Коли нещодавно впорядковував свій творчий архів, то у поле зору потрапив рулончик негативної плівки для фотоапарата типу «ФЕД», на якій було зображено самодіяльного художника з міста Миргорода Василя Івановича Хітька й кілька фоторепродукцій його живописних робіт, здебільшого сюжети про Тараса Григоровича Шевченка.
І пригадалося: лютий 1974 року. Наш підношений «УАЗ», який водій жартома називав антилопа-какаду, мчить засніженою автотрасою в напрямку Києва. Точніше – до Миргорода. Після роботи в редакції газети вже рік працюю власним кореспондентом Українського телебачення в Полтавській області. Кінооператор нашого корпункту – бойовий льотчик часів Другої світової війни Віктор Анатолійович Мельников, друг повоєнних років повітряного аса, Героя Радянського Союзу Івана Ілліча Бабака.
Мельников – людина ерудована, інтелектуал, великий знавець і любитель мистецтва, колекціонер. Кожної нашої поїздки до Києва, а їх було по дві-три на місяць, у першу чергу навідувався в столичні магазини антикваріату.
Щодо нашої роботи, то, за прийнятими тоді правилами, після прибуття до райцентру в першу чергу ми мали зустрітися з, як тепер прийнято казати, партійно-господарськими керівниками, обговорити теми сюжетів. Того разу тему підказало життя.
Із розмови з механізатором одного з господарств дізналися, що той іде на іменини до матері. Подарує їй портрет Тараса Григоровича Шевченка, який купив у місцевого художника. Розповів, як знайти його хату на околиці Миргорода.
Їдемо. Вулиця глуха, засніжена. До криниці йде з бідончиком, опираючись на ціпок, жінка поважного віку. Вона показала маленьку, охайну, приземкувату хатинку, де мешкав художник.
Бабусю зацікавила трафаретка «Українське телебачення», яка була прикріплена до вітрового скла автомобіля. Можливо, вона й спровокувала на відверту, невимушену розмову. Наша співбесідниця повідала про те, чого сам Василь Хітько не наважився б сказати. Як згодом з’ясувалося, розговорити його було майже неможливо. Сухо й коротко відповідав на запитання.
Худорлявий, невисокого зросту, блідий. Було йому тоді без одного року дев’яносто. З усього видно: пройшов тернистий життєвий шлях. Як і повідала нам його сусідка.
Свого часу на військову службу, згодом на війну Василя Хітька не взяли. Щоб якось вижити під час окупації фашистами Миргорода, художник удався до іконопису. Попит на товар був. Ікони продавав на ринку, малював на замовлення. Без роботи й заробітку не сидів. Коли визволили Миргород від фашистських окупантів, почав оздоблювати настінні приліжкові килимки, малювати навколишні краєвиди. Люди його шанували, влада – ні. Ще б пак! Із ворогом не воював та ще й миргородців іконами забезпечував. Сприяв поширенню релігійних настроїв. А відтак пенсії не заслужив. На прожиття заробляв пензлем та фарбою. Писав пейзажі, портрети миргородців.
Згодом захопився популяризацією славетного Тараса Шевченка. Ні, не копії його портретів малював. Відтворював образ великого Кобзаря за описами його сучасників. На роботах миргородського художника-самородка й маленький Тарас із дідом на призьбі, й образ зрілого поета-бунтаря. Василь Хітько багато читав про життєвий і творчий шлях Кобзаря.
Під час розмови з нами художник якось розсипав вирізки газетних та журнальних публікацій, що були складені в папку. Я допомагав збирати і з цікавістю читав. То були розповіді про те, як Шевченко подорожував Полтавщиною у 1859 році. Бував у Пирятині, Лохвиці, Решетилівці. Спілкувався з простим людом, цікавився фольклором, народними звичаями.
Писалось і про те, як раніше, у 1845 році, прогулювався Тарас у Полтаві Івановою горою. Саме тоді намалював хату Івана Котляревського. Завдячуючи цьому твору, реставраторам удалося відбудувати садибу Івана Петровича такою, якою вона була за його життя.
Одна вирізка з якогось видання мене надзвичайно зацікавила. Там було вміщено зроблений Іваном Тургенєвим, який особисто був знайомий із Тарасом Шевченком, словесний портрет Кобзаря: «Широкоплечий, приземкуватий, кремезний… Рухи спокійні, хода статечна, голова майже лиса. Високий зморшкуватий лоб, густі вуса. Невеликі сірі очі, погляд яких здебільшого сумний, інколи набував ласкавого, найніжнішого виразу, супроводжуваного хорошою, доброю усмішкою. Голос дещо хриплуватий». Цю цитату дослідно занотував у свій записник, До речі, Тургенєв описав зовнішність Шевченка за рік до його відходу за межу Вічності.
Порівнюю зовнішній опис портрета Шевченка з його зображенням на полотні художника: все сходиться.
У доробку живописця Василя Хітька було багато полотен, на яких зображено чудові краєвиди Полтавщини. Можливо, і ними милувався свого часу Тарас Шевченко. Найбільше запам’яталося мені полотно в рамці «Тарас Шевченко на сільському весіллі». Зображено на ньому звичайну біленьку українську хату. Подвір’я обнесене тином. Біля дверей – троїсті музики. У центрі двору танцюють парубки й дівчата. Наречені біля хати, навколо них – гості. По той бік тину, біля перелазу, люди спостерігають за весіллям. Серед них – Тарас Шевченко в кожусі й каракулевій шапці. Персонажі полотна виписані тонко й виразно. У кожному читається характер. Так створити композицію полотна, майстерно володіти фарбами може лише надзвичайно талановитий художник. Яка подальша доля картини, мені невідомо. На жаль, не збереглися негатив і фоторепродукція.
Кінооператор Віктор Мельников купив у живописця два його твори: «Біля річки», приліжковий килимок, і портрет Тараса Шевченка. Заплатив більше, ніж запросив автор. Якщо конкретно – 130 карбованців за дві роботи. Як на той час сума була пристойною.
Телевізійний сюжет про Шевченкіану художника Василя Хітька видали на каналі УТ-1 того ж 1974 року в березні, на Шевченківські дні. Згодом мені зателефонували з Києва: працівники літературно-меморіального музею Тараса Шевченка зацікавилися адресою художника Василя Хітька. Того ж року твори живописця було виставлено в оглядовій залі Палацу культури курорту «Миргород».
Після нашої зустрічі миргородський художник-самородок прожив три роки. На згадку про себе залишив у оселях земляків безліч прекрасних ікон і портретів Великого Кобзаря.
Микола СТРАШКО.
Член Національної спілки журналістів України