Хустка за пазухою

Рід Данилейків. 20-ті роки ХХ століття. Євдокія (1914 р.н.) – крайня зліва.

Хустка за пазухою

1.
Дуня стоїть у кутку під образами і дивиться, як із батьківської хати виносять її придане. Ось тягнуть ув’язані в клунки спідниці та кофти, запихають між вишитими скатертинами нові, й раз не вдягнуті, чоботи. Ось і сама скриня, боляче рипнувши дерев’яними коліщатами, подалася із хати геть.
«Ой, скрине моя, безухая, да куди ж ти потрухала? Чи у ліс, чи по дрова, чи до свекра в комору?» – годилось би заспівати Дуні услід приданому. Тільки ж нині у дворі Данилейків не весілля. Червоні свати без поклону зайшли. Для цих не витягнеш рушники для перев’язу! Самі все повитягали! Важко нести з хати чуже. Бач, останній молодець не справився – у дверях застряв. Двоє на поміч підбігли та його випхали. Так старалися, що Дуні під ноги аж крейда посипалася. Вона опускає очі й бачить біля себе хустку… Випала зі скрині. Дівчина рвучко нахиляється і ховає кинуте за пазуху. Коли розгинається, натикається на сусіда. Степан стоїть навпроти образів, ледь скрививши посмішкою уста.
– Не видай, лиши хоч це! – просить дівчина самими очима.
Хлопець підходить ближче. Споглядає Дуню, що ніби прикипіла до стіни.
– А шо тут у нас? – вишкірюється гість, нахилившись до дівочої пазухи.
Степан тягне хустку, а здається, витягує з Дуні всю душу. До цього в Данилейків витягли пшеницю і волів, квасолю і борони, овець і сорочки. Цю шовкову хустину, розшиту огнистими півоніями та жоржинами, батько привіз доньці аж із Харкова. Там, у новій столиці УРСР, заробляв зі старшими синами копійку на весь великий рід. Думав, на краще життя дітям та онукам буде, а воно…
Та хіба тільки в Данилейків одвірки в хаті тріщать? Нині, після Покрови, половина козацьких дворів падає навколішки між вибраними полями. Бо то ще не було такого страму і гріха, щоби свої ішли до своїх – через дорогу, сіни, двері й витягували у хазяїв нажите пучками добро, кинувши золою на поріг єдине слово – РОЗКУРКУЛЕННЯ.
«Острамив! На все село острамив! Кому я тепер здалася – ні виду, ні приданого, ще й він отак!» – думка бігає в голові, ніби миша спорожнілою скринею.
Коли Степанова рука шарпає останнє з приданого, всередині Дуні теж щось обривається. Чорні вуглини її очей придавлюють парубка до одвірків. Дарма, що Дуня проти дебелого комсомольця невеличка – голівка й плеча не сягає, цієї миті він раптом маліє. Десь вглибині Степана раптом виринає думка, що ж він теж з оцих самих Данилейків! Виходить, на свою кров руку підняв.
Молодику раптом макітриться в голові. Ввижається, що з-за Дуні аж до сволоків піднімається чорна кострубата тінь. За вікнами гасне світло короткого осіннього вечора. Із ним згасає й весь гонор Степана, ніби хтось виплеснув на недотлілий жар його запалу відро води.
– А щоб у тебе Бог так швидко душу витягнув, як ти в мене цю останню хустку! – проказує Дуня.
– Дочко! Не роби! Не бери гріха на душу! – зойкають мати, відчуваючи, що одна з її п’яти доньок вкладає у своє Слово давню родову Силу.
2.
– А з чого все почалося? – поспитаєте мене ви.
– О!!! То було тоді, коли Козубівка ще Кузубівкою була! – осміхнеться у відповідь степ за старими могилами.
Цю історію, заховану між вуличками та кутками козацького села, ми розкажемо вам від самого початку. Літ її не багато, не мало – десь так 250. Кажуть, сама Кузубівка почалася від хутірця городового козака Кузуба. Невеличкий, всього на п’ять хат. Об’явився Іван з іншими козаками Лубенського полку, коли вража баба Катерина геть зруйнувала Січ. Хтось за Дунай рушив, а хтось – за Сулу, на межу лісу та степу. Та не тільки на Івані держиться історія. От тільки послухайте, які славні кутки в його селі лишилися! Солохівка та Іванівщина, Звірківка і Занудівка, Безпальківка і Бражниківка! То все прозвища козацьких родів, які загрузали в цю землю поколіннями. А які вулиці тут над річкою Цвіркунівкою! Як не Малахольна, то Мурзовська! Це ж треба було дотепникам таке втнути! А нам оце сиди й думай – чи то з Бражниківки на Малахольну закусювати ходили, чи довго було нею теліпатися? Чи на Мурзовській якийсь татарський мурза жив, чи замурзані нечупари? Хто ж вам тепер признається.
Втім, тпру, не туди ми заїхали! Це ще не все! Ондечки, куток Шлях, бо ним акурат можна було виткнутися у великий світ – хоч на Кременчук, а хоч на сам Київ! А отут, під Богданівську гору, є куток Поволі. Чого так? А ви спробуйте швидко виїдьте зі збіжжям на гору! Ні, треба неквапом, потихеньку, одним словом – поволі. Далі біля гори притулився куток Данилейківка.
А ці звідки? Отут вам справжня легенда ще з часів гетьмана Мазепи! Отож, кажуть старі кузубівські діди, а ми переказуємо вам, що, коли Північна війна докотилася аж до нас, із нею на Україну рушили й шведи. Діло було давнє. Спочатку Карло, король їхній, перемагав, тоді його перемогли. А серед козаків опинився такий собі полонений Ейк. Одні стверджують, цей швед був у козака драбантом, себто денщиком, інші – що швед пораненого козака врятував та виходив. Утім, якби там не було, з часом Ейк вихрестився, став Данилом та отримав наділ землі. При цьому шведське ім’я не загубилося, а навіки прикипіло до нащадків. Отак серед кузубівців явилися Данилейки.
Те діло було давно – ще за гетьманів та царів. А нині? Нині без царів гілля роду Данилейків тримає Полікарп Йосипович. Сивий, кульбабовий, літній. А торкни його руку почоломкатися, то відчуєш, ніби з костура бринить жилами осокорів та грабини сама кузубівська земля.
Все витримав Полікарп Йосипович – війну імперіалістичну і гражданську, революції, розруху і безвладдя між ними. Коли його землю, потом та кров’ю оброблену, обрізали під хату, а з хати винесли навіть придане для онуків – витримав теж. За тим, якогось ранку, вийшов дід за двір світу Божого серед безбожників дихнути. Почув, як у щойно створеному колгоспі імені робітничо-селянської Червоної армії ревуть від голоду його воли. Чому його? Та ж хазяїн своє і за три вулиці взнає. Тріснув осокориною костур в руках старійшини роду, а з ним тріснуло й серце. Зайшов Полікарп у хату, ліг на лаву й більше не звівся.
3.
У хату Данилейків забігає Степанова мати і падає навколюшки перед Дунею:
– Не перед людьми, перед Богом прошу! Син послав. Прийди!
Дуня зиркає на матір, та мовчки киває головою, мовляв, просять – іди!
Два місяці не бачила Дуня Степана, а нині не признала. Зла, невідома хвороба випила з нього всю силу. Здоровий, ніби воляка, комсомолець зліг. Зустріли Дуню самі мощі.
– Прости мене, – шепоче Степан. – Не знаю, що тоді найшло. Ніби не я був. Бач, за те Бог карає! І мати тоді просили, щоб до вас не йшов!
Хлопець закашлюється, і Дуня бачить на подушці кров. Багато крові.
Мають Данилейки дев’ятеро дітей. П’ять доньок та четверо синів. Четвертого знайшли між революціями. Лягла під тином чиясь дитина вся в корості помирати, а мати забрала до своїх. «Послав Бог сімох і восьмого прогодуємо!» – сказала.
Мають Данилейки одну таїну. Їхні жінки – з роду в рід худорляві та невеличкі – знаються на травах, допомагають породіллям і вміють самим поглядом кров спинити. Ось і Дуня отримала від матері Силу над кожним Словом. Звідки те в Данилейків узялося? А звідки роса береться на траві? А вода у нову криницю як набирається? От і ми того не знаємо. То не наша таїна, а таїна роду, що вміє чути голос неба та землі, ставши між тінями й світлом на тонкому переході життя.
– На білім камені білі попи білу книгу читають. Білу книгу читають, кров червону замовляють… Як ту книгу хто знайде, тоді в нареченного Степана кров відійде! – шепоче Дуня замовляння.
Хлопець її не бачить й не чує. Зрить комсомолець Степан, що біля покуття, з якого він приказав матері зняти ікони, бовваніє жіноча постать. Рукави її сорочки поснувала темно-червона заполоч. Жінка поправляє на голові хустку – ту саму, гаптовану шовком, яку вийняв Степан з-за пазухи Дуні. Ось гостя повертається до лежачого лицем.
– Я не письменна! Хрестиком підписуюсь. А ти грамоті навчений, то пиши, що хочеш, та й ходьом! – беззубо всміхається вона.
Дуня схлипує, відчуваючи, як холоне Степанова рука. Цієї миті вона теж бачить гостю. Щоправда, зі спини. Та дошиває на свою сорочку дрібнюсінького червонястого хреста.
Попа на похороні не було. Ще б пак! Комсомольця хоронили. Дуні на похороні не було теж. Вони з сестрами стояли за ворітьми й дивилися, як мимо їхнього двору йшли нові хазяйки села.
– О! Дивися – моя керсетка! – шепоче Дуні старша сестра.
– А на тій мої чоботи! – стиснувши кулаки, озивається молодша.
– Вони вділи наші чоботи та сорочки, але їм ніколи не стати нами, – відказує Дуня.
…По тому мине рік, і жінки Кузубівки, витуривши в тришия міліціонера та активістів, розберуть своїх волів і коней. Вони ще не знають – у відповідь на їхній бабський бунт усе село чорною хусткою накриє голодомор.
А що ж Дуня? А бабуня Дуня, тримаючи за пазухою теплу хустку прожитих років, мудро скаже онукам: «Україна – це наша земелька. Її треба любити. Те, що на ній робиться, то люди роблять. Вони минуть. Земля – лишиться!»
Від автора. Цю історію я записала до коліна дорогою від Лубен до Козубівки. Світлана Мисник говорила, я – слухала… Головна героїня нарису – Дуня, бабуня моєї співрозмовниці, одна з восьми дітей великої селянської родини села Козубівка, що на Хорольщині. Від нашої історії про 20-ті, коли в людей витягували зі скринь хустки, сорочки, а зі стаєнь худобу, минуло сто літ… І ось осінньої ночі гнилі душі пішли в хату-музей Етнографічної Збірки «Древо», аби винести хустки, рушники та сорочки…. Кажуть, немає нічого нового під сонцем…
Лубни–Козубівка.

Ганна КРЕВСЬКА
Член Національної спілки
письменників України

Добавить комментарий