Гаврило Миницький: людина крицевого духу

Одна справа потягнула за собою іншу

Про тих, хто пішов у засвіти, кажуть: мертві мовчать, бо все, що могли, мусили й хотіли, вже сказали за свого життя. Воно то так, одначе незрідка їхні голоси відлунюють для нас у ними ж свого часу мовленому-написаному, у спогадах очевидців, у переданні, в архівних документах, як-от цей. Перед моїми очима – архівно-кримінальна справа №13124-С, що зберігається в галузевому архіві СБУ в Полтавській області, одна з багатьох, що розповідають про трагічну долю жителів села Рашівки, які після жовтневого перевороту, а особливо в час Голодомору і Великого погрому, як уся Україна (за винятком тих українських земель, які не потрапили в орбіту російської імперії), потерпали під безжальним пресом людиноненависницького кремлівського режиму.
7 жовтня 1937 року тимчасовий виконувач обов’язків начальника Гадяцького районного відділу НКВС молодший лейтенант держбезпеки Данилець, розглянувши свідчення «колишнього члена контрреволюційної організації» Попова, виокремлені зі слідчої справи за звинуваченням Хоби (очевидно, правильне прізвище Коба, бо в інших справах благочинний з Гадяча проходить саме під таким прізвищем), Передерія та інших жителів Гадяцького краю, ухвалив приєднати свідчення Попова до нової кримінальної справи (на той час за № 249) стосовно Миницького Гаврила Порфировича, звинувачуваного за статтею 54-10, ч. 1 КК УРСР (антирадянська агітація та пропаганда). Як бачимо, одна справа, сфабрикована енкаведистами, неухильно тягнула за собою іншу – здається, гриби в лісі після дощу не розмножуються так швидко, як плодилися тогочасні гебістські підозри і звинувачення стосовно українців, яких совєти вважали поголовно ворогами системи.
Передувала цій події інша, що відбувалася рік тому – 4 вересня 1936-го: старший лейтенант держбезпеки Березинський допитував Георгія Івановича Попова, який визнав, що «був членом контрреволюційної організації, якою керував благочинний Хоба з 1927 року». До її складу начебто входили: сам Хоба Петро Георгійович (уже арештований), Передерії Яків Андрійович і Тимофій Андрійович, священники з Лютеньки Грицина Максим Якович, Іващенко Леонтій, Огризько Іван, також священник з Веприка Ківшик Григорій, священник із Книшівки Кутовий Михайло, колишній полковник Липовець Карпо Андрійович, кустарі Боцула Харитон Антонович, Голуб Георгій та інші – усього 30 осіб, серед яких і священник з Рашівки Миницький Гаврило.
На запитання, яку мету ставила перед собою організація, Попов відповідає, що вона була «фашистською, ми чекали приходу Гітлера, тобто окупації України німцями, щоб у час інтервенції влаштувати повстання в тилу». Далі читаємо стереотипні самообмови: «вербували противників радянської влади з колишніх багатіїв», «поширювали чутки про прихід Гітлера», про те, «що радянська влада багато обіцяє, а нічого не дає», «агітували населення проти колективізації і машинізації, збирали свідчення про настрої селян». Казав це Попов чи змушений був під натиском підписати – можна тільки здогадуватися, ясно одне: слова, мовлені чи кимось написані, а кимось підтверджені, можуть убивати не менш ефективно, ніж кулі, як-от, наприклад, оці: «Я приїхав у Гадяч 1927 року, і в тому ж році Хоба втягнув мене в контрреволюційну організацію. Коли вона була організована, я не знаю, але вважаю, що від самого приходу радвлади на Україну». «Збиралися члени організації на квартирі Хоби як благочинного начебто для розв’язання церковних справ <…> обговорювали питання контрреволюційної роботи, накреслювали, як треба організувати довкола себе невдоволених радянською владою людей. Хоба давав настанови на вербування і залучення в організацію надійних людей». «Хоба казав, що після приходу Гітлера він прийме сан єпископа і керуватиме духовенством».

Войовничий атеїзм, прищеплюваний силоміць

Совєти принесли на українську землю свою «релігію», а все пов’язане з християнською традицією на найвищому рівні ухвалено знищити під корінь, тим паче, що Москва не забула про прагнення українських вірян мати свою церкву, про УАПЦ та митрополита Василя Липківського.
Про те, що СРСР був тоталітарною імперією (такою донині зостається росія), в Україні тепер не хочуть знати хіба що люди, яким не дано мізків, або так звані «ждуни», тобто прихильники «русскаво міра» й терористичного державного утворення, чий менталітет справіку живиться кримінальними нахилами та геноцидними практиками (що їх сповна відчуваємо ми на собі й сьогодні).
Тримався і тримається дотепер кремлівський режим на нечуваній жорстокості і безмежній цинічній та винахідливій брехні. Хіба не втовкмачували нам свого часу в голови, починаючи з дитсадкового віку й жовтенятських років, начебто Ленін, ініціатор Жовтневої революції (а насправді – перевороту), був миловидною доброю дитиною «із чолом високим та ясним», а в дорослому віці – чуйним керівником, що напував чаєм простих селян, прибулих до нього на розмову з російської глибинки. Однак історикам відомі інші факти, що свідчать: творець тоталітарної держави був жорстоким кровожерним фанатиком. Ось його лист від 1 травня 1919 року до головного чекіста Фелікса Дзержинського: «Необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контр- революционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше». Що вони й чинили – ретельно і, ясна річ, нітрохи не дбаючи про докази. Справа проти Гаврила Миницького – лише одна краплина в океані несамовитої жорстокості та божевільного бажання перекроїти світ на світ без Бога.
Певний досвід роботи з архівно-кримінальними справами підказує, що найменше брехні й фальсифікацій містять зазвичай саме анкети (хоча й там не обходиться без перекручень та умисного замовчування).
Тож почнімо з анкети арештованого, яка повідомляє, що народився Гаврило Миницький 24 березня 1883 року (остання цифра викликає сумнів, адже в сільрадівській довідці йдеться про вік 54 роки, значить, рік народження 1887-й) у містечку Сміле Смілянського району (мучителі в погонах переінакшують назву на Смєлоє і зазначають Чернігівську область, але тут щось теж не в’яжеться, бо місто Сміла було на Черкащині, а на Чернігівщині існувало два невеликих села з такою назвою, одного з них уже немає). Професія – учитель. Місце служби – служитель культу. До революції вчителював. Закінчив духовну школу. Походить із духовенства, батько був псаломником. Дружина – Ганна Захарівна, 46 років.
Завважмо: не священник, не настоятель котроїсь церкви, а «служитель культу» – і неодмінно з негативною конотацією. Якого культу? І пишуть це направду служителі культу – ленінсько-сталінського.
А їм підспівують деякі перелякані селяни. 4 серпня 1937 року гебіст Виноградський допитав трьох рашівців: Нагацького Федора Антоновича, 1905 р. н., колгоспника колгоспу «Шлях заможнього життя» (дружина Марія Аврамівна, 33 роки, син Микола, 10 років, дочка Галя, 7 років), Олійника Федора Павловича, 1918 р. н., той же колгосп (неодружений), Борисенка Семена Григоровича, 1893 р. н., той же колгосп (одружений, має на утриманні трьох осіб). На запитання, чи знаєте ви Гаврила Миницького і що вам відомо про нього, ці троє свідчать майже однаковими словами (або ж боягузливо підписують протокол під тиском, що більш імовірно). Нагацький стверджує, що «оскільки церкву в Рашівці, де служив Гаврило Миницький, закрили [треба думати, що йдеться про Різдвяно-Богородичний храм колишнього сотенного містечка, розташований на території колишньої допоміжної школи, бо Успенський храм у центрі села войовничі атеїсти закрили значно пізніше. – Т. Д.], то він ходить по колгоспних дворах і веде скажену агітацію серед колгоспників, спрямовану проти радянської влади і [за] зрив роботи в колгоспі». Конкретизуючи «скажену антирадянську агітацію» Миницького, свідок каже, що той «агітує, щоб хрестили дітей», адже «нехрещена дитина – це антихрист», якого «після зміни влади в недалекому майбутньому неодмінно знищать. Не пам’ятаю точно, якого числа, у травні 1937 року в час полільної компанії [так і написано, з літерою о] Миницький Кирило [замість Гаврило, видно, писар недочув] ходив по квартирах колгоспників [зроду-віку не називали селяни своїх хат квартирами, це ще раз підтверджує, що писалося не те, що свідки казали, а те, що запотребилося людям у погонах] і агітував, щоб улаштувати молебень про дощ <…> правління колгоспу і бригадири, побачивши, що нема на роботі колгоспників, які піддалися агітації Миницького, відразу ходили по квартирах і запрошували на роботу [як по правді сказати, то виганяли на роботу в полі совєцьких рабів] <…> Миницький у якийсь час з’явився на бригаді № 2 і загітував частину колгоспників, які покинули роботу і пішли з ним до колодязя, розташованого неподалік бригади, і <він> почав провадити молебень, чим зірвав у цей день прополку цикорію. Після молебню, випивши горілки, приготовленої невідомо ким, Миницький почав відкрито агітувати колгоспників про відкриття церкви і подання заяви в Київ».
Федір Олійник того ж дня доповнює свідчення односельця схожою розповіддю про молебень та красномовною деталлю: «після молебню Миницький давав кожному з присутніх пляшку посвяченої води, потому влаштовано випивку й танці біля колодязя <…> частина колгоспників піддаються агітації Миницького й хрестять немовлят».
Семена Борисенка покликали на допит через місяць з гаком, 10 вересня, коли панотець уже сидів за ґратами. Цей свідок теж підтверджує контрреволюційну агітацію з боку Миницького («агітував і говорив: «Хрестити дітей – це обов’язково, адже в Законі Божому говориться, що радянська влада існуватиме недовго»), змальовує в негативному світлі епізод молебню про дощ біля колодязя з неодмінним спомином про пиятику й танці, а також пригадує випадок десятирічної давнини: «У час реалізації держпозики в 1927 році Миницький, агітуючи колгоспників проти підписання на позику, говорив: підписуватися не обов’язково і не потрібно, ліпше ці гроші, які підуть комусь для хорошого життя, – сварячи вождів партії і радвлади, – дати на утримання святих [ну не міг освічений чоловік, колишній учитель, верзти таку дурницю, певно, він говорив про утримання українських святинь] і ремонт храмів».
Довідка-характеристика, видана сільрадою, повідомляє, що Мініцкому Гаврилові Порфировичу, який є жителем села Рашівки і служителем релігійного культу, 54 роки, що він «увесь час» веде антирадянську роботу, в час польових робіт організував водохрещення, покликавши колгоспників, цим самим зірвавши прополку цикорію, залякує колгоспників переміною влади. Склад сім’ї має такий: дружина Ганна Захарівна – 47 років, син Олександр –21 рік, син Ягор – 18 років.

На конвеєрі смерті

Розглянувши матеріали справи в прискореному темпі, молодший лейтенант держбезпеки Глущак уже 7 вересня ухвалює: «соціально небезпечну особу» Миницького Гаврила запроторити в Лубенську в’язницю. А прокурор Гадяцького району Писаренко без зволікань (аякже! конвеєр!) обраний захід санкціонує. Під час арешту й обшуку, що відбулися 7 вересня (понятими виступили Куликов Дмитро Архипович і Качан Петро Степанович, таких прізвищ у Рашівці годі знайти, тож виникає здогад, що понятих привезли з райцентру) вилучено дароносний хрест, журнал засідань церковної ради, якусь книжку та різне особисте листування.
Одинадцятого вересня – перший допит. Нечасто у справах 1937 року можна зустріти такі непохитні відповіді.
– Розкажіть, коли і за яких обставин вас залучили в контрреволюційну організацію, керовану священником Хобою.
– У контрреволюційну організацію Хоби мене ніхто не залучав, і з самим Хобою я жодних зв’язків не мав.
– Вам зачитано свідчення члена контрреволюційної організації Попова, перестаньте відмовлятися, слідство вимагає щирого зізнання.
– Слідству заявляю правду, в контрреволюційній організації Хоби я членом не був.
– З Хобою ви зустрічалися.
– Так, зустрічався, приблизно 1928 року до 1933-го, але вкрай зрідка.
– Де ви з ним зустрічалися.
– Завжди я з ним зустічався на базарній площі Гадяча. Зустрічі мої з ним були випадкові. Його квартири я не відвідував, і в моєму домі він ніколи не бував.
– Хто з названих Поповим священників відвідував ваш дім.
– Із зачитаного списку священників ніхто мого дому не відвідував, хоча всіх їх добре знаю, нечасто зустрічався. Священник Кривошей бував у селі Рашівка, здійснював треби, однак у моєму домі не бував.
– Ви не зізнаєтесь. Вам зачитали покази свідків Нагацького, Олійника, Борисенка, які підтверджують контрреволюційну діяльність, що її ведете серед населення, що ще раз засвідчує вашу належність до контрреволюційної організації Хоби. Слідство наполягає дати правдиві свідчення.
Ще раз слідству заявляю, що членом контрреволюційної організації Хоби не був, серед населення контрреволюційної агітації не провадив І по суті винним себе не визнаю.
Що давало йому силу триматися непохитно перед жорстокістю огидних мучителів? Що допомагало не піддатися демонам малодушності? Віра? Гідність? Зневага до окупантів? Мабуть, усе разом.
Обвинувальний висновок не забарився, його винесено вже 14 вересня: Миницький Гаврило Порфирович мав тісний зв’язок із контрреволюційною фашистською організацією і її керівником Хобою, будучи вороже налаштованим до чинного ладу, вів серед колгоспників контрреволюційну агітацію, спрямовану проти колективізації, хлібопоставок та інших радянських заходів, також вербував колгоспників у релігійну общину і поширював різні провокаційні чутки. Справу скерувати на розгляд судової трійки УНКВС у Харківській області.
Вирок ухвалено 19 вересня: розстріляти, особисте майно конфіскувати. А 19 жовтня комендант харківського відділу УНКВС Зельоний, прокурор Дьомін, начальник спецкорпусу № 1 Кашін на основі наказу заступника начальника УНКВС Харківської області капітана Рейхмана виконали ухвалу трійки. Убивці, московські прихвосні!
Чистою, не заплямованою самообмовою і доносом на інших, відлетіла душа цього мужнього чоловіка в небо, до Бога, в чиї заповіді він вірив непорушно.
У квітні 1989 року Рашівська сільрада повідомила полтавським кадебістам, які провадили реабілітацію жертв політичного терору, що Миницький Гаврило жив у Рашівці до 1937 року, був арештований і засуджений, після відбуття покарання в село не повернувся. Яка гірка іронія! Він і не міг повернутися з того світу.
4 травня 1989 року Гаврила Миницького реабілітовано. Близьких родичів встановити не вдалося. Мабуть, їх ніхто пильно й не шукав. У Рашівці Миницьких справді не знайти, але ж у репресованого священника було два дорослих сини – Олександр і Ягор, певно, діти з матір’ю після того, як «найгуманніша у світі» влада забрала в них чоловіка й батька, перебралися з Рашівки деінде, можливо, родина повернулася в батьківське село (чи місто) або ж загубилася на широких українських просторах у пошуках долі легшої від тієї, яку приготувала українським священникам радянська окупаційна влада, скерована жорстоким ленінським наказом і розперезана сталінським свавіллям. Хочеться вірити, що в синів Гаврила Миницького народилися діти, а в тих – свої діти й онуки. Вони по праву можуть пишатися своїм непохитним предком.