Першорядною постаттю у вітчизняній етнографічній науці по праву вважають Василя Скуратівського. Його праці – особливі, глибші за доробок багатьох інших колег, бо ж він писав і збирав матеріали до своїх книжок не тоді, коли це було вже дозволено, а все життя.
«Моє дитинство і підліткові роки припали на добу ще не до кінця втрачених традицій. З огляду на це маю завдячувати власній долі, оскільки, вивчаючи й описуючи народознавче розмаїття свого народу, мені легше «оперувати» джерелознавчим матеріалом, адже я був не тільки свідком, а й брав участь у тих дійствах», – відзначав Василь Тимофійович.
Багатогранність інтересів ученого вражала: історія, етнографія, народознавство, фольклористика, літературознавство, мистецтвознавство, державознавство.
25 жовтня Василю Скуратівському могло б виповнитися 80 років.
Народився він на глухому поліському хуторі Забуда, згодом переселеному до села Шевченкове (пізніше – Великий Ліс) на Житомирщині. Батько, Тиміш Якович, був знаним на селі столяром, виготовляв діжки, скрині, ліжка, вулики. Для власних потреб розробив і змайстрував дерев’яну медогонку, яка нині знаходиться в експозиції Переяслав-Хмельницького музею народної архітектури та побуту. У родині було п’ятеро дітей, однак вижило тільки двоє: старша сестра Ольга та найменший і єдиний син Василь.
Дитинство хлопчика припало на тяжкі воєнні й післявоєнні роки, на добу найбільш цинічного і масштабного винищування більшовиками української нації. Кривавий терор не обминув родину Скуратівських. Його дядько Гнат був заарештований і розстріляний за національно-патріотичні погляди.
Василько змалку любив читати. У підлітковому віці почав друкуватися в районній газеті. Після закінчення школи в 1959 році працював у районній пресі. Перед вступом до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на факультет журналістики встиг пошукати долі в Сибіру: в тайзі на заготівлі живиці, на навчанні на розмітника в Іркутську, в газеті райцентру Усть-Кут.
Після закінчення університету в 1971 році Василь Скуратівський працював у районних та обласних газетах, багато їздив по країні, збирав фольклорні та етнографічні матеріали. На їх основі готував численні публікації. У липні 1973 року Скуратівського викликали до КДБ у справі дисидента Василя Овсієнка, відтоді він перебував під наглядом спецорганів.
Багато праць Василя Тимофійовича побачили світ у збірниках «Отчий край», «Етнографія Києва і Київщини», «Традиції і сучасність», «Наука і культура України», «Полесье: Материальная культура», «Культура і побут населення України», «Древляни». Визнання прийшло до нього під час публікації першого циклу народознавчих матеріалів «Зелене полум’я сосни» у газеті «Молодь України» (1983), далі Скуратівський продовжив друкуватися у виданнях «Сільські вісті»,»Культура і життя», «Пам’ятки України», «Наука і суспільство». Щасливе поєднання в особі Скуратівського таланту художника слова, вченого-етнографа та журналіста-популяризатора дало можливість привернути увагу громадськості до народної обрядовості.
Як письменник Василь Скуратівський уперше заявив про себе у 1987 році книгою «Берегиня». Вона одразу ж здобула широку популярність. Її поява співпала з часом духовного відродження України, палким бажанням людей знати свою минувшину та вивчати духовне життя пращурів. Ця книга – розповідь про український народний побут, звичаї, що складалися, випробовувались на міцність протягом багатьох століть. Любити землю і працю на ній, «бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті», любити і берегти свій рід, мову і пісню, бо без них ми перетворимось на духовних жебраків – ось чому вчить книга.
Коли у школах та ВНЗ України започаткували нову дисципліну – народознавство, першим підручником стала книга Василя Тимофійовича Скуратівського «Берегиня». За нею у світ вийшло її продовження та доповнення – книга «Посвіт». Далі одна за другою видавалися «Погостини», «Обереги пам’яті», «Народний календар», «Покуть», «Місяцелік», «Святвечір», «Вінець», «Дідух», «Русалії».
Скуратівський був одним із організаторів фестивалів «Котилася торба» (дитячі ігри), «Коляда» (новорічні та різдвяні традиції), «Берегиня» (міжнародний фестиваль фольклору). Опікувався багаторічною народознавчою експедицією «Чумацькими шляхами». Із 1992 року видавав часопис «Берегиня», де друкував багато своїх матеріалів, а також залучав десятки досвідчених і молодих талановитих дослідників. Василя Тимофійовича запрошували українські громади Чикаго і Нью-Йорка, Оттави й Едмонтона. І скрізь його палке слово знаходило відгук у серцях щирих патріотів України, тих, кому болить її доля.
В останні роки життя Скуратівський плідно співпрацював із видавництвом «Техніка». Тут побачили світ його книги «Український народний календар», «Я Вас, бджоли, благословляю…». Попереду були нові цікаві творчі плани, які, на жаль, залишились нереалізованими. 16 грудня 2005 року Василь Тимофійович відійшов за межу вічності.
У Музеї народної архітектури і побуту в Києві створена меморіальна кімната Василя Скуратівського. Тут свідомі відвідувачі можуть вкотре збагнути, що творчий доробок видатного етнографа залишиться безцінною спадщиною і для наступних поколінь.
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.