“І гортаєш сторінки свого життя…”

Наші читачі, певне ж, помітили, що “Зоря Полтавщини” завжди вітає своїх колег, журналістів області, з днем народження. А незабаром, 20 вересня, 70-річчя зустрічатиме один із найактивніших із них, наш давній друг і автор – директор комунального підприємства “Інформаційний центр “Новосанжарщина” – редактор районної газети “Світлиця” Петро Жаботинський. Говоримо з ним про будні та ювілеї в його долі, адже насправді про себе журналісти розповідають нечасто…

“Вчився читати по районній газеті”

– Петре Михайловичу, мені згадалися поетичні рядки Олександра Абліцова, де він рефреном повторював: “Я вересневий…” А що для Вас звучить у цьому означенні?
– Насправді я серпневий… Народився 23 серпня, хоч записали у вересні, щоб у мене був рік у запасі перед школою. Але за паспортом я вересневий і щоразу чекаю вересня з новими надіями. Народився в Решетилівському районі, батько був у колгоспі рахівником, і найперше я освоїв математику. Мама працювала дояркою на фермі. Читати мене бабуся вчила по районній газеті “Колгоспник”, і першою літерою, яку я вивчив, була “ш” – наш колгосп носив ім’я Шверника. Коли мама поверталася з роботи, питала, чи принесли газету, й просила подивитися, на якому місці наш колгосп у зведенні…
– Вам не раз доводилося писати про ювілеї когось із видатних діячів, а як відзначаєте свої?
– Згадую два останніх: свої 50 я зустрів у роботі, цілий день озвучував повідомлення на пенсійному ярмарку. Тоді я працював на радіо. Лише увечері друзі зібралися. Свої 55 зустрічав так само в роботі – у Малоперещепинській школі відзначали
150-річчя, урочистості тривали з ранку до вечора, приймали гостей із усього світу. Тож я не звик святкувати. Але 60-річчя таки відзначав у кафе, серед гостей були Борис Олійник, Дмитро Янко, Микола Луків, народна артистка України Валентина Саввопуло. Борис Ілліч разом із ними якраз приїздив на зустріч однокласників. Тоді ми у редакційному дворі, поряд із кафе, посадили червонолистий дубок. Уже підріс, красивий…
– Про що Вам думається у свій день народження?
– Про те, як воно далі буде… І все ж у такий день гортаєш сторінки свого життя, аналізуєш – зокрема й те, чому голову свою встромив у цю журналістику…
– Таки про журналістику думки, бо вона і є Ваше життя…
– Так, 48 років у одній газеті – це ж таки немало. Хоч як тут порахувати увесь стаж, якщо ще у школі був редактором стінгазети, а першу замітку надрукувала карлівська районна газета – туди батьки переїхали згодом. І вирішив вступати до Київського університету на факультет журналістики після одинадцятого класу. Конкурс був шалений, на відмінно не вдалося все скласти, але через рік таки вступив. До речі, коли складав екзамен із німецької, викладачка мене запитала, чи я не родич видатного важкоатлета Жаботинського. Я, кажу, його племінник. Збрехав… Але тоді її “п’ятірка” мене врятувала…
– Про той випадок легенди ходили серед полтавських журналістів. А самого Леоніда Жаботинського Ви знали? (Нагадаємо читачам – у ті роки це був всесвітньо відомий спортсмен, важкоатлет, дворазовий абсолютний олімпійський чемпіон, дворазовий чемпіон Європи, неодноразовий рекордсмен світу)…
– Одного разу бачив у Бориса Олійника на ювілеї, в Фонді культури. Нас тоді з Леонідом Івановичем сфотографували, він такий високий – поклав мені руку на плече…
– Студентське життя згадуєте?
– Я його й не зазнав, бо балів набрав недостатньо. З трудом, але знайшов роботу без прописки, мене зарахували на заочне відділення, та ходив до вечірників вільним слухачем. Доки не одружився. Потім знайшов роботу за фахом у Нових Санжарах, де редактором районної газети була Лідія Яценко, вона мене прийняла, я був наймолодшим у колективі.
– Та районка була особлива – скільки видатних особистостей вона й легендарна редакторка пригріли в лихі часи…
– Я не всіх застав, але прийшов по суті на місце Михайла Булаха. Особлива атмосфера в редакції відчувалася, вона й донині збереглася. За роки роботи я брав участь у випуску семи з половиною тисяч номерів газети. І не працював там хіба водієм – усі інші посади пройшов. Навчився після одного прикрого випадку нікому не довіряти на слово, а перевіряти факти, готуючи критичні матеріали. Хорошу школу за один день пройшов поруч із світлої пам’яті Дмитром Броваром, коли разом їздили в село у нашому районі. Він тоді сказав, що років через два, добре вивчивши район, “ти станеш універсалом і зможеш працювати в будь-якій газеті”. Коли до нас хтось новий приходить на роботу, я теж намагаюся поспілкуватися з людиною, наголосивши: якщо мрієш мати два вихідних, працювати з 8-ї до 17-ї – забудь, обійдемося без тебе…
– Що найбільше до душі, про що любили писати?
– Політики як не любив, так і не люблю. До душі – писати про село, про людей села, бо сам виріс на хуторі. А ще історія, право, мораль – мої вподобання. Зараз, безумовно, АТОвська тема.

Сповіді, які важко слухати

– Ви бували на сході України?
– Так, і під обстрілами також. Був під Донецьким аеропортом, а ще – Опитне, Піски, Щастя, Трьохізбенка. Їздив туди разом із волонтерами і навіть довелося трьох наших земляків загиблих привозити звідти до батьків… Це дуже важко… Та важко й навіть просто спілкуватися із хлопцями, особливо з тими, кого знав до їхньої участі в бойових діях. Маю унікальний запас матеріалів – десь дві з половиною сотні диктофонних записів, це розмови з хлопцями, які йдуть туди, потім – під час їхньої відпустки, після повернення. Це такі сповіді, що важко слухати. Війна змінює людей, і не завжди на краще. Буває, за цими записами приходять рідні того, хто загинув. Коли хоронили Сергія Іванова в Нових Санжарах, звучала “Кача…” і звучав його голос із нашого з ним інтерв’ю… А ще я розшукував багатьох знатних земляків, маю блокнот із їхніми автографами, спілкувався із сімома космонавтами, з Ніною Матвієнко, Дмитром Гнатюком. Їздив у Башкортостан, де земляки заснували село з назвою Санжарівка. Проїхав із колегами Ворсклою – від її витоків до місця, де річка впадає у Кременчуцьке водосховище. Видав дві книжечки – про Нові Санжари у співавторстві з Вірою Жук, а потім уже своє нове видання.

Сто двадцять періодичних видань

– Новосанжарська районна газета весь світ відкриває. Але ж Ви друкувалися і в багатьох інших виданнях, зокрема і в “Зорі Полтавщини”.
– Колись складав такий список – вийшло 120 періодичних видань. У мене не було ситуацій, коли немає над чим працювати. І хворіти не вмію. І не люблю.
– Два роки тому Ви стали переможцем обласного конкурсу “Кращий журналіст року” в номінації “Громадянська позиція”. Про що йдеться?
– Про мої публікації з АТО. Одержував і всеукраїнську премію “Золоте перо”. Були й іншого роду “нагороди” – і мстили за правду, і з вилами йшов на мене один механізатор, коли застали його на городі, де він молотив колгоспною технікою свої посіви.
– Ви часто спілкувалися із Борисом Олійником. Які спогади залишилися про нього?
– Це була надзвичайно проста людина… І неперевершений талант. На його похороні я брав інтерв’ю у багатьох видатних діячів, йшлося про увічнення пам’яті Бориса Ілліча. Поки що нічого не зроблено, а він цього не заслужив. У Зачепилівці встановили меморіальну дошку на фасаді школи, є ще задуми щодо вшанування видатного земляка – можливо, це буде погруддя.
– Ви говорили про роботу без вихідних і нормованого дня, така вона і є – журналістика, а тому важливо мати підтримку рідних, надійний тил.
– У мене він був, ми з дружиною Оленою прожили 28 років. На жаль, її вже немає. Бувало, у вихідний і вона їхала зі мною в бібліотеку чи архів. Я шукав потрібні документи, а вона для мене їх переписувала. Син і онуки не забувають про мене, але того тилу вже немає…
– Що бажаєте собі самому на порозі 70-річчя?
– Цікаве питання… В жодному разі не одужати від цієї хвороби, що називається журналістикою, – це найперше. Ну і щоб інших хвороб не було.
– На пенсію не збираєтеся?
– Ні! Хіба вже не знаю, що змусить, бо ось зараз трохи лікуюся.
– То і ми, Ваші колеги, зоряни, бажаємо в першу чергу козацького здоров’я Вам, Петре Михайловичу! І натхнення, нових журналістських відкриттів.
– Дякую.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”