Ераста Кийка), «за соціальним походженням – із дворян, провадив шпигунську діяльність на користь іноземної держави» (про Омеляна Козаченка), «проживав на території білих, брав участь у банді Волинця» (про Архипа Вдовиченка), «поширював провокаційні чутки про війну» (про Григорія Ківшика), «мав тісний зв’язок з попом Ляхном, який був заядлим націоналістом» (про Семена Живогляда) тощо. Про Грицька Ботвину сказано, що він, «будучи учасником військово-повстанської групи, провадив шкідницьку роботу в сільському господарстві, а також агітацію повстанського характеру серед населення». На початку березня всіх ув’язнених за цією справою чомусь (можливо, через перевантаженість буцегарень) розділили: одних перевезли до в’язниці в Лубнах, інших – до роменської. Дороги двох рашівців – рядового колгоспника Грицька Ботвини і вчителя Івана Гаренка (на той час мешкав разом із родиною у Великих Будищах Гадяцького району), якщо вірити документам у справі, на якийся час розійшлися: Григорій опинився в Ромнах, а Іванова дорога пролягла в Лубни.
Нехитре діло – вигадати провину
Анкетні відомості про Ботвину скупі: народився 1891 року, походить із селян-середняків; його батько, крім обробітку землі, щетинникував (промисел, якому з діда-прадіда віддавала осінньо-зимову пору чи не половина чоловічого населення Рашівки. – Т. Д.); грамотний, закінчив п’ять класів земської школи, підпрапорщик старої армії; дружина Марія Михайлівна, 37 років; син Іван, 16 років.
Тут належить зробити невелике уточнення. Анкети тих, хто потрапив під укіс сталінських репресій 1937–1938 років, що їх історики нарекли Великим терором, незрідка рясніють неточностями, напівправдою, а головним чином – вигадками, наклепами. Гадаю, не тільки тому, що йшлося про негайне виконання плану, доведеного «згори», що катів п’янив і водночас утомлював безкінечний кривавий конвеєр, а ще й тому, що ув’язнені, зіткнувшися з цинічним перекручуванням дійсності з боку своїх мучителів, свідомо приховували від них певну інформацію – ймовірно, щоб уберегти рідних, заплутати, внести в справу явні алогізми, нестикування. Нам уже не дізнатися, чому Григорій Іванович Ботвина називає сином пасинка Івана, при цьому не згадуючи його справжнього прізвища (Нефортуна), а також трьох своїх власних дітей. Коли за ним приїхав «чорний ворон», він направду жив у приймах у Марії Михайлівни Нефортуни (до заміжжя Кратенко, по-вуличному Яровенчиха), покинувши жінку з трьома дітьми.
Розповідає рідна Грицькова донька Марія Григорівна Бутенко (1926 р. н.): «Наша мати Палажка – з Галушок, жили вони в центрі, там, де тепер 16-квартирний будинок стоїть. Батько – з Ботвинів, їх було п’ятеро братів: Семен, Панас, Сидір, Грицько, Степан. У батька з матір’ю нас троє знайшлося: я і два брати, Михайло та Грицько. Став батько головою колгоспу. Хліба тоді давали по 200 грамів на душу, а він дав по чотири кілограми. Нібито Роман Петро донос на батька написав, більше ми його не бачили. Та забирали його від старої Нефортунки, він із нами тоді вже не жив. Важко доводилося, мати працювала в Лисівці на свинарнику, виносила з дому все: одяг, хустки, рядна – міняла на їжу. Діти всі вижили…»
На жаль, у справі немає фото Григорія Ботвини, так само немає його в доньки Марії, не збереглося жодної світлини й у родині Нефортунів. Людмила Буханенко, донька Ботвининого пасинка Івана Нефортуни, знає небагато: «Бабуся Марія Михайлівна була в молодості красунею. Її чоловік Никифор працював лікарем, поїхав у Полтаву на курси, захворів там на тиф і помер. Там його й поховали. Бабуся зосталася сама з двома дітьми. Мій батько, Іван Никифорович, 1921 року народження, був зовсім малим, коли його батька не стало на світі. Його брат Василь трохи старший. Про Ботвину в сім’ї не згадували».
З довідки-характеристики, виданої Рашівською сільрадою і долученої до матеріалів справи, дізнаємося, що Грицько Ботвина за соціальним станом – куркуль. «Господарство Ботвини неодноразово підлягало репресіям за невиконання державних зобов’язань, до і після революції в його господарстві визискувалась наймана праця. В часи корніловщини Ботвина був білим офіцером. У часи непу та 1929 р. занімався (так у довідці, де бракує розділових знаків і не бракує інших росіянізмів, що свідчить про невисоку освіченість тодішнього сільського начальства. – Т. Д.) крупною спекуляцією. В часи колективізації проліз до колгоспу, перебуваючи членом колгоспу, весь час занімався розкладницькою роботою в колгоспі. Виключався з колгоспу як кулак і обкладався експортним оподаткуванням. Ухиляючись від сплати податків, був утік з Рашівки на відповідний період і скривався поза межами Гадяцького району (на Донбасі). Після повернення в село Ботвина вступив у колгосп і організував навколо себе рештки кулацьких елементів, проліз на посаду голови колгоспу. Будучи головою колгоспу, осмілився, зловживаючи, затискувати стахановський рух та силькорів. Організовував п’янки з недобитками кулаків. Навіть на виборчі збори колгоспу напоїв до 50 осіб з метою, щоб такі затушкували його недоліки. В 1937 році організував спекуляцію, продавав колгоспну власність. З метою розповсюдження хвороби (чуми) організував продаж дорізаних свиней, які хворі були на чуму. <…> За всі ці зловживання з роботи голови колгоспу був знятий як політично небезпечна особа». [Арк. 113].
Суцільне очорнення, жодного доброго слова про людину, що певний час керувала господарством і за чиїм наказом те м’ясо начебто заражених свиней передавали «на дитячий майданчик»! І хтось повірить, що чоловік, у якого було трійко своїх дітей, міг свідомо піддавати ризику життя сільської малечі, постачаючи їй заражене м’ясо? Найімовірніше, тих капловухих порізали, щоб не допустити захворювання тварин. І що означає обтічний вислів «дитячий майданчик» – колгоспні ясла, патронат? Чому в довідці не зазначено, коли саме Григорій Ботвина обіймав пост голови колгоспу й коли його звільнили з посади? Чи не тому, що «пішли його» тоді, коли вірним псам Сталіна – енкаведистам – запотребилося викрити на Гадяччині розгалужену контрреволюційну організацію, що складалася з колишніх військових чинів царської армії, тобто чоловіків, які колись навчилися тримати в руках зброю, отже, могли бути потенційними (прихованими) ворогами совєтів, які владі ввижалися в кожному українському закутку.
Сатанинське обличчя тоталітарного режиму
Наприкінці 2020 року Центр дослідження визвольного руху спільно з Архівом СБУ виклали у вільний доступ 50 засекречених архівних документів про одну з репресивних операцій Великого терору, так звану «Куркульську операцію» 1937–1938 років. Моторошно стає, коли їх читаєш. Справжнісіньке пекло принесли на українську землю сталінські опричники! Ось розпорядження про дислокацію міжрайонних опергруп – таких на всю Україну 45. На Полтавщині, яка тоді входила до Харківської області, опергрупи діяли в Полтаві, Кременчуці і Лубнах. Далі бачимо оперативний план вилучення куркулів і кримінальників першої категорії (тобто тих, що підлягали арешту і розстрілу), де Харківській області доведено найвищі цифри: куркулів – 1631, кримінальників – 352. Це початок липня 1937 року. Вказівки (звісно ж, мовою окупанта – російською, як власне і вся документація): слідство має тривати сім днів; тюрми – розвантажити (щоб могли вмістити необхідну кількість арештованих); аби уникнути можливих спроб утечі за кордон, за п’ять днів до початку операції перейти на посилену охорону кордону; НКВС УРСР відрядити своїх представників у обласні управління і т. д. Уже 10 липня нарком внутрішніх справ УРСР, комісар держбезпеки 2-го рангу Ізраїль Леплевський доповідає наркомові внутрішніх справ Ніколаю Єжову про кількість взятих на облік куркулів і кримінальників обох категорій – 23 936, в Харківській області – 6063. Тричі протягом нетривалого часу просить цей активний реалізатор єжовсько-сталінської репресивної політики, щоб центр збільшив ліміти стосовно арештованих і висланих, і Кремль схвалює ініціативу. Страшні масштаби, жахливі фальсифікації, знецінене людське життя – нечувано жорстокою була кривава оргія, затіяна в Україні Москвою всього через чотири роки рісля страшного Голодомору. Параноїк Сталін, пам’ятаючи про селянські повстанські загони 20-х років, українцям не довіряв найбільше.
Переді мною – протокол допиту Григорія Ботвини від 2 квітня 1938 року, що його провадив начальник Сенчанського РВ НКВС, молодший лейтенант держбезпеки Хрєнов.
«– Скажіть, на якій посаді, в якому чині служили ви в старій армії?
– Був командиром взводу в чині прапорщика.
– У Білій армії ви служили?
– У Білій армії я не служив, але проживав на території, захопленій білими, в селі Рашівка. Я в той час був хворий на катар шлунку і жовтуху.
– Яку роль ви відігравали в політбанді Христового?
– Я був рядовим учасником банди Христового.
– У розпорядженні слідства є матеріали про те, що ви є членом контрреволюційної організації.
– Мушу зізнатися, що я справді член контрреволюційної організації, куди завербував мене Бутенко Василь Онисимович у 1930 році.
– Які завдання вам давав Бутенко?
– Бутенко говорив, що нині головне завдання – вербувати людей, виявляти зброю у населення і озброюватися, і запропонував мені створити роту і нею керувати, на що я дав згоду. Про час виступу Бутенко обіцяв повідомити додатково, але я його відтоді більше не бачив, позаяк він кудись виїхав.
– Скажіть, кого ви завербували в організацію?
– Я завербував двох людей. Киричко Григорій Лаврентійович (так у протоколі, насправді йдеться про Кириченка Григорія Лаврентійовича, засудженого до виправно-трудових таборів іще в листопаді 1937 року. – Т. Д.), колишній бандит політбанди Христового. Гарбуз Митрофан, колишній прапорщик, учитель у с. Рашівка.
– Скажіть, яку ви маєте зброю.
– Жодної зброї не маю. Приблизно в липні місяці я відібрав револьвер-наган у молодого хлопця Андросенка (треба Андрусенко. – Т. Д.), який здав комсомольцю Возниці Олександру Савичу, який здав його в міліцію. <…>
– У розпорядженні слідства є матеріали про те, що ви, будучи головою колгоспу, укомплектовували правління колгоспу з колишніх політбандитів і прикривали їхні шкідницькі дії, а активістів, що викривали їхні шкідницькі дії, звільняли з роботи. Чи визнаєте ви це?
– У цьому винним себе не визнаю, бо в правлінні колгоспу не було осіб, стосовно яких існували б докази, що вони перебували в банді, і їхніх дій я не приховував, і активістів не переслідував.
– За що ви звільнили з роботи бригадира Сафроненка Митрофана?
– Сафроненка звільнено з роботи тому, що він систематично зривав роботу і не виконував розпоряджень. Були випадки, що він не приходив для отримання наряду на роботу, за що він був попереджений на правлінні колгоспу. <…>
– У розпорядженні слідства є матеріали про те, що ви сало свиней хворих на чуму продавали на базарі в м. Харків. <…>
– Продавали в Харкові хороше сало. М’ясо свиней, що загинули від чуми, в дійсності продавали своїм колгоспникам у перевареному вигляді за вказівкою ветлікаря Філатова».
Хто тепер скаже, чи є в цій писанині хоч крихта правди? На мій погляд, правдивими можуть бути слова про бригадира Сафроненка, про чин прапорщика, про якісне сало, продане в Харкові. Чи справді називав допитуваний імена трьох односельців-«антирадянщиків» (що їх усіх уже проковтнула ненаситна репресивна машина) – це ще надвоє бабуся ворожила: можливо, й називав, бо знав, що це їм уже не зможе зашкодити. А може, енкаведисти спеціально розмотували цей шлейф, усвідомлюючи брехливість попередніх справ, зведених на піску, щоб їх якось «підперти»… Принаймні поведінка Грицька Ботвини свідчить про його розум і кмітливість.
Не менш винахідливо – і, хочеться сказати, навіть безстрашно – поводився і його односелець Іван Гаренко, який свого часу так само закінчив школу прапорщиків і служив у царській армії командиром взводу. Він підписав протокол допиту, на якому начебто визнав, що 1920 року був помічником коменданта в «банді Степового» (селянський повстанський загін, очолюваний отаманом Пащевським родом із миргородських хуторів, який називав себе Степовим), а загітував його туди якийсь Козін Степан Андрійович (такого прізвища сільські старожили не пригадують). «У 1937 році мене звільнили з роботи за участь у банді, – начебто зізнається Гаренко, – тому я звернувся до Романа Петра Митрофановича як сусід, аби він мені дав довідку, що я не перебував у банді в 1920 році. Роман заявив мені, що він дасть таку довідку з умовою, що я погоджуся вступити в повстанську контрреволюційну організацію, на що я дав згоду». А оце вже справжній спектакль! Витончене знущання над майстрами знущань. Усеньке село знало Петра Романа як багаторічного, вельми досвідченого сексота, тож бувалий у бувальцях учитель Гаренко, якому нічого було втрачати, просто брав енкаведистів на кпини і, мабуть, неабияк зловтішався з того, хоча й розумів, що це йому тільки зашкодить.
А вони просто були українцями…
Три вчителі неповносередньої Римарівської школи, двоє рашівців, кілька сарян, кілька гадячан – вони всі навіть не були знайомі між собою! Відомих діячів українського відродження – критика мистецтва і колишнього вояка Армії УНР Василя Хмурого та музикознавця, фольклориста, педагога професора Володимира Щепотьєва – енкаведистські кати, розуміючи, що звинувачення голослівні й не тримаються купи, пришивають до справи білими нитками задля того, аби надати їй більшої ваги (Щепотьєва на той час уже не було в живих: його розстріляли в полтавській тюрмі ще 9 листопада 1937 року, а Хмурий (Бутенко) відбував термін у ГУЛАГу, де його незадовго до початку війни також знищать фізично).
У звинувачувальному висновку цієї справи говориться, що «до Гадяцького райвідділу НКВД надійшли відомості (від кого – про це не згадано), що на території району існує військово-повстанська організація, керована націоналістичним Українським Центром». «Слідством встановлено, що після розгрому в 1920–1921 рр. українських націоналістичних політбанд Коваля, Христового, Спичака та ін., розгрому української націоналістичної організації «Просвіта» через нетривалий час націоналістичні кадри оживили антирадянську діяльність із підготовки вороже налаштованих елементів для організації повстання проти радянської влади. У 1925 р. значна частина колишніх членів «Просвіти» приєдналася до Гадяцького собору, де під керівництвом благочинного Коби було створено фашистсько-повстанську організацію, до якої ввійшли, крім запеклих церковників, відомі діячі «Просвіти» Липівець, Крамаровський <…>», що всі ці люди «готували повстання зі зброєю в руках з метою відторгнення України від СРСР і створення буржуазно-націоналістичної держави». Усіх 18-х Особлива трійка УНКВС у Полтавській області 7 квітня 1938 року засудила до розстрілу. Усі ув’язнені в цій справі перебували на той час у Лубенській тюрмі. Вирок виконано 26 травня (тільки двох – Карпа Липовця і Романа Підсадного – стратили 23 липня). Усіх реабілітовано в жовтні 1989 року.
* * *
Невдовзі по тому до Полтавського обласного суду надійшов лист від мешканки Ужгорода (Закарпатська область) Грегор Надії Степанівни (дівоче прізвище Бакай), в якому донька репресованого Бакая Степана Дементійовича, вчителя Краснолуцької школи, просила повідомити про дату батькової смерті та місце поховання, а також надіслати довідку про реабілітацію, повернути особисті документи, фото, листи, копію акта про вилучене майно. «Зокрема, я пам’ятаю, що були забрані скрипка, кілька збірників українських пісень», – писала вона. У відповіді говориться, що відомостей про місце виконання вироку і місце поховання в архівних матеріалах немає, також немає даних про конфіскацію майна після арешту. Куди ж поділися та скрипка і ті пісенні збірники, яких радянська влада боялася не менше, ніж зброї в руках гіпотетичних повстанців? Хто привласнив їх, як і безліч інших цінних речей, експропрійованих в української інтелігенції? Скільки щедрих умів, роботящих рук, люблячих сердець – просто носіїв української ідентичності – загинуло в пекельному котлі Великого терору, яким Москва донищувала в Україні її державницький дух? Вони могли доглядати ниву, виховувати молодь, народити нових дітей, могли дожити в колі найрідніших людей до схилку віку, граючи на скрипці, читаючи прекрасні книжки, співаючи дідівські пісні на весіллях онуків… Тепер над їхніми безіменними могилами співає вітер. Тепер їм потрібна лише наша пам’ять.
Лише наша здатність зберегти Україну.
Тетяна Дениско.