Хризантеми для пройдисвіта

Хризантеми для пройдисвіта

Мені було сонячно від того, що ти живеш. Що ти рано-вранці виїдеш вишневою машиною з провулку. Що ти біля мого балкона виглянеш і осміхнешся, а я, освітлена, бігтиму на роботу, розмахуючи сумкою, проміння з калюжі відблискуватиме. Пахнутиме жовте, ще не розкручене листя тополі, пахнутиме цвітом, що вибухнув на світанку. Я думатиму: «Мені ж лише сорок, це лише півжиття». А потім весь день з диктофоном і фотоапаратом робитиму репортажі, вдихатиму запах ріллі і сухої трави, і торішнього листя. І радітиму гракам, що починають нове життя, і проліскові на узбіччі. Бо ти є, і весь світ починається з тебе.
Ми зустрілися випадково, на травневі свята. Я готувала для газети святковий «розворот», було море людей, музики, а ти сидів собі на лавочці, у білій сорочці з рудою шевелюрою. Побачивши мене, несподівано мовив:
– Ей, репортерко, а що у вас на голові? Ніби бджоли з вулика вилетіли.
Напередодні я зробила термозавивку, перукарка перестаралася, але що йому до моєї зачіски? Він усміхався:
– Акаціє, напиши про мене такого хорошого, – піднявся, щоб підійти, але я побігла в інший бік, до іншого товариства. Акація – то мій псевдонім, та інакше він мене не називав.
Заграв духовий оркестр, кілька пар вийшло в коло, і я, полегшено зітхнувши, рушила додому. Мій робочий день мав закінчитися тоді, коли на комп ляже останнє речення. Матеріалу було забагато, треба було все вмістити і на чомусь зекономити площу. Несподівано позаду завищали гальма. Він сидів за кермом і всміхався.
– О, десь я цей рій на розумній голові уже бачив! Підвезти?
– Ні!
– Але ж тобі на околицю!
– Ні!
– Що мені робити? Ні з ким навіть повечеряти.
У маленькому містечку всі всіх знають. Це Ждан. Підприємець, любитель пива, жінок і футболу.
Коли я розповіла своїй подрузі Гані, хто мене підвозив, вона на мить завмерла, а потім вибухнула:
– Тільки не кажи, що ви разом вечеряли.
Якщо зі Жданом повечеряти, все одно, що втратити голову. Назавжди.
Пив, кепкував, читав вірші, співав, дарував квіти. Зелені очі й руда борода. Гострий погляд, мов пригортає і стискає водночас.
З того часу я переселилася на лінію вогню. Він зустрічався скрізь, телефонував серед ночі, залазив через балкон на другий поверх і тарабанив у вікно. Знаходив мене в Одесі, в Криму, у відрядженнях і на форумах. Ми каталися на крижинах, танцювали на сніжних горах, пірнали на дно моря. Я писала історії про кохання. Скрізь був він, Ждан. То було інше, паралельне, життя.
Він люто працював, його новації показували по телебаченню. Він ніколи не хизувався здобутками. Але ставалися й провали. Його зривало на компанії, карти, вино. Тижнями не обзивався. А я ридала.
Настав день, коли зрозуміла: або піду від нього, або помру. Душа рвалася навпіл, як плащаниця, але я змінила телефон, прізвище, місце проживання.
Якось він підійшов до Гані й запитав про мене. Ганя відрізала: «Пройдисвіт, відчепися! Водишся з дівками, то й водися». Він був напідпитку, сентиментальний, відсторонений. І раптом заспівав: «Я акація, я акація, дощем вимита добіла. Кучерява я і колюча я, тільки ввечері розцвіла».
Він з’являвся мені у снах молодим і дужим. Ми бігали зеленими узгір’ями, берегами і лісами. Я ридала після таких снів, просила у когось мобільний, набирала його номер, щоб почути голос. Відповідав хрипло і роздратовано. А одного разу завалував:
– Мовчиш, то й мовчи! Думала, божеволітиму? Пішла ти! Краще сто років самотності!
Коли приїздила в місто, шукала очима його машину. Он там його дім, ось цією дорогою він літав, мов несамовитий. Але він не їхав та й не їхав. І я боялася про нього спитати.
І ось нещодавно ми пішли на кладовище прибрати біля могил. Кладовище розрослося, немов утворилося ще одне місто. Підходимо до стежечки, і раптом я опиняюся перед ним. Це Ждан. Його суворий погляд. Його руда з сивиною борода. Але він дивиться з такого далеку, що туди ні сонце не досвітить, ні дощ не долетить. Мармурове обличчя осміхається з пам’ятника привітно :
– А мені сьогодні й повечеряти ні з ким…
Ішла додому, але ноги не несли. Не бачила ні сонця, ні вітру, ні дерев. Ні людей навколо, ні будинків, ні авто. Так часом буває: нам треба знати, що ця людина є на землі. Що вона ходить, сміється, розмовляє. Дихає, бачить весну чи листопад.
Ніч була безкінечною, він снився, я скрикувала. А вранці купила відерце хризантем, пішла на кладовище. Місце біля стежечки, де був пам’ятник, знайшла одразу, але ні його могили, ні пам’ятника там не було. Розпитала в людей – начебто Ждан тяжко хворів, а коли помер, родичі поховали його на батьківщині, поблизу Тернополя.
Але ж я бачила, бачила, бачила! Пам’ятник з мармуру, він у білій сорочці, усміхнений, зверхній, як живий.
Ганя каже: » То він приходив до тебе попрощатися…».
А я все думаю: Ждане, може, ти кудись виїхав?
І твоя машина ще вилетить на спустошені вулиці міста.

Любов ПОНОМАРЕНКО
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий