Хата в Нових  Мартиновичах

Хата в Нових Мартиновичах

Літня гроза раптово набігла на село. Хоча насправді села як такого тут ще не було. По обидва боки грунтової, розбитої вантажівками дороги стояло близько двадцяти недобудованих цегляних будинків. Але розмова між Миколою Залудяком та головою Пирятинської райдержадміністрації Миколою Мусієнком точилася саме про село Нові Мартиновичі, що мало вирости тут для переселенців-чорнобильців: із ошатними оселями, школою, дитячим садком, магазином, медпунктом.
– При нинішній скруті десь через років п’ять усе зведемо. Не раніше, – бідкався пирятинський керівник. – Ото все – «незавершенка». Будівельники через малі заробітки розбіглися. Матеріали не надходять.
Микола Іванович мовчав, дивився, як у вибоїнах вирували потоки води. Раптом погляд його припав до цегляної коробки хати без даху, верх якої був до половини покритий руберойдом та соломою.
– Гляньте, на вікнах фіранки. Виходить, там хтось живе? – і наказав шоферові зупинитися.
– Не повинен тут ніхто жити, – здивувався пирятинський керівник. – Чорнобильці прибудуть, коли село буде готове.
Двері відчинила трохи злякана жінка з двома маленькими дітьми.
– Усе-таки вистежили. Донесли злі язики, – мало не заплакала вона. – Куди ж мені тепер дітися з ними?..
– Заспокойтеся, – підійшов до неї Микола Іванович. – Ніхто вас нікуди не буде виселяти. Краще скажіть, як ви тут опинилися. Адже хата он без верха…
– А що нам було робити, – схлипнула жінка. – Ми з чоловіком із чорнобильської зони. Хата згоріла. Ну, кликали знайомі в селі до них підселитися. Але дівчатка почали хворіти. Видно ж – радіація. І лікарі порадили негайно міняти місце. Почули по радіо, що будуються Нові Мартиновичі для чорнобильців, зібрали з чоловіком клунки, дітей на руки й – сюди, рятувати малят. Приїхали, а тут пустка. Спасибі, сторож змилостивився, дозволив вибрати хату. Хоч і без даху, але втеплили її згори, як змогли, і живемо. Чоловік їздить велосипедом на роботу в колгосп, а я сиджу з дітьми, – і запитала:
– То що, покараєте тепер нас як самоселів?
– Та ні, жінко, не вас потрібно карати, а нас, – сказав із гіркотою в голосі Микола Іванович і звернувся до голови районної держадміністрації: – Конче потрібно добудувати оцю хату, – і запитав:
– За скільки днів ваші районні будівельники зможуть упоратися?
– Як сказати. Зараз жнива. Та й чи є дерево?
– Чи є, чи є! – розсердився Залудяк. – Мусить бути! – і тут же додав: – І чого ти розплакався? Глянь на білі фіранки у вікнах, над якими немає даху. Вони – як крик про милосердя. А ти – про дерево. Ось нещодавно прийшла на прийом до мене жінка, Марія Горгола з Кобеляк. Не сама, а з п’ятіркою діточок. І каже: хата валиться, ніде жити. Так я ледве витримав погляди тих малюків. Звісно, що облдержадміністрація виділила цій сім’ї 150 мільйонів карбованців. А ти – чи є дерево?
Повернувшись у Полтаву, Залудяк на другий же день скликав нараду керівників промислових і будівельних підприємств області. Не витрачав часу на з’ясування, чому зупинилося будівництво Нових Мартиновичів, бо й сам знав, що почує на це – дорогі будматеріали, перебої з фінансуванням робіт. Тому так і сказав:
– Про причини й важкі умови я все знаю. Але знаю і те, що в цьому місяці повинно відновитися будівництво Нових Мартиновичів. Для цього вас і скликав.
І тут же кожному керівнику сам довів завдання – скільки хат має спорудити його підприємство для чорнобильців. І строк установив.
– Я знаю, що важко, але в чорнобильській зоні не легше. Там діти хворіють і каліками виростають. Розумієте, вони вже самі в недобудовані нами хати селяться – від біди тікають.
На тій же нараді був створений обласний штаб будівництва Нових Мартиновичів, який очолив перший заступник голови облдержадміністрації Микола Хворостян.
А в цьому році в Нових Мартиновичах відбулося велике новосілля. Переселенці з чорнобильської зони одержали ключі від 200 садиб.
– Знаєте, був я на тому святі, – згадує Микола Іванович. – Разом із усіма милувався будинками з високими вікнами, але та перша хата, в якій зустрів тоді чорнобильську сім’ю самоселів, запам’яталася на все життя. Як докір, як щось таке, що не дає спокою совісті…

(Уривок із нарису Василя ЛИСА «Людина державна».
Газета «Полтавщина», 22 червня, 1994 рік; «Робітнича газета»,
21 червня, 1994 рік).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий