До 100-річчя Дмитра Луценка
«Пісні Дмитра Луценка живуть і звучать серед нас, а отже – живуть поміж нас, освітлені якоюсь лагідною, полтавською усмішкою, завжди заряджені енергією доброти та діяння. І житимуть, бо непоодинокі його пісні стали справді народними», – так писав про неперевершеного поета-пісняра інший наш видатний земляк-поет Борис Олійник.
15 жовтня виповнюється 100 років від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України, автора десятків і десятків ліричних шедеврів Дмитра Омеляновича ЛУЦЕНКА. І сьогодні українці різних поколінь із любов’ю співають народжені в його серці пісні «Києве мій», «Не шуми, калинонько», «Хата моя, біла хата», «Мамина вишня», «Де синії гори», «Осіннє золото»…
Майбутній митець з’явився на світ у селі Березова Рудка Пирятинського повіту. Змалку знав багато пісень, які чув від батьків. «…Пам’ятаю себе від маминої пісні, бо щоб не робила – чи на городі, чи в саду… й коли йшла в поле на полоття довжелезних ланок колгоспних буряків чи кукурудзи, й коли занадто перевтомлена верталася назад, – усе співала бідна трудівниця… Пісня допомагала їй витримувати те каторжне життя…» – згадував Дмитро Омелянович.
Голодомор 1932–1933 років став для Луценків, як і для мільйонів українських сімей, убивчим. Після смерті батька й сестрички Яринки Дмитрик був змушений податися на Донбас. Тут закінчив гірничопромислове училище й працював у шахті.
Тяжка праця не загасила сміливої мрії хлопця про творчу професію. У 1936-му він вирушив до Києва, де доля подарувала йому знайомство з родиною письменника Івана Микитенка. Завдяки щирій турботі цих людей Дмитро вступив на робітфак. Утім насувалися роки нищівних репресій проти української інтелігенції, й Іван Кіндратович Микитенко потрапив у число жертв сталінського беззаконня. За зв’язок із «ворогом народу» Луценка виключили з комсомолу…
Опинившись без жодної підтримки, Дмитро влаштувався працювати кур’єром в управління шосейних доріг. Платню отримував мізерну. Рятувало тільки те, що дозволили ночувати на роботі. Спав просто на столах. Захворів на туберкульоз. Та як не було сутужно, а навчання не полишив. Після робітфаку вступив до Київського гідромеліоративного інституту.
Перші вірші – «Пісня» і «Мама» – були надруковані у 1938 році в «Комсомольці України» з легкої руки знаного поета Андрія Малишка, який тоді працював у газеті. У 1940-му Луценка призвали до армії. Служив на кордоні з Афганістаном.
Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР воював у складі частин Центрального, 1-го Українського, 1-го Білоруського фронтів. На його бойовому шляху – наймасштабніші події Другої світової війни: битви за Сталінград і на Курській дузі.
У воєнні роки Луценкова поетична зірка продовжувала сходити. Хтось із друзів передав Дмитрів вірш відомому поетові Євгену Долматовському. Через тиждень твір опублікували у фронтовій газеті, а Луценко став літературним працівником дивізійної газети «За победу».
Утім і цей поворот долі не вберіг його від тяжкого ураження. 8 травня 1945 року, власне за лічені години до підписання документа про беззастережну капітуляцію німецького вермахту, Дмитро Омелянович отримав тяжку контузію в Східній Пруссії – втратив слух, не міг говорити. Попереду чекало тривале лікування і призначення ІІ групи інвалідності.
Фронтовик Дмитро Луценко нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни І ступеня. У повоєнні роки працював у редакціях газет «Сільські вісті», «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Завдяки друзям-газетярам познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою, випускницею філософського факультету Одеського університету. Це було кохання з першого погляду. На п’ятий день після знайомства вони одружилися. І Тамара стала його Музою на все життя. Він присвятив їй багато ліричних віршів.
Першу свою збірку поезій «Дарую людям пісню» опублікував у 1962 році й був прийнятий у члени Спілки письменників України. Як неперевершений лірик творив свою поезію? За спогадами дружини: «Пише – нічого не чує. Всі ходять, маленька донька співає, синочок повзає по підлозі. А він лежить – аби до нього не звертались. Писав завжди лежачи, тому що в грудях «дуже боліло після контузії, одержаної на фронті».
Підірвала й без того слабке здоров’я поета смерть улюбленої доньки Лариси, якій не було й сімнадцяти років. Снагу жити далі черпав в інтенсивній роботі. Cпівпрацював із композиторами Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, І. Шамо. Разом з ними створив понад 300 пісень.
Особлива тема Луценкових творів – отчий поріг у Березовій Рудці, на якому його чекає мама. «Хата була у любистку, мальвах та чорнобривцях, як у вишиваній листві, – згадував Дмитро Омелянович. – Садок вишневий коло хати. Приїду додому з Києва, а мама мерщій поспішає до вишеньки нарвати вишень – пригостити дорогого гостя, а сама вже місить тісто, щоб варити вареники з ягодами. В нашому селі цю смачну страву так називали: не «з вишнями», а вареники «з ягодами», мабуть, з поваги до цього гарного дерева – прикраси кожної оселі. Виростила й мама не одну вишню в нашому садку… Любила їх…»
У Дмитра Омеляновича було вісім інфарктів… Помер митець 16 серпня 1989 року, залишивши нам цілий світ своєї пісенної поезії, яку люди часто сприймають не за авторську, а за народну. Настільки мелодійна вона, проста і водночас незглибимо мудра.
Із 1990 року в рідному селі поета, де він подовгу жив і писав уже в зрілому віці, відбувається обласне пісенно-мистецьке свято «Осіннє золото», на якому виконуються пісні на його слова. Із 2001-го під час дійства вручається премія імені Дмитра Луценка, котрою нагороджують кращих поетів-піснярів, співаків та композиторів. Серед лауреатів різних років – Берегиня української пісні Раїса Кириченко, яка народилася також цієї красивої осінньої пори – на Покрову – 14 жовтня 1943 року, Віктор Шпортько, Анатолій Матвійчук, композитори Анатолій Пашкевич, Остап Гавриш, Ігор Поклад, поети-піснярі Степан Галябарда, Микола Луків, Вадим Крищенко.
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.