«Художник ранкової зорі» має ім’я. Це – Іван Дряпаченко

«Художник ранкової зорі» має ім’я. Це – Іван Дряпаченко

Культурно-мистецька громада Полтавщини відзначила 140-річчя від дня народження видатного українського художника, уродженця Василівки Кременчуцького району Івана Кириловича Дряпаченка. З цієї нагоди у Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) ім. М. Ярошенка непересічну акцію презентували Галерея мистецтв і обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського. Її родзинкою, на мою думку, стала лекція Тетяни Мячкової – київської мистецтвознавиці, дослідниці творчого й життєвого шляху Івана Дряпаченка.

Універсальний майстер

Я навмисне не поспішала виставляти у Фейсбук світлини з цього заходу і хвалитися тим, де мені пощастило побувати. Не той випадок. Отримана інформація була настільки об’ємною, захопливою (слово «цікава» тут не підходить, надто воно бліде для даного випадку) – наскільки й ексклюзивною, бо такі факти годі шукати в Інтернеті чи друкованих виданнях. Їх просто там немає. Бо пані Тетяна вишуковувала їх по всіх усюдах, збирала по крихтах для своєї дисертації. А доки її наукова праця не пройшла захист – оприлюднювати будь-які її фрагменти не можна. Тож я скрушно зітхнула: доведеться вам, шановні, почекати кілька місяців, щоб нарешті прочитати чудове детективне розслідування у пошуках творів (а то й підробок під них) Івана Дряпаченка, побудоване на документально підтверджених фактах і оздоблене легендами й переказами.
Відчувалося, що для Тетяни Мячкової художник Дряпаченко став навіть ближчим за найближчих родичів. Вивчаючи його непросте життя, збираючи інформацію про його творчість, дослідниця буквально відродила це ім’я для широкого загалу. Звісно, істинним поціновувачам образотворчого мистецтва, колекціонерам воно відоме, як відома і справжня цінність картин Івана Дряпаченка. Цей художник заслуговує на загальне визнання. Його прізвище сміливо можна ставити в один ряд із уславленими Іллею Рєпіним, Валентином Сєровим та іншими митцями, адже Дряпаченко вирізнявся з-поміж інших художників особливим талантом. Тоді як кожен із них освоював у спеціалізованих навчальних закладах якусь одну техніку і один жанр живопису (є художники-пейзажисти, баталісти – ті, хто пишуть сцени битв; є маріністи – хто зображує море; портретисти тощо), наш Дряпаченко міг писати все. Він у різні періоди свого життя створював справжні шедеври пейзажу, як міського, так і сільського; батальні сцени, портрети, причому однаково майстерно володів різними техніками. Для нього не мало значення, чим і на чому малювати, – чи це олія й полотно, чи картон, акварель, папір, туш, олівець, пастель… Для Дряпаченка також не було різниці, якого розміру має бути картина, він писав як великі полотна (203х180 см), так і невеличкі малюнки на папері розміром, наприклад, 15,5х22,5 см…

«…Малював дерево роду і народу»

Утім про все це можна дізнатися з непересічної книги, яку вдалося видати до 140-річчя митця, – «Іван Дряпаченко – художник, який малював дерево роду і народу». Укладачами цього біобібліографічного покажчика стали М. А. Федорова – завідувачка відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського, Г. А. Дідусенко – головний бібліограф цього ж відділу і мистецтвознавиця Т. О. Мячкова. Книга видана коштом Біланівського гірничо-збагачувального комбінату за ініціативою Новогалещинської селищної ради у рамках їхньої угоди про соціальне партнерство. Саме до цієї територіальної громади зараз входить село Василівка – мала батьківщина Івана Дряпаченка, де він жив і працював, де трагічно загинув і де похований; де бережуть пам’ять про нього, встановили погруддя митця і навіть створили міні-галерею репродукцій його картин.
– Сьогоднішня подія непересічна тим, що об’єднала відразу кілька «уперше», – розповідає Тетяна Мячкова. – Уперше у Полтавському художньому музеї відкрилася виставка, на якій демонструються усі твори Івана Дряпаченка з колекції музею. Уперше показані роботи його учня – художника-пейзажиста Анатолія Терещенка. У 1918–1923 роках він приїздив до Василівки і брав уроки малювання у Івана Дряпаченка. Нарешті учень і вчитель знову «побачились» – їхні прекрасні, чудові роботи експонуються разом у стінах музею.
Крім цього, відбулася презентація першого наукового видання, повністю присвяченого Івану Дряпаченку. Це – біобібліографічний покажчик, на сторінках якого обидва митці також «зустрілися» через сто років. Слід зазначити, що Анатолій Терещенко усе життя присвятив пошукам матеріалів про свого вчителя і став його біографом. Тому їхні долі пов’язані раз і назавжди. У нашому покажчику уперше зібрані анотовані джерела інформації про Івана Дряпаченка за сто років. Подано інформацію про видання та публікації, не рекомендовані для використання при дослідженні його життя і творчості.
Біобібліографічний покажчик містить кольорові ілюстрації творів Івана Дряпаченка. Також уперше опубліковані репродукції пейзажів Анатолія Терещенка зі збірки музею. Покажчик містить наукові статті, що розкривають творчу та бібліографічну складові видання. Тут зібрані цікаві біографічні та пам’ятні події, що сталися упродовж 140 років… Публікуються архівні світлини. Випуск біобібліографічного покажчика «Іван Дряпаченко – художник, який малював дерево роду і народу» буде корисним для фахівців і пошановувачів українського образотворчого мистецтва, – підсумувала мистецтвознавиця.
Один примірник цієї книги пощастило отримати і редакції «Козельщинських вістей». Адже творчий шлях Дряпаченка перетнувся з історією нашої газети (вона тоді мала назву «Розгорнутим фронтом») чи не у найдраматичніший його період – 30-ті роки минулого століття.

«Безіменно він жив. Його в нас так просто й звали: Художник»

Для мене постать Івана Дряпаченка стала особливо близькою, коли я готувала документальний фільм про історію козельщинської районної газети до її 90-річного ювілею і дізналася від Тетяни Мячкової, що художник певний час працював у редакції, виготовляв для газети ліногравюри – малюнки, вирізані на лінолеумі (до речі, ще одна грань непересічного Дряпаченкового таланту!). Саме у ці важкі, голодні роки Дряпаченко перетнувся у нашій редакції з двома літературними талантами, які згодом стали класиками української літератури, – тодішнім відповідальним секретарем редакції Олесем Юренком та кореспондентом-підлітком Сашком, а в майбутньому – Олесем Гончаром. Хлопці частенько забігали до художника додому і розглядали його картини. Враження від них у юного Гончара збереглося на все життя й було настільки сильним, що він присвятив Іванові Дряпаченку цілий розділ під назвою «Художник ранкової зорі» в автобіографічному романі «Твоя зоря», який написав майже через п’ятдесят літ, у 1980 році!
Ось чому так болісно сприйняла я долю Художника і не могла читати цей розділ без сліз, а особливо тепер – коли можна зіставити з текстом Олеся Гончара віхи біографії Івана Дряпаченка, викладені у щойно виданій і презентованій книзі «Іван Дряпаченко – художник, який малював дерево роду і народу». Гончар пише: «Безіменно він жив. Його в нас так просто й звали: Художник…». А нова книга стверджує: цей Художник має ім’я, і звати його – Іван Дряпаченко…
Дуже прикро, що збереглося так мало картин Художника з Василівки, а ті шедеври, що вціліли, розпорошилися по приватних колекціях, на чужині, по закордонах, бо ж коштують десятки тисяч доларів. Іноді випливають поодинокі твори з небуття: на аукціонах, де за них правлять кругленькі суми. Іноді з’являється інформація і про підроблені картини. Але це теж своєрідна оцінка творчості Дряпаченка: раз підробляють, значить, Дряпаченкові полотна мають неабияку художню цінність.
Заключною частиною культурно-мистецького заходу у Полтавській галереї мистецтв стало знайомство з виставкою робіт Художника. Їх тут усього сім. Одна – «Гра в шахи» – є у постійній експозиції, а решту виставили спеціально до 140-річчя від дня народження митця. Того дня у галереї побували юні художники, вихованці студії імені Івана Дряпаченка Козельщинського БДЮТ. Діти долучилися до прекрасного; а випускниця студії, нині професійна художниця Марина Тристан зачитала авторський вірш, присвячений видатному землякові, і представила портрет Івана Дряпаченка, який вона написала, ще будучи ученицею. Прозвучав також і вірш Сергія Коломійця, керівника студії, у авторському виконанні.
І дуже символічно, що саме діти ніби підбили підсумок цієї творчої зустрічі. Значить, ім’я Івана Дряпаченка вже не порине у небуття, його нестимуть у майбутнє ці юні художники – спадкоємці митця – своїми творами, своїм натхненням, своєю пам’яттю.

Руйнуємо міфи

Про Івана Дряпаченка вийшла низка публікацій, починаючи з 60-х років минулого століття. Але не всі вони відзначаються достовірністю і містять посилання на архівні документи і джерела. По-справжньому відповідає дійсності нарис біографа та учня митця, художника Анатолія Терещенка, пише Тетяна Мячкова у статті «Нові дані про дослідження стосовно життя і творчості І. К. Дряпаченка», яка увійшла до згаданого вище біобібліографічного покажчика. Посилаючись на конкретні архівні джерела, авторка наводить факти з життя Івана Дряпаченка, які спростовують численні нісенітниці, що мали місце у публікаціях окремих авторів.
Тож про нашого видатного земляка варто знати наступне (цитуючи вище- вказану статтю):
* «Першою розгледіла талант майбутнього художника графиня Євгенія Петрівна Капніст. Саме вона допомогла йому вступити до Київської рисувальної школи.
* До Московського училища живопису, скульптури та зодчества він вступив сам.
* По закінченні училища він отримав диплом, а не медалі.
* Іван Дряпаченко не був знайомий з Володимиром Немировичем-Данченком.
* Іван Дряпаченко ніколи не навчався у Костянтина Коровіна та Василя Полєнова.
* Достовірні дані, як Іван Дряпаченко працював над конкурсною картиню «Саломея», наведено у листуванні з його учителем Павлом Чистяковим.
* Інформація про події і враження Івана Дряпаченка від закордонних мандрівок також подана у його листах до Павла Чистякова.
* Достовірна інформація про перебування Івана Дряпаченка на Першій світовій війні, його звання і службу у воєнно-художньому загоні викладена у документах фонду №1144 ЦДАМЛМ України та книзі «Герои Великой войны, 1914–1918: материалы Трофейной комиссии в собрании Военно-исторического музея артиллерии, инженерных войск и войск связи» (Москва, «Кучково поле», 2014).
* Про життя художника у радянські часи можна дізнатися зі спогадів його учня Анатолія Терещенка, що становлять документи фонду №1144 ЦДАМЛМ України.
* Юрій Білокобила не був учнем Івана Дряпаченка. Тому нема жодного документального чи фотосвідчення. Натомість з архівних документів ЦДАМЛМ України відомо, що після смерті І.Дряпаченка у 1936 р. Ю.К.Білокобила скупив у родичів художника його твори, особистий архів та бібліотеку».

 

Голос грому

Пам’яті художника І.К.Дряпаченка

З полотен степом літо ходить.
Шмигають в тапцях ящірки.
Краса на роздуми наводить.
Гроза вербу стару знаходить.
Співають літеплом зірки.

Знайшли веселки сподівання
У вишиванках, в голосах.
Кому – оспіване кохання,
Кому – зоря в дорогу рання,
Кому – збирати мед в світах.

Завжди із вирію додому
Душа упізнане несе.
І голос пензля силу грому
Вкладає в тему підсвідому,
Де сонце душу й світ пасе.

Зірки приходять ненадовго.
Покушпелились. Думка тче.
В полотна вічність вносить змовно.
Окликнеться зоря дібровно,
Писати світ з небес втече.
Сергій КОЛОМІЄЦЬ.
16 серпня 2021 року.

Моєму земляку

Присвячується художнику
І.К Дряпаченку

Портрет переді мною Дряпаченка –
Його намалювала я сама.
Був чорно-білий образ лиш
маленький,
А кольору сама я додала.

Я уявила: в краю моїм милім
Він поруч жив – Василівка село –
І пензлем Україну в світ він вивів,
Хоч те давно уже було.

Селянський син в самій столиці
Освіту добру здобував.
В мистецьких школах гідно вчився,
Свої шедеври малював.
Він поряд з Рєпіним, Сєровим
На одному стояв щаблі,
Мав дар чудовий він від Бога
І слід лишив свій на землі.

Під бомбами були картини
В роки кривавої війни.
Не уціліли. В нашу днину
Лише частину зберегли.

Помер від чаду гасової лампи –
Таким бува несправедливий світ.
Він, може, не один шедевр ще дав би,
Пішов на небо в 55 літ.

Історія не має права
Таких людей – на забуття.
Він – гордість нашої держави.
Схиляюсь перед ним і я.
Марина ТРИСТАН.

Івану Кириловичу Дряпаченку

Шановний наш художник і митець!
Підносимо пошани Вам вінець,
Що звитий фарбами із давнини
І призабутий був не з нашої вини.
Чудові Вами створені картини
Милують око кожної людини.
І постають портрети з давнини,
Розказують історію вони.
Ви всіх на світі здивували,
Ви пензлем творчості писали.
Коли в картини ваші придивитись,
То можна так замріяним лишитись.
В них дихає життя звичайне й щире,
Усе в них видно, що було Вам миле.
Бринять там різні кольори,
Несуть нам звісточку вони.
Ви – житель нашого села,
Василівка Вам рідною була.
Дорога звідси в творчість повела.
Від земляків Вам – шана і хвала!
Марина АЖЕНКО,
восьмикласниця Василівської ЗОШ І–ІІ ст.
2006 рік.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий