Григір Тютюнник: правда перемогла

Григір Тютюнник: правда перемогла

Григір Тютюнник: правда перемогла

Зима 2018 року запам’ятається мені першим хвилюючим прочитанням і підготовкою до оприлюднення родинного архіву Григора Тютюнника. Частина письменницького епістолярію пов’язана зі значимою подією в його творчому житті. Йдеться про двадцять шосте лютого 1980 року, коли в «Літературній Україні» з’явилося повідомлення про присудження Григору Тютюннику республіканської літературної премії імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу».
Яким було його ставлення до відзначення премією? Останнє інтерв’ю Українському радіо він розпочав словами про Лесю Українку – «поетеса-лицар, поетеса-подвижник» – і завершив спогадом про нелегке воєнне дитинство й зізнанням, що кланяється тим людям, які «так близько, на відстані серця, відчувають горе всього народу» .
Хто ж привітав Григора Тютюнника із таким офіційним визнанням його таланту?
Щонайперше, побратим із рідної землі полтавської, талановитий прозаїк Феодосій Роговий, якому в багаторічному сподіванні на публікацію роману «Свято останнього млива» допоміг саме Григір Тютюнник…
Літературознавець Віталій Дончик теж родом полтавець, навчався в школі міста Крюкова (тепер Кременчук). Попри неоднозначність оцінок у поточній пресі, в «Історії української літератури» 1971 року Григору Тютюнникові адресувалися тільки позитивні й глибокі судження (автор – Віталій Дончик): «Тютюнник схильний до точного предметного зображення характерів і обставин, він уміє виразними деталями окреслити побутовий фон, виявити особливості мови персонажів. Схвильованість, яка позначає оповідання прозаїка, це схвильованість, що її приносить правда.
Кращі твори письменника приваблюють надзвичайною близькістю словесного образу до зображуваного, автор ніби зливається зі своїми героями, наділеними живою народною мовою, виразними характерами» .
А в своїй книжці «Грані сучасної прози», яка вийшла роком раніше, цей же літературознавець, говорячи про творчість Григора Тютюнника, оперував такими рідкісними для того часу теоретико-літературними поняттями, як народний характер і, особливо тоді крамольним, національний характер.
Випускник Харківського державного університету 1958 року Володимир Семенович Калашник народився в селі Мануйлівці Козельщинського району. Тепер – доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Харківського національного університету ім. В. Каразіна, знаний мовознавець і поет. Вони потоваришували ще в студентські роки, а влітку 1958 року, вперше гостюючи в Мануйлівці, Григір Тютюнник познайомився із сільським учителем, колишнім фронтовиком, батьком свого друга Семеном Митрофановичем Калашником. Душевна спорідненість, щирість і доброта стали основою їхніх теплих стосунків. У листі до В.С.Калашника від 26 березня 1976 року знову згадується рідна для обох Мануйлівка: «Вже я не мешканець Києва, вже лечу до Псла, до лісу, до оболоні… […] Обіймаю і вітаю тебе, сімейству уклін і всім добрим знайомим спільним, кого побачиш. В Мануйлівці, сподіваюся, побачимось, і нам буде добре ходити вночі під зорями». А про Дениса Лукича Артюшенка, дядька Григорового друга, є згадка в дарчому підписі на книжці «Крайнебо»: «Володі Калашнику – щоб сиділи ми щоліта в осяяному зорями садку з білими яблуками на яблунях і дядько Денис щоб розказував нам про рибу: «Не клює й раз!» 26. ІV. 76. Гр. Тютюнник».
Досі не виконана творча воля Григора Тютюнника щодо присвяти оповідання «Син приїхав». Уперше цей літературний твір був опублікований у перекладі російською мовою. Журнал «Сельская молодежь» в 1972 році (№9) вмістив оповідання під назвою «Проводины» із присвятою «Іванові Чендею». У листі до перекладача Ніни Дангулової в червні 1972 року Григір Тютюнник писав: «А що з Сином, який приїхав тютюнового кольору «Москвичем», як його зустріли у Ваших краях? Якщо добре, прошу Вас, поставте, будь ласка, присвяту, чим я раніше не бавився, але на сей раз, уже дуже давно пообіцяв прекрасній людині й письменникові Івану Чендею. Так ось, якби Ви написали над оповіданням «Ивану Чендею», я вік дякував би Вам».
У першодруці українською мовою присвята Іванові Чендею зникла. У всіх інших виданнях за життя письменника вона так і не з’явилася, бо для Івана Чендея кінець шістдесятих і сімдесяті роки стали найважчими в його творчій біографії. Збірка «Березневий сніг» («Молодь», 1968 р.) зазнала жорстокої критики, і, що найголовніше, не від професійних критиків, а за підписами нібито читачів-земляків. Літературознавець Григорій Сивокінь (родом із Полтавщини) у статті «Іван Чендей в історії української літератури ХХ ст.» («Дивослово», 2002, №5) також згадує, як у газеті «Закарпатська правда» від 9 березня 1969 р. за трьома підписами друкувався матеріал «Чому обурилися дубівчани?»: нібито односельці письменника дружно виступили проти спотворення правди в таких творах, як «Березневий сніг», «Іван», «Птахи полишають гнізда», бо, мовляв, автор відійшов від позицій соціалістичного реалізму… Тоді Іванові Чендею не допомогло навіть те, що в академічній «Історії української літератури» («Наукова думка», 1971) його ім’я згадувалося кілька разів серед талановитих письменників (поряд з ім’ям Григора Тютюнника), а роман «Птахи полишають гнізда» автор розділу «Проза» Віталій Дончик характеризував як такий, де «основним рушієм внутрішнього конфлікту і є драматичний стик минулого та сучасного, розкритий через тонко й точно змальований характер». Сам Іван Чендей в інтерв’ю «Відчуваю, що залишилося небагато…» сказав про роки замовчування так: «Найважче зносилося те, що була повна мовчанка, ізоляція. Добре зроблені матеріали не брали навіть в газету. Було так, що місяцями ніхто не озивався, не телефонував. Друзів було повно, і раптом – голий простір довкола». Тому Тютюнникова присвята говорить про його чесну, принципову позицію, бажання хоча б таким чином висловити своє ставлення до високого таланту. В творчості їх насамперед ріднила справжність, намагання відобразити національний характер, образ світу українців по-справжньому реалістично, як такий, що зазнав руйнівної деформації в тоталітарному суспільстві, де знецінювалося й знищувалося все глибоко етнічне, національне. Отож у наступних виданнях Григора Тютюнника неодмінно має бути повернута, серед іншого, й присвята Іванові Чендею оповідання «Син приїхав».
Листівки із привітаннями, що наповнені правдивою радістю, надіслали письменник із Київщини Микола Кравчук, літературознавець Леонід Коваленко, телеграми – Олена Федотівна Черненко, вдова старшого брата Григорія Тютюнника, літературознавець, академік Леонід Новиченко, письменники Петро Перебийніс, а з Полтави, де тоді зібралися втрьох, – Володимир Затуливітер, Андрій Нанкевич, Михайло Шевченко…
Листи до Григора Тютюнника
Від Феодосія Рогового
Дорогий Грицю!
Радий за Тебе. За всі Твої вогники – їм горіти й розгорятися на користь нашої рідної культури.
Орієнтирами життя і творчості всіх наших Великомучеників були добро і правда – нехай святяться їхні Імена. Ім’я і Дух Великої Українки так співпадають з Твоїм Духом, з твоїм Іменем, Грицю!..
Щиро вітаю. Бажаю здоров’я.
Твій Феодосій.
19. 25. 80, понеділок, Устимівка.
P.S. Сподіваюсь, що Ми ще побачимось, але знай, що мені дуже хочеться бути на 60-річчі Григорія Тютюнника, якщо воно, зрозуміло, буде відзначатися і в Шилівці.
Роговий.
Від Володимира Калашника
Дорогий Друже!
Маю щасливу нагоду привітати тебе й поздоровити з почесною Лесиною премією не тільки від себе особисто, але й від факультетських твоїх однокашників, викладачів і студентів, усіх тих, хто знає тебе і кохається в літературі, хто любить і цінує твоє запашне народне слово.
На жаль, ще не встиг прочитати «Вогник», знайомий з тою річчю тільки з критики, але все інше, з чим добре знайомий, надто близьке й дороге мені. То ж нехай вруниться твоя творча нива від доброго твого серця аж до крайнеба.
Деканатські справи забирають так багато часу, що я все далі й далі відходжу від творчості. Треба тікати з цього місця Галини Миколаївни, яке мені якось зуміли були підсунути. До цього часу не зробив такої, як хотілось би, статті про мову оповідань і повістей твоїх. Починав було з метафори, такої міцної і промовистої, як мені здається. Не втрачаю надії закінчити все-таки почате, здійснити той намір.
На факультеті особливих змін не відбулося. Готуємося до відзначення 175-річчя університету – у березні буде вручено нам орден Дружби народів. То добре було б, коли б ти мав змогу приїхати на 12 березня. Запрошуємо. З новин факультетських більше сумних. Померла нещодавно І.Г.Булаховська (рак легень). Під враженням оцих подій я навіть написав щось на зразок вірша чи пісні. Прочитав якось кафедралам – кажуть, ніби щось є. Вкладаю те недосконале моє писання й тобі на знак наших мануйлівських зустрічей, причетності до міцного нашого коріння. Яків Петрович Ніколенко навіть збирався на музику покласти (можливо, під дією чарки – ми саме відзначали річницю армії, коли я читав, навіть приспів на його замовлення довелось творити, а до того його не було).
Вибач, дорогий Григорію, що пишу, може, нескладно, але, гадаю, ти мене зрозумієш правильно.
Березневі вітання Людмилі від мене і від сім’ї, привіти й побажання успіхів синам вашим.
Із вітальним побажанням добра, щастя, здоров’я прийми часточку й моєї радості й гордості за світлий твій талант.
Творчої наснаги тобі, друже, вогників, вогнів і багать – щасливих.
З тих, хто особисто переказував вітання тобі, назву Юрченка Сашка, Шевелєва (обіцяв телефонувати), Петра Як. Коржа, Зельдовича, Авксентьєва та ін.
До побачення.
З щирою повагою і любов’ю В.Калашник.
26.02.80.
м. Харків.
P.S. Сподіваюсь на зустріч у дядька Дениса.
Листівка від Віталія Дончика
Дорогий
Григоре Михайловичу!
Дзвонив. Син відповів – батько ще не прийшов… А мені щиро хотілося привітати тебе сьогодні з лауреатом, хоча найбільшою нагородою ти вже відзначений – любов’ю читача.
Нових успіхів тобі в нелегкій і прекрасній творчості!
Твій – Дончик.
26.11. 80.
Листівка від Леоніда Коваленка
З любов’ю і почуттям світлого свята на душі обнімаю тебе, поздоровляючи з відзначенням премією імені геніальної Лесі!
Правда перемогла. А вона завжди іде в парі з талантом. Хай же вони дружно супроводжують тебе усе життя! Хвала і дяка тобі за чесний і мужній талант!
Твій Леонід Коваленко.
Від Івана Чендея
Дорогий Григоре Михайловичу!
Сердечно обнімаю Вас з високою відзнакою, бажаю Вам доброго здоров’я, нових видатних досягнень і радостей!
Ваш великий талант прозаїка ніжного і мужнього, мудрого і правдивого є високою ознакою несучасної прози не тільки на Україні. Як же не радіти за Вас, як же не пишатися Вами?
Нехай вам гарно працюється, добре живеться в цьому досить погано влаштованому великому світі!
Щиро Ваш І. Чендей.
Ужгород, 26 лютого 1980 р.
Листівка від Миколи Кравчука
Дорогий Грицю,
від серця вітаю Тебе
із давно заслуженою премією
найчистішого імені
Великої Українки.
Нехай і далі гартується
в Лесиному вогні
Твоє правдиве слово.
25.02. 80. Твій Микола Кравчук.
Телеграма від Олени Черненко (Тютюнник)
За торжество справедливості, за високе звання лауреата. Цілую. Олена.
Телеграма від Леоніда Новиченка
Поздоровляю першими лаврами Вірю наступні Новиченко
Телеграма від Петра Перебийніса
Дорогий Григоре Михайловичу Братерськи вітаю тебе давно визнаного нині увінчаного Нехай окрилює тебе народна любов Перебийніс
Телеграма з Полтави
Полтавщина радіє гордиться вітає Хай світить твій вогник людям три зозулі з поклоном – Затуливітер Нанкевич Шевченко

(Підготовка до друку О.Неживого,
всі тексти публікуються вперше).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий