Хутірські обрії,  столичні перспективи…

Подружжя Ярошенків із дочкою Яриною та зятем Сірілем.

Хутірські обрії, столичні перспективи…

Сімейним у квадраті можна вважати фермерське господарство «Ярошенко», що в Семенівському районі. Не лише тому, що засновниками офіційно значаться два покоління однієї родини. Зокрема депутат облради і хлібороб із діда-прадіда Володимир Ярошенко, його дружина Людмила та їхні діти – донька Ярина і син Ярослав.

У дванадцятому поколінні

При цьому «столицею» господарства став хутір Василяки, на якому, крім згаданої фермерської родини, вже ніхто не живе… Свого часу на старому батьківському обійсті Володимир звів ошатний триповерховий будинок і продовжив справу давнього хліборобського роду з міцним козацьким корінням. Тож він називає себе хуторянином у дванадцятому(!) поколінні. Щоправда, два з половиною роки тому їхні хутірські обрії розширилися аж до… Франції.
Саме тоді донька, яка торувала стежку в аграрну науку, вийшла заміж за француза Сіріля. Він також керує сімейною фермою та продовжує фамільну справу виробників коньяку. Тепер Ярина живе на батьківщині чоловіка. Там у них народилася донька Аріана, якій два рочки.
Син Ярослав опановує магістратуру за спеціальністю «Екологічна агрономія» у Полтавській державній аграрній академії й залишається першим помічником батьків на хуторі.
Та починалося все, зрозуміло, з родини господарів. Зі своєю майбутньою дружиною – уродженкою Херсонщини – Володимир познайомився під час навчання в сільгоспакадемії, тільки столичній. Тоді студентів паралельних курсів направили на виробничу практику. Розсудливому парубку з Полтавщини довірили завідувати током. Людмила підгортала й вантажила зерно. Відтоді збирають пророслі зерна свого кохання разом.

Не в грошах щастя…

Після навчання приїхали в рідний для Володимира колгосп, де він почав працювати агрономом. Однак ще в 1991 році твердо вирішив стати вільним господарем на землі. Вже 16 січня 1992-го зареєстрував фермерське господарство. Відтоді мав можливість для істотного розширення площ. Але Володимир свідомо зупинився на вельми скромних за нинішніми мірками 120 гектарах. Бо вважає: якщо бездумно гнатися за додатковими гектарами, тоннами і гривнями, втратиш інші складові повноцінного життя.
Таку філософію «розумної достатності» підтримала дружина. Тож нещодавно охоплена їхнім фермерським господарством ділянка навіть зменшилася на 10 гектарів. Цією площею вони поділилися з двоюрідним братом Володимира, котрий повернувся з війни на Донбасі й вирішив господарювати на землі самостійно.

…а в гармонії з природою

Не менш важливим стовпом своєї філософії Володимир Ярошенко вважає потребу в гармонії з природою і довкіллям. До цього спонукали не тільки загальні роздуми та споглядання хутірської краси. Скажімо, коли на початку фермерування доводилося виганяти із занедбаних площ пирій та інші важкі бур’яни, без гербіцидів і пестицидів, звісно, не обходилися. Та коли згодом під час відпочинку в Криму їхній тоді ще п’ятирічний син отруївся кавуном і медики буквально повернули його до життя в реанімації, на використання вбивчої для землі та здоров’я людей хімії поглянули зовсім іншими очима. І зрештою відмовилися від застосування на полях такої отрути.
Тепер борються з бур’янами та хворобами рослин за допомогою дозволених в органічному землеробстві біопрепаратів. «Рекордних урожаїв без синтетичних хімікатів не виростити. Зате спиш спокійно», – наголошує Володимир.
Отой гіркий кримський урок заохотив подружжя вирощувати справді безпечні для здоров’я кавуни. І невдовзі слава про їхні смачні й поживні земляні ягоди розлетілася по всій Україні. На баштан під хутором Василяки приїздили покупці з Києва та майже всіх областей. Навіть із Херсонської – столиці баштанництва. А завідував тим баштаном іще в шкільному віці син Ярослав!
Прикро, та сьогодні екологічно чистих кавунів на продаж уже не вирощують. Не лише тому, що в усіх побільшало клопотів і просиджувати літо на баштані немає часу.
«За останні роки наші люди помітно збідніли, – констатує Володимир. – Тож хоч ми й продавали свої кавуни з поля за низькими цінами, але в покупців бракує коштів навіть на дорогу».
В

шановують «слов’янського Амура» – Леля

Але приїхати сюди варто! Щоб насолодитися дивовижною красою розташованого поблизу й нещодавно відродженого старовинного парку – рекреаційного центру «Криворудський». Саме Володимир Ярошенко став автором ідеї та ініціатором проведення тут екологічного фестивалю «Лель», який із 2012 року набув статусу всеукраїнського. Його девіз: «З любов’ю до природи, з любов’ю до України».
Батько цього дійства зауважує, що така ідея визріла в нього після «наступу» Св. Валентина. «Тоді подумав: а хіба в нас раніше не віншували закоханих? – пригадує Володимир Ярошенко. – Тим паче, що у Валентинів день, 14 лютого, ще тріщать морози, а найніжніші почуття розквітають тоді, коли до цього кличе буяння природи. Чому ж не вшановувати «слов’янського Амура» – Леля?»
На фестивалі «Лель» серед майже десятка номінацій, у яких змагаються народні майстри, співаки, музики, поети і декламатори, – вирізняється одна. Та, де вишивальницям треба виплекати «Кращий весільний рушник» за всіма прадавніми народними канонами. Простою вона видається тільки на перший погляд. Хоча б тому, що першого місця в ній узагалі не присуджують, коли побачать на вишитому весільному рушнику бодай один вузлик… Таких «зачіпок» на перших оберегах нової родини не повинно бути!

Козацькі гени і волонтерство

Володимир Ярошенко не приховує, що найбільше на його погляди на життя, ставлення до людей останніми роками вплинула та неоголошена війна. Байдужим до російської агресії проти нашої держави залишатися не міг. Певно, далися взнаки козацькі гени, які підказували: рідну землю треба не тільки засівати зерном, а й захищати. Сам не воював, але одразу став одним із керівників місцевого підрозділу територіальної оборони. А ще – волонтером. Разом із однодумцями багато разів їздив
на передові позиції, щоб передати воїнам-землякам гостинці, підтримати їх.
Водночас координував роботу одного з медичних волонтерських штабів, опікувався відправкою поранених захисників України на лікування за кордон. Тож побачив багато різного – і сумного, і героїчного. Переконався в особливих якостях фронтових волонтерів. Адже серед них практично не зустрічав людей, які б не виконували свої обіцянки. Після початку війни охолов до всесвітнього павутиння. Хоча свого часу першим серед земляків провів додому сучасний високошвидкісний Інтернет. Та тепер віддає перевагу не віртуальному, а живому спілкуванню.

На захисті землі та людей

Саме наживо звик спілкуватися зі своїми виборцями. Спочатку як депутат районної ради, а потім – і обласної. Люди звертаються до нього й із приземленими житейськими проблемами своїх родин, і з тими, що стосуються всієї громади, регіону, держави.
Багато хто не згоден з новою хвилею запланованих укрупнень ОТГ під час децентралізації. За таких умов на Полтавщині з’являться села, мешканцям яких, щоб дістатися до центру громади, треба буде подолати до півсотні кілометрів!
Щоб цього не сталося, потомствений хуторянин сьогодні, як то кажуть, калатає в усі дзвони… Так само категорично виступає проти «безрозмірного» продажу землі, коли одному власнику збираються нарізати до 10 тисяч гектарів. Адже тоді у прирівняних до території чотирьох нинішніх сільрад маєтностях таких латифундистів, переконаний, не те що хуторів – навіть великих сіл не залишиться. Бо люди найбільше заважатимуть їм отримувати надприбутки з родючих полтавських чорноземів…
Тож на сесії облради Володимир Ярошенко нагадав про те, що європейський підхід до продажу землі передбачає створення її власником одного робочого місця на кожні 17–20 гектарів. Або відрахування ним чималих коштів у бюджет громади, щоб уже вона створювала робочі місця. Так само пристрасно говорив і про нинішнє варварське вирубування лісосмуг та необхідність заліснення території області. Без такого зеленого поясу вже через півстоліття ведення тут сільгоспвиробництва стане неможливим…
До речі, саме з ініціативи Володимира Ярошенка облрада започаткувала екологічну премію, названу на честь відомої вченої-природозахисниці з Полтави Олени Байрак, із якою він товаришував. А ще раніше в рідних місцях ініціював відзначення Дня хуторів, більшість яких залишилися вже тільки у споминах земляків.

Стратегія плюс інтуїція

Перелік громадських починань фермера-депутата можна продовжувати. Чи підтримує його дружина?
«Якби Людмила мене в усьому підтримувала, то ми б тільки і їздили по фестивалях та інших публічних заходах», – напівжартома відповідає Володимир.
Людмила визнає, що стратегічно чоловік бачить далі за неї і навіть за «хазяїв життя» зі столиць. А от у повсякденних практичних справах господарства та сім’ї, поза сумнівом, нерідко виручають її жіноча інтуїція, постійна турбота про родинне вогнище. Тож вони гармонійно доповнюють одне одного.
На завершення нашої розмови запитую Володимира, хто ж порає оту єдину в їхньому господарстві корівчину, яку він указав у своїй декларації про доходи. «Я вранці вичищаю в неї, Людмила годує, син напуває, і зрештою дружина доїть, – відповідає господар. – Тож роботи вистачає всім. І не тільки біля корівки».

Віктор ХАРЧЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий