«Хай чистими будуть  Диканські джерельця…»

«Хай чистими будуть Диканські джерельця…»

Читачі «Зорі Полтавщини» напевне знайомі із публікаціями Віктора Булави, що друкувалися на сторінках нашого видання упродовж багатьох років. Їхня тематика дуже широка. Це – і краєзнавчі дослідження, і розповіді про земляків, і роздуми про минуле, сьогодення, майбутнє рідного краю й України. Це – і поетичні рядки, продиктовані буремними подіями, які пережила і переживає наша держава. Та, попри таку «публічність» Віктора Миколайовича, мабуть, мало хто знає, що він майже все своє трудове життя віддав медицині. Після закінчення Чернівецького медичного інституту працював сільським лікарем у Карлівському, Чутівському районах, із 1974 року – лікар-анестезіолог Диканської райлікарні.

Професії і спеціалізації присвячено книгу Віктора Булави «Забираю чужий біль», симпатично видану полтавським «Дивосвітом» у 2016-му. Відверто кажучи, обкладинка із кардіограмою та репортажною світлиною з операційної зали підштовхувала до думки, що запропоновано чергову версію міксу «Доктора Хауса», «Жіночого лікаря», «Інтернів» et caetera локального масштабу. Перше враження справдилося лише щодо масштабу. І то – тільки в географічному сенсі. «Спочатку я жив, як хотів, а потім став анестезіологом», «І на тім рушничкові були краплі ефіру від болю», «Як іноді робиться премедикація, коли хворому потрібна операція», «Не так багатство, як вірне братство», «Світячи іншим – згораю сам!»… Це – лише кілька заголовків розділів книги, написаної з тонким гумором, доречною самоіронією, любов’ю до професії, колег, рідного краю. Вона зіткана із «безмежно малих моментів» (Лев Толстой), які й складають життя, літературу, справжні почуття і думки.
«…Упавши на зелену перину, відразу поринув у настояний на духмяних травах аромат луків. Трава здавалася дуже високою. Далеко вгорі голубіло небо, сяяло сонце. У траві вовтузились якісь комашки, збирали нектар бджоли, прогудів джміль, подала голос якась пташка. Ці півгодини я запам’ятав на все життя. І де б потім не довелося бувати: чи на курортах, чи в будинках відпочинку, чи в туристичних мандрах – більшої насолоди, ніж тоді, ніколи не отримував». Пронизливо-зворушлива емоція прийшла до автора процитованих рядків завдяки водієві автівки сільської лікарні. Коли «медична експедиція» повернулася додому, лікар захотів хоч якось подякувати своєму старшому колезі. Він виніс із хати подарований йому мамою зошит із віршами класиків російської поезії і зачитав вірш І. Буніна: «И цветы, и шмели, и трава, и колосья, / И лазурь, и полуденный зной,.. / Срок настанет – Господь сына блудного спросит: / «Был ли счастлив ты в жизни земной?” / И забуду я все, вспомнив только вот эти / Полевые пути меж колосьев и трав… / И от сладостных слез не успею ответить, / К милосердным коленям припав…»
Шофер, віруючий чоловік, попросив ще раз прочитати ці поетичні рядки, на очах у нього забриніли сльози. Ідилія, та й годі. Аж ні. Село Грякове Чутівського району, глибинка з глибинок, де довелося працювати наприкінці 1960-х Вікторові Булаві, важко трудилося в колгоспі, ще важче і клопітніше – у власних господарствах. Відпочивало рідко. Окрасою «празничного столу» був напій «БКК-2» – самогон «Буряк колгоспний крадений». Сільський фольклор тяжів до реалістично-саркастичних віянь.
Важкі будні й нечисленні, переважно сурогатні свята – ряднина з грубого волокна. На ній несподівана, чужорідна пастель, ткана шовком, – луки, Бунін. Проте, здавалося б, чужорідне є найріднішим, незабутнім. Як тут не згадати біблійне: камінь, який відкинули будівничі, став наріжним. Власне, й про це – книга диканського лікаря Віктора Булави «Забираю чужий біль».
***
Збірка віршів і пісень «Диканські вечори» видана 2018-го – до 80-річчя Віктора Миколайовича Булави на замовлення його дітей і онуків. Прекрасний подарунок, тим паче, що адресований він не одній особі, а широкому читацькому загалу. Назвою збірки автор дає звіт своєму вікові й не відмовляє собі в можливості провести хоча б пунктирну паралель із славнозвісними «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки». Є в ній «Молитва», «Заповідь любові», «Козацькі чайки», «Сотники Остроградські», «Чарівне перо», «Проні – хутір біля Диканьки», «Диканські Солохи», «Дика Анька», «Немало про сало»… Не завжди вправні рими, не всюди витриманий розмір віршів, але ж звучить поезія небайдужого, багатого душею, мудрого й по-юнацьки завзятого чоловіка, дбайливого господаря у своєму домі. Усе це прочитується і в пафосному «Гімні Диканщини», куди всупереч законам жанру, проте органічно увійшло тепле, лагідне слово «джерельця», і в пустотливому вірші «Рибальська кулінарія», ліричний герой якого знає, що робити з молодою щукою.
До речі, Віктор Булава є автором кількох славнів: згадуваного вище проекту державного, районних журналістів, захисників української мови… Мене, як газетяря, особливо тішать рядки «…Життя, як немає газети, / Неначе той дім без вікна».
Ясні вікна, охайна оселя, доглянута господа, чисті джерельця – то обов’язок справжнього господаря. І таким не буде лукавий квартирант – фіґляр, байдужий до турбот, радощів і печалей господаря. Що глумитися-блазнювати, що плазувати, що прислужувати, що панувати – усе єдино лукавому квартиранту, усе це він зможе. Не зможе забрати чужий біль, йому не болить Україна, бо в ній він квартирант – лукавий і нахабний. Про це вірші Віктора Булави – лікаря і громадянина. А ще – про національну гордість, гідність, Героїв Небесної Сотні, Майдану, захисників Вітчизни, трагічне і героїчне сьогодення. Тож хай чистими будуть диканські, решетилівські, чорнухинські – усі наші джерельця, які живлять могутній Дніпро. Нехай залишається гострим і небайдужим перо скромного чоловіка і справжнього громадянина Віктора Булави.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Поділися:

Добавить комментарий