І байбачок зі мною...

І байбачок зі мною…

Уже не згадаю, де й коли уперше почула цю несподівану пісеньку Людвіга ван Бетховена та прочитала український переклад її тексту, що його німецькою навпереміш із французькою написав Йоганн Вольфганг Гете. Можливо, то було в студентські роки у Львівському університеті, де німецьку мову нам читав незабутній Михайло Іванович Дармограй, дивом уцілілий учасник Визвольних змагань початку ХХ століття. Про ту героїчну сторінку свого життя він, звичайно, не міг нам ні слова сказати. Але почули б ви, як ми з ним співали «Ewiger Revolutioner» – «Вічного революціонера» Івана Франка! Дух, що тіло рве до бою, окрилював, і здавалося нам, дітям хрущовської відлиги, що вся дурня і облуда, все лицемірство комуністичного начальства ось-ось обсиплються, і більше не буде ні концтаборів, ні цензури… Ми не знали, що попереду ще новий виток репресій, пік якого припаде на 1972 рік, коли ми закінчуватимемо університетські студії…

В університеті вже були звикли до того, що журналісти на лекціях з німецької мови співають. Користуючись добротою Михайла Івановича, ми навіть дещо зловживали своїми «вокалізами». Ото не впорається хтось із домашнім завданням і підбиває інших: «Поспіваємо?» Дармограй на поріг авдиторії – а ми вже «Вічного революціонера» гордо виводимо або, іронічно посміхаючись, – «Марш єдиного фронту» Бертольда Брехта. Чому іронічно? Бо там були рядки, які в перекладі українською звучали так: «І тому що людина є людина, вона мусить їсти, прошу пана» (Und weil der Mensch ein Mensch ist, drum braucht er was zu essen, bitte zehr…) У революційному марші слова «про жратву» нас, юних ідеалістів, дуже потішали.
Напевно, десь тоді в підручнику чи якомусь посібнику і трапився нам «Байбачок», якого так весело було співати! Та за півстоліття німецький текст з голови вивітрився, а з читаного тоді українського перекладу, автора якого сьогодні встановити не можу, пам’ятаю лише дві строфи:
У дальніх я бував краях,
І байбачок зі мною,
Ніде я горенька не знав,
І байбачок зі мною.
І всюди мій, і мій завжди,
Мій байбачок зі мною.
І всюди мій, і мій завжди,
Мій байбачок зі мною.

Панів немало я стрічав,
І байбачок зі мною,
Хто добрий, хто лихий, я знав,
І байбачок зі мною.
Avecque s?, avecque l?,
avecque la marmotte.
Avecque s?, avecque l?,
avecque la marmotte…
Оскільки в німецькому оригіналі Гете приспів французькою мовою, то співала я його, як заманеться – чи українською, чи французькою…
У доінтернетну епоху я не відала історії цієї пісеньки, про кого вона, думала, просто про мандрівника, а в тому перекладі, який мене так чарував, хоч і не був дуже точним, момент випрошування милостині не наголошувався, все заступала радість від того, що поруч – маленький друг. Мене зачаровували і мелодія, і слово «байбачок» – сама втілена ніжність, і оте аvecque s?, avecque l?, avecque la marmotte…
Відтак я ціле життя і співала цю пісеньку то як колискову дітям, потім онукам, то просто під настрій… Недавно вирішила пошукати текст «Байбачка» в Інтернеті. Перекладу, який мені так подобався і який я ціле життя співала, так і не знайшла, зате дещо цікаве довідалася.
У Вікіпедії повідомляється , що «Бабак» (фр. Marmotte), пісня Людвіга ван Бетховена на вірші Йоганна Вольфганга Гете із п’єси «Ярмарок в Плундерсвейлерні» (1773), опублікована вперше 1788 року, увійшла до циклу «Acht Lieder» («Вісім пісень») як твір 52. У більшості німецьких видань цю пісню уміщено тільки з першим куплетом і не зазначено імені автора вірша.
Пісня виконується від імені маленького савояра, що заробляє собі на прожиток у Німеччині піснями під шарманку та фокусами з видресируваним бабаком. Савойя – це гірська Швейцарія. Коли там наставали голодні роки, батьки з бідних родин посилали дітей бродити по містах багатої Німеччини.
Українською мовою цю пісню перекладали Дмитро Загул («Чимало я пройшов країн…»), Максим Рильський («Хлопчик з бабаком»), Юрій Отрошенко («Байбачок»), Микола Верес.
Хто знає німецьку і французьку мови, може спробувати свої сили в перекладі. Оригінал Гете є в Інтернеті.

Байбачки українських степів

Та чи не поглянути нам пильніше не лише на маленького савояра, а й на звірятко, яке ділить з ним радощі і прикрощі? Адже бабаки, чи байбаки (українською можна вживати обидві назви) – дуже цікаві тваринки.
В Україні найвідоміші з них, звичайно, бабак Тимко з Харківщини та львівська байбачиха Маруся, котрі провіщають, якою – ранньою чи пізньою – буде весна.
Байбачки – тваринки степу. Тож безжальне розорювання українських степів за радянської влади в ім’я прогодування всіх «братьєв» по соціалістичному табору різко скоротило ареал їхнього мешкання. Та ще ж байбачкові потрібен не будь-який степ, а той, де пасеться худоба, яка поз’їдає високі бур’яни, і тоді звірятко, ставши стовпчиком, зможе вчасно побачити всіх своїх ворогів, свиснути, попередивши родичів, і сховатися з усією родиною в нори.
О, ті байбачкові нори! Це справжні лабіринти, з яких, бувало, не поверталися надто заповзятливі мисливські собаки. Глибина їх до семи метрів, а все житло родини байбаків має десятки метрів у діаметрі. Тут, як у людей, – окремо спальня, окремо комора, туалет, є навіть пологовий будинок…
Природодослідники кажуть, що застати байбака зненацька практично неможливо, такий це пильний звірок. Але людська підступність не знає меж. Що витворяють двоногі з байбачками наших степів, розповів на «Українській правді» Олексій Василюк у ґрунтовній статті «Мандрівка до країни бабаків». Зацитую дещо:
«Бабак виявляється беззахисним проти людської хитрості. Тисячі бабаків потрапляють до браконьєрських петель. Підпільно на бабаків організовують полювання-змагання: варвари-мисливці сідають на стільці на високій кручі та через оптичний приціл наввипередки вбивають бабаків, які вилазять з нір.
До бабака не підкрастись ближче за п’ятнадцять метрів. Проте через оптичний приціл його легко вбити з відстані сотні метрів. Є ще більш варварські методи добування бабаків. Браконьєри забивають біля входу в нору бабака гострі металеві штирі і, відійшовши, чекають, коли звір вилізе назовні. Щойно бабак опиниться на поверхні землі, його лякають, і, стрибнувши сторчголов у нору, бабак натикається на гострий штир…
Колись бабаків було значно більше. Жителі сіл, прилеглих до Дворічанського національного парку (Харківська область), кажуть, що сьогодні бабаків лишилась хіба що десята частина від того, що було 10–15 років тому. (…)
Обережний звір є дуже ласою здобиччю для браконьєра: у нього смачне м’ясо, гарне хутро і дорогий товар чорного ринку – бабачиний жир. Літр жиру, який можна натопити з одного бабака, коштує близько 1600 гривень. Злочинним полюванням займаються, як правило, не місцеві жителі, що звикли жити поряд з бабаками, добувають бабаків приїжджі – ті, хто працює для налагодженого ринку бабачиного жиру. Наслідки цього трагічні – чисельність бабака катастрофічно зменшилась. Найменшою вона була у 2011 році. З 2012 року його популяція почала відновлювати чисельність».
Є на Харківщині селище Великий Бурлук, районний центр, і на гербі та прапорі цього району красуються бабаки! Чому? Читаємо у тій же цікавій статті Олексія Василюка:
«Одне з украй важливих степових місць, про яке ніхто в Україні не знає, – регіональний ландшафтний парк «Великобурлуцький степ». Центром цього парку є хутір Наталівка неподалік смт Великий Бурлук. Наталівку, цей невеличкий населений пункт на п’ятнадцять хат, навіть забувають показати на картах. Проте саме це місце є чи не найважливішим для більшості бабаків України.
Близько півстоліття тому бабаки майже перевелись в Україні, і в багатьох місцях, де вони колись були, люди про це вже й забули. Наприкінці 1970-х до Великобурлуцького степу, де дивом збереглось чимале поселення бабака, потрапив тоді студент Віктор Токарський. Зустріч з бабаками на все життя закохала молодого вченого.
Завдяки ентузіазму та наполегливості Токарського бабаків з Великобурлуцького степу вдалося розселити по багатьох місцях на Луганщині, Харківщині, Полтавщині, Донеччині і Сумщині. Саме тут та у Дворічанському національному парку – історична батьківщина більшості бабаків України.
Віктор Токарський і сьогодні не полишив захоплення бабаками. Будучи доктором біологічних наук і головним бабакознавцем України, він організував у Наталівці біостанцію, на якій продовжують вивчення бабаків там, де їх уперше побачили кілька десятиліть тому.
На самій біостанції мешкають кілька сімей бабаків, які мають вагу більшу, ніж дикі сусіди, і розмножуються значно успішніше. На домашніх гризунів щодня чекають свіжий сніданок та делікатеси на кшталт свіжого хліба і молока. Дикі ж сусіди, які живуть зовсім поряд і з якими домашні бабаки пересвистуються, суттєво залежать від погодних умов. Посушливе літо може бути причиною низької народжуваності бабаченят, а пізня весна призводить до голодної смерті бабаків.
Як на мене, саме бабак є тією твариною, що може привернути увагу туристів до степу. Хіба встоїш перед тим, щоб не спустити затвор фотоапарата, побачивши його? А увага до бабаків лишає надію і самим степам, врятувати які сьогодні так мало хто намагається…»
А тепер поміркуймо, як ведеться бабакам на окупованих територіях Донеччини і Луганщини, у зоні бойових дій… Стати переселенцями або загинути – перед ними та сама дилема, що й перед людьми донецьких степів. Тільки ж людина з українського Степу приживеться і на Поліссі, і на Поділлі, і в мегаполісі – якщо вона справді людина, а не ватник, напханий ненавистю до всього українського. А що робити байбачкам, яким потрібен безкраїй степ з підземними домівками, над спорудженням яких трудилися покоління їхніх предків, степ, що його тихо випасають мирні стада, а не вкривають вирвами прислані кремлівськими крошками цахісами «Гради»?..

Що робити, щоб байбачки в Україні не перевелися?

Пора занести бабака до Червоної книги України, покласти край браконьєрству задля розваги чи добування бабачиного жиру і взагалі слід ставитися до наших українських степів як до унікальної екосистеми і дбати про їх збереження. Бо ж так хочеться, щоб і через тисячі літ наші нащадки наспівували:
І всюди мій, і мій завжди,
Мій байбачок зі мною.
Avecque s?, avecque l?,
Аvecque la marmotte…
І щоб при цьому перед їхнім внутрішнім зором поставали не маленький савояр із швейцарських гір і його невільне звірятко, а захищені від загрози вимирання вільні байбачки вільних українських степів…

Ганна АНТИПОВИЧ
Журналістка

Несподіване продовження

Написала статтю «І байбачок зі мною…», надіслала в редакцію «Зорі Полтавщини», і раптом 15 січня зустрічаю вченого-ботаніка, великого природолюба Віктора Самородова, а він каже: «Сьогодні – Міжнародний день музейного селфі, але в нашому краєзнавчому музеї середа – вихідний, тож у них день селфі завтра. У них там дуже гарний експонат з’явився у відділі природи – бабак. Тож можете з ним сфотографуватися…»
Ясна річ, найбільше мені б хотілося подивитися на байбачків у полтавському чи харківському степу, але то мрія на літо. А поки що – хай буде селфі з бабаком у краєзнавчому!
Наступного дня зранку я вже була у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського, і завідувачка науково-дослідного експозиційного відділу природи Світлана Кигим розповіла мені про полтавських бабаків таке:
– В історичні часи на території Полтавщини бабаків було багато. Про це згадують Левассер де Боплан у своєму «Описі України», відомий київський зоолог Карл Кесслер (середина ХІХ століття). Пізніше Микола Гавриленко, наш відомий зоолог, орнітолог, у праці «Опыт систематического каталога зверей Полтавщины» (1926 рік) писав, що окремі пари бабаків можна було спостерігати у степових районах Полтавщини у 1910–1912 роках, а пізніше їх уже не бачили.
1991 року бабаків завезли на Полтавщину з Харківської області, де їх багато. Тобто відбулася реакліматизація – спочатку на території двох районів, Карлівського і Диканського. А вже звідти розселяли у Чутівський, Полтавський, Оржицький райони.
Тваринка дуже цікава способом життя. Живе в норах, при небезпеці стає стовпчиком і видає свист – сигнал своїм ближнім ховатися в нору. Особливо цікаво спостерігати, як це ми бачили у Чутівському районі в ландшафтному заказнику Лизняна балка, коли на поверхню виходять маленькі байбачки…
Бабака включено до списку регіонально рідкісних тварин. Полювання на нього заборонене, – наголошує Світлана Леонідівна.
А потім мене повели знайомитися з бабачихою, яку недавно придбали для експозиції. Знайшли її в Зіньківському районі, тому працівники відділу природи називають її Зінею. Довжина тіла тваринки – 60 сантиметрів, хвостик коротенький. Вона така мила, що хотілося її обняти і поцілувати. Хутро дуже гарне – легке, ніжне, переливається… Зіня має своєрідний окрас, більше темного, чудові кігтики, якими зручно розгрібати землю, будуючи собі підземні помешкання.
Тож День селфі у музеї з улюбленою тваринкою вдався. Послала світлини дітям і внукам. А для шановних читачів – ось вона, бабачиха Зіня… Приходьте і ви до неї на побачення! І охороняйте, бережіть байбачків, якщо вони нарешті повернулися у степ біля вашого села…

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий