Грицько Кириченко:  «українець, куркуль  і політбандит»

Григорій Кириченко (стоїть) під час служби в царській армії.

Грицько Кириченко: «українець, куркуль і політбандит»

Чи могла бути іншою його доля в окупованій Україні

У тремкому полум’ї поминальної свічі, у високих і чистих небесах, покреслених оголеним гіллям потемнілого саду, у густо-яскравому смарагді озимини, яка, попри всі кліматичні та політичні сюрпризи, весело буяє в степу за селом, у терпкому запахові безстрашної квітки хризантеми, у гучній весільній пісні і навіть у погребальному дзвонові, який тепер так часто лунає над рідною Рашівкою, – у всьому довколишньому світі витає пам’ять про них, про тих, хто жив тут до нас, хто любив, ненавидів, радів і страждав. Чи не найбільше – страждав. Однак не втрачав людської гідності.

«Наливайко і Павлюк, ще й Тарас Трясило…»

Мій батько, Кириченко Олександр Маркович, народився 5 січня 1923 року. Навесні страшного 33-го він був десятирічним хлоп’ям, у якого голод, організований кремлівською зграєю нелюдів, забрав чотирьох братів і сестер. У 37-му він поховав свого батька. Ідучи до школи, мусив кілька разів сідати на лавки попід дворами чи просто на траву – голова йшла обертом від недоїдання… Колись давно, тільки-но я стала першокурсницею Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, він, не приховуючи доброго настрою, спричиненого цією подією, якимось таємничим голосом попросив: «Ти, якщо можна, дізнайся: що то за пісня така, де є рядки: “Наливайко і Павлюк, ще й Тарас Трясило із могили кличуть нас на святеє діло…” Мій батько, твій дід Марко, завжди плакав, коли її співав. Сльоза котилася прямо в чарку. Але він ніколи не казав мені, як вона називається і хто її написав». Я й гадки не мала, що таке просте завдання може виявитися заважким для студентки-відмінниці. У Шевченка таких рядків немає. У інших поетів, чию творчість ми вивчали на лекціях з української літератури, – теж. Запитати у викладачів так і не наважилася. Можете собі уявити, як я розчарувала батька. Спершу він цікавився, чи дізналася донька прізвище автора, а потім перестав. Тільки після 1991 року я, нарешті, змогла прочитати сама і розповісти батькові, що ці рядки – зі східного варіанту гімну «Ще не вмерла Україна». Ось із якою піснею на вустах оплакував свою гірку селянську долю мій дід Марко Лаврентійович Кириченко. Але тепер – не про нього.
У Марка був брат Грицько, мій двоюрідний дід. Здається мені, що він так само, як і дід рідний, теж кріпко любив пісню «Ще не вмерла…».
Народився Григорій Лаврентійович Кириченко 10 cічня 1892 року в козацькому селі Рашівці. Був письменним. До жовтневого перевороту служив у царській армії. Воював на фронтах Першої світової. Мав родину: разом із дружиною Марією Іванівною (1901 р. н.) плекали трьох дітей.
Їхній старший син Олександр з’явився на світ 1922 року – на рік раніше від мого батька, теж Сашка (був такий звичай у селянських родинах: називати немовлят на честь дядьків, тіток, двоюрідних братів та сестер); вони і в школу ходили майже разом: Олександр Григорович закінчив сільську десятирічку 1940-го, а Олександр Маркович – 1941-го. Про Сашка (того, що Григорович) моя улюблена вчителька Надія Кузьмівна Зімбалевська, яка викладала українську мову й літературу в Рашівській школі впродовж мало не п’яти десятиліть, казала, вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, таке: «Розумнішої дитини я у своєму житті не зустрічала». Те ж саме через багато літ підтвердила і полтавка, колишня Сашкова однокласниця Надія Луківна Богомолова (до заміжжя Козачук): «У навчанні з ним ніхто не міг зрівнятися. Ми дружили, він був старостою класу, а я комсоргом. Мріяв стати військовим, а я – юристом. Та не судилося, бо в обох батьків репресували в 37-му році. Мого розстріляли в Трибах, що сталося з його батьком – не знаю. Тоді подейкували, що була якась “рашівська справа”. Сашко рік перед війною навчався в Харківському університеті, на філологічному факультеті».

«Ваш хазяїн – справжній приступник…»

Молодшого Грицькового сина Володимира мати сповила на чотири роки пізніше від брата, у 26-му. Була ще донька Марія, 1929 р. н., пізніше вона стане моєю хрещеною матір’ю.
Сімейний переказ свідчить: Грицько Лаврентійович був напрочуд працелюбною людиною, відданим чоловіком і лагідним батьком. Не маючи змоги прогодувати родину працею на землі (бо ж нелюди-буксирники вимели з селянських обійсть не тільки зерно, а все, що було їстівним: крупу, картоплю, квасолю, буряки, насіння, і навіть меблі та одяг), він, пригадавши щетинницьку справу – рашівське ремесло з діда-прадіда, домігся дозволу (патенту) на дрібну торгівлю, відкривши кіоск на Донбасі. Можливо, дідів господарський хист чи його красиві та розумні діти й не давали спокою чиїмсь заздрісним очам. А ще в діда була левада, ліпша за сусідську… Якось уночі, посеред літа, випасаючи коней разом із двома іншими односельцями, Грицько, сьорбаючи прісну юшку з остюками, мовив, не подумавши про наслідки: «Оце якби Йосип Віссаріонович попробував такої юшки! Що б він сказав?». Невдовзі (це сталося 7 вересня 1937 року) діда арештували співробітники Гадяцького РВ НКВС. А вже 1 листопада особлива трійка УНКВС у Полтавській області винесла вирок за ст. 54-10, ч. 1 КК УРСР – вісім років виправно-трудових таборів. Більше родина його не бачила.
Рашівська довгожителька Наталка Гаврилівна Черевко (1913–2018), чий батько Гаврило Мефодійович Черевко сидів разом із Грицьком Кириченком у Лубенській тюрмі, згадувала: «Батька забрали, і він не пише. Я поїхала в Лубни разом із жінкою попа і Марусею Кириченчихою, жінкою Грицьковою. Вийшов міліціонер і сказав, що батька й священика вже відправили за межі України, в Архангельськ, а в Марусі не взяв передачі, сказав: ваш хазаїн – справжній приступник, бандит, йому й води не дають… Вона, бідолашна, так і впала».
Війну він пройшов у штрафбаті, під прицілом загороджувальних загонів, – і вижив у тому страшному пеклі. Повернувся в село, а родини немає: дружина з двома синами виїхала на Захід. А що їм із тавром дітей «ворога народу» лишалося? Свої Сашка не взяли на фронт. Прийшли в село німці – силоміць загнали в поліцаї. І хоча він, як свідчили очевидці, не скривдив у час окупації і мухи, – а декого, як-от Григорія Миколайовича Бутенка навіть зміг попередити (і, можливо, не тільки його, але нам цього вже не дізнатися) про те, що його мають відправити в Німеччину, і той, вчасно сховавшись, зумів уникнути гіркої долі остарбайтера, а потім усеньке життя нерідко згадував свого рятівника, мовляв, якби не він, «то не було б на світі ні мене, ні моїх дітей», – башковитий хлопець здогадувався, що його очікує з приходом червоних. Забравши молодшого брата й матір, він вирушив на чужину. 14-річну Марусю не змогли докликатися: вона чула, що її зовуть, але ховалася, дитина вирішила, що неодмінно діждеться батька, якого дуже любила, він ніколи не вертався з дороги чи зі степу без «гостинчика від зайчика» для доні.
І діждалася, та коли батько повернувся з фронту, Марусю вже взяла за дочку бездітна родина Сидоренків. Григорій Лаврентійович не мав де прихилити голову: його хату посів місцевий начальничок Микита Оніпко. Та Грицько ще намагався подолати розпач: вирішив податися на Донбас – там родичі, там ніхто не знатиме про його минуле. Однак родичам він був потрібен як п’яте колесо до воза. Ймовірно, як «ворог народу» не зміг влаштуватися на роботу. Колись мужній вояк, кавалер георгієвського хреста (у царській армії мав чин фельдфебеля, умовно кажучи, це рівень старшини в ЗСУ), він ліг на рейки під потяг. Яка ж безодня самотності й відчаю мала розверзтися перед внутрішнім зором чоловіка, щоб підштовхнути до останнього вибору…

Пекельна машина репресій

У родині знали, хто написав на діда доноса. Пошепки і впівголосу вимовлялося його ім’я: Роман Петро Митрофанович. У селі подейкували, що він був секретним агентом і доніс не на одного. Що йому потім відійшла дідова левада. Що вони сварилися через спільний сінокіс, і дід називав його ледарем… Роман став одним із трьох свідків у дідовій справі (гадяцькі енкаведисти навіть влаштували їм очну ставку). Ще двома виступили Кириченко Сава Петрович і Галич Михайло Апатійович. Усі три односельці підтвердили, що Кириченко Григорій був учасником «політбанди Христового», що його 1920 року арештувало ЧК, але він утік і переховувався.
Ми не знаємо, і вже не дізнаємося, що змушувало цих людей свідчити проти невинної людини. Найпростіша відповідь: страх і бажання вижити за рахунок іншого. Малограмотний Сава Кириченко, колишній комуніст, виключений із партії «за релігійні переконання» (вінчався в церкві), працював машиністом-слюсарем на хімзаводі № 3 міста Горлівки, час від часу буваючи вдома, в селі, де підростало троє синів, а дружина трудилася в колгоспі. Михайло Галич – син сільського активіста, уповноваженого з накладання контрибуції на куркулів Апатія Галича, ростріляного членами повстанського селянського загону Левка Христового. Третій, Петро Роман (спеціально чи помилково названий у справі Романенком), малограмотний бідняк, батько трьох доньок, який доводився рідним дядьком воякові УНР, соратникові Симона Петлюри, талановитому вкраїнському журналістові, мистецтвознавцю Василеві Бутенку (Хмурому), репресованому ще 1933 року. Уся ця «свята й безгрішна трійця» звинувачувала Кириченка Г. Л. (матеріали справи № 12638-С) у тому, що він, колишній «крупный торговец», вступив до колгоспу тільки тоді, коли його господарство розкуркулили, що критикував «вождів партії і радвлади», мовляв, «створили колгоспи, петлю для селянина, забирають весь хліб, а нам лишають саму гниль». Сава Кириченко свідчив, що його однофамілець агітував проти продажу хліба державі, виступав проти держпозики, кажучи: «Скоро здеруть із нас останню шкуру, все тягнуть, а хто нам дасть». Михайло Галич дає показання, що Григорій Кириченко – «активний бандит, за його вказівкою в Лисівку покликали банду Христового».
У довідці, наданій Рашівською сільрадою, теж сказано, що дід був учасником «політбанди Христового» і «гальмував розвиток стахановського руху в колгоспі». Прикметно, що цей «антистахановець» у 1937 році на час арешту, тобто за вісім місяців, згідно з довідкою, підготовленою керівництвом колгоспу ім. Другої п’ятирічки, виробив аж 207 трудоднів.
У протоколі обшуку зазначено, що Грицько Лаврентійович мешкав на Новоселівці (сільський куток), в анкеті арештованого – що він походить із селян-куркулів (це при тому, що до розкуркулення він мав усього 4,36 га землі, коня, корову та садибу з будівлями), у сільрадівській довідці його названо торговцем-спекулянтом і політбандитом. Головне – зліпити, не надто й стараючись, образ заклятого ворога, начіпляти якомога більше страшних наличок, щоб потягнуло на статтю, а чи так воно і є насправді, в реальному житті, – то вже неістотно. Пекельна машина репресій працювала безперебійно.
На допиті Григорій Лаврентійович заперечував свою агітацію проти радянських заходів і свою участь у загоні Левка Христового, сказав тільки, що «банду» бачив у липні біля сільради, а Христовий забрав його коня в липні-серпні 1920 року, але того ж дня повернув.
У січні 1940 року, коли Грицько вже рубав тайгу у складі Тайшет-лагу НКВС, дідова дружина писала листа прокуророві області з проханням переглянути справу, бо вона, мовляв, виникла на основі зведення особистих рахунків. Резолюція помічника прокурора із спецсправ Полтавської області П’ятака: «Посилання дружини безпідставне. <…> Соціальна небезпека його очевидна. Скаргу родини “оставить без удовлетворения”». На порядку денному стояло завдання: знищити фізично усіх українців, причетних до повстанського руху.
Реабілітували Григорія Лаврентійовича Кириченка у квітні 1989 року.

Рашівські небилиці

Довідку про реабілітацію отримала його донька Марія (1929–2002, у заміжжі Возниця). Усе життя вона мешкала в рідному селі. Тяжко працювала в колгоспі – дояркою, доглядала буряки й кукурудзу в складі передової ланки на чолі з Героєм Соціалістичної Праці Меланією Сімінько. Разом із чоловіком Василем Єгоровичем підняли на ноги й вивчили двох чудових дітей – Володимира й Ольгу, які після закінчення вишів оселилися неподалік батьків, у Гадячі. Хрещена ніколи не занепадала духом, була метка в роботі, швидка на жарт, на дошкульне слово, прекрасно співала. Роками, не нарікаючи, доглядала прикуту до ліжка свекруху. У селі люблять давати прізвиська, у неї було Маруся Ягориха (Ягором, чи Єгором, звали її свекра, якого давно не було в живих). Пам’ятаю, як ми реготали, коли вона розповідала свої історії: як, уже будучи заміжньою, ховалася за дриветнею, рубаючи дрова, коли вулицею мимо проходив її колишній залицяльник; чи як, простуючи з дівчатами й парубками на гульки в луг, забрідала в траву обабіч дороги, – щоб не бачили, які в неї тонкі щиколотки. Або ця: «Полягали з Василем спати, а радіо ввімкнене. Уже сопимо, а тут як загримить музика! Полька. Кажу: піднімайся, чоловіче, будемо танцювати. Місяць світить у вікно, а ми шкваримо…».
У пору хрущовської відлиги час від часу листоноша приносив їй листи зі США, з міста Трентон, – від старшого брата. Того Сашка-розумника, про якого в родині говорили, що він був причетний до появи червоного прапора на клубі в 43-му році, ще перед наступом наших, але з того приводу не світився. Того Сашка, що до кінця днів своїх не міг забути ні Рашівку, ні Україну, ні своє перше кохання, однокласницю Катю Христенко. Не було листа, де б він її не згадав: де Катя? як Катя? «Без Каті – все не те». Однолюб, він так і помер неодруженим після кількох операцій на мозку в 35-річному віці. Його коротенькі листи, грамотні, написані ідеально красивим почерком, зворушують ніжним ставленням до «дорогенької сестрички Марусини» і делікатністю («Чи не вплине наше листування на роботу твого чоловіка?»). Наприкінці кожного листа неодмінно йдуть вітання бабусі Палажці, тіткам, усім двоюрідним братам, однокласникам. Декого, щоб не зашкодити, позначає тільки ініціалами. Ось рядок із передостаннього послання з-за океану: «Перш ніж писати Вам листа, дозвольте попросити вибачення за все, що я свідомо чи несвідомо вчинив Вам, може, когось образив чи скривдив. А тоді попрощатись на вєк вєков. Треба чуда, щоб остався я в живих». А ось як завершується останній лист: «Найнижчий поклон передай від нас усіх бабушці Палажці. Нехай тримається! Привіт від нас усіх: Бурбелам, Небилицям, Цілуйкам, Малинкам, Кириченкам, Омелайченкам, Мележикам і всім іншим».
Бабуся Палажка – це Палажка Василівна Носаль, мати його матері (приблизно 1871–74 р. н.). Перша половина списку наприкінці – це сусіди Кириченків, друга – родичі. Перелік сусідських прізвищ цікавий тим, що в ньому є Небилиці. Так називали цю родину по-вуличному, справжнє їхнє прізвище – Чорнушенко. У липні 1920 року в Рашівку вступив загін Левка Христового, до якого влилися й рашівські чоловіки. Невдовзі повстанці захопили Гадяч, після чого почався наступ радянських військових частин, що значно переважали повстанців у силі. Сари палали. Через кілька днів червоноармійці були вже в Рашівці. Як згадував учасник встановлення радвлади в Рашівці Яків Олефіренко (його спогади російською мовою вміщено в історії села, укладеній заслуженим учителем України Андрієм Боханом), загін радянських військ «ланцюгом прочісував на своєму шляху всі подвір’я». «Ті, хто був силоміць мобілізований у банду, відразу розбіглися по домівках». «Усіх чоловіків, за винятком стариків, зібрали на площі. Частину з них, близько 20 осіб, посадили в підвал під магазином, розташованим неподалік сільради. А решта були на площі під охороною. Десь о 2-й ночі тих, хто перебував у підвалі, вивели до садиби Галушки й розстріляли. Серед них були: Артеменко М., Небилиця П., Небилиця І., Іванюта та ін.». Отже, рашівські Небилиці були серед повстанців, очолюваних Христовим, і їх розстріляли на сільському майдані в липні 1920 року. Чому Олександр Григорович передає їм вітання: тому, що вони разом із його батьком були в повстанському загоні Христового і не видали його ймення совєтам, чи лише тому, що вони Кириченкам доводилися сусідами? Це ще належить з’ясувати.

Долі, зламані Левіафоном

Як і те, хто саме з рашівців був у час Другої світової війни поліцаями. Це дражливе питання, і я не маю жодного наміру обілювати людей, що 1941 року вдягнули форму поліцаїв, прислужників ворога. Скажу тільки, що вчинили вони так із різних причин: одні перейшли на службу до німців добровільно (і вони були особливо ревними виконавцями наказів окупанта), інші – під жорстким примусом, через загрозу втратити життя, а ще хтось прагнув помститися за кривди, завдані колективізацією та репресіями. Комендантом у селі був німець, а старостою – Михайло Захарченко, людина жорстока і мстива, під чиєю орудою опинилися й такі, хто й горобця не скривдив, не те що людину. Частина сільських поліцаїв виїхала з Рашівки 1943 року разом із родинами й німцями. Після визволення села від фашистських загарбників тих, хто не виїхав, судили. Відбувши покарання, вони могли повернутися в село чи хоча би прибути до рідні на гостини. Але не всі. Розповідають, що коли в центрі села з автобуса вийшов якийсь колишній – особливо запеклий – поліцай Кимбур, то сільські чоловіки, оточивши його, наказали їхати туди, звідки прибув, бо інакше буде йому непереливки. Він тут же і вшився. То чому ж і Надія Кузьмівна, в якої гітлерівці розстріляли брата за участь у партизинах, і мій батько, який повернувся з війни інвалідом, із таким співчуттям говорили про трагічну планиду Сашка Кириченка? І скільки таких Сашків, чиї долі зламано Левіафаном, тією потворною російською державною машиною, мусили всеньке життя спокутувати свою провину?..
Ще одна ремарка. Москві відтоді й до сьогоднішніх днів страшенно хочеться нав’язати світові думку, що велику перемогу в Другій світовій вона здобула сама, а українці трохи не всі зрадники. Тут на думку відразу спадає красномовна цифра тогочасних учасників Російської визвольної армії під командуванням генерала Власова (т. зв. РОА), яка воювала на боці Німеччини: за деякими підрахунками вона сягає 700–800 тисяч! Тож, як мовиться в нашому прислів’ї, чиє б гарчало, а чиє б мовчало.
…У Штатах він працював на фабриці. Не забував рідну мову, українську пісню, яку любив змалечку. Брав участь в українському хоровому колективі. Мені здається, його підкосила не так хвороба, як ностальгія, туга за Україною. Більшовицько-радянська тоталітарна система виштовхала цього обдарованого, розумного хлопця за межі батьківщини, безжально підрізавши його крила. Якби в 1940 році його прийняли у військове училище чи в 41-му покликали на фронт, він міг героїчно загинути у війні з нацистами. Або вижити – й одружитися з коханою Катрусею, народити таких, як сам, красивих і розумних дітей. Але сталінський режим не потребував таких, як він. Таких, як його батько.
P.S. Висловлюю вдячність працівниці галузевого архіву СБУ в Полтавській області Олені Євдокимовій за допомогу в підготовці цього та інших текстів про репресованих рашівців.

Тетяна ДЕНИСКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  • 3
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    3
    Поделились

Добавить комментарий