"І кожен день як дар стрічати"

«І кожен день як дар стрічати»

Віктор Ставицький народився 1950 року в селі Сухорабівка Решетилівського району. Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут (1978). Працював агрономом, сільським головою, в органах державної виконавчої влади. Член Полтавської спілки літераторів, дворазовий лауреат загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання». Твори друкувалися в журналах «Дніпро», «Дзвін». Автор чотирьох збірок поезії.

Віктор СТАВИЦЬКИЙ

* * *
Я усоте, втисячне повторюю –
Істини, невігласе, не руш!
Рідна мова містить територію
Кревної спорідненості душ.

Під її високими знаменами
Віри споконвічної оплот,
Дух пульсує, наче кров у венах,
Велета із іменем народ!

Як молитві у святому храмі,
Тільки їй передаю права
Щиру вдячність прошептати мамі
І коханій пристрасні слова.

Нивою родючою колисана,
Виплекана вольністю небес,
Подолала всі смертельні присуди,
Щоб і ми не зрадили себе.

Я гортаю сторінки історії –
Серце пропікають біль і гнів:
Скільки їх безжально переорано –
Доль найкращих дочок і синів.

Що шматали пута резервації,
Натовпи єднали у коші,
Рідну мову оберегом нації
Прагнули навіки залишить.
Знов палають факели на обрії.
Ще удатніш в першому ряду
Рідна мово, захищаєш територію
Кревної спорідненості душ.
* * *
Приходить мить благословенна –
Немов вода джерельно-чиста,
Здобутки й втрати поіменно
На долі-ниточці – намистом.

І осягаєш запізніло –
Де не дійшов, спіткнувся,
схибив…
І щось іще не відболіло,
А інше – загубило німба.

Хтось вистилав дороги терном,
Хтось променем – донині теплим.
Але нічого вже не вернеш.
Душі ще ж хочеться у небо –

Щось незбагненне прочитати,
Від одкровень його прозріти,
І кожен день як дар стрічати,
І дякувати за прожитий.

Пісня про пісню

Наша пісня купана у Пслі,
Мавки їй чесали русу косу –
То єднає руки на землі,
То до зір ясних серця підносить.
Вона поруч в радості й біді,
Ви подруг не знайдете вірніших,
З нею душі завжди молоді,
Обрії світліші і тепліші.

Невмирущі предків голоси,
На крилі мелодій наші діти,
Ти вершина духу і краси,
Як же тебе, пісне, не любити?

Як же нам тебе не берегти,
Ти наснага наша і розрада,
Як не може сонце не світить,
Так не може пісня не лунати.
* * *
Ось вона – рана моєї душі,
Рана твоя, Україно, –
Знову палають святі рубежі,
З горя чорніє калина.

І на супротив чужинській орді,
Хижо оскаленій пащі
Знов покидають родину і дім
Справжні, єдині, найкращі.

Скільки згоріло в пекельнім вогні,
Скільки іще не вернеться…
Білим туманом гірких полинів
Аж захлинається серце.

Ми на колінах стрічаємо їх:
Кожен з героїв загинув,
Щоби ніколи ординець не зміг
Бачити нас на колінах!

Елегія

Отак всотаєш серцем цю красу –
І ліс, і річку, й золоте привілля,
Свого дитинства найсолодший сум…
А коли станеш, як кульбабка, білим
Й повернешся на рідні береги –
Тебе й краса зустріне посивіла:
Ліс розгубив невичерпність снаги,
І річка помарніла і зміліла,
І часу невблаганна течія
В стежки звела наїжджені дороги –
Засудиш сам себе нещадно-строго,
Що в цій печалі є вина й твоя…
* * *
Розгорнута книга. І чай на столі.
І ранок кирпатий –
Це буде зі мною ще тисячу літ
У обріях хати.

Несе нас з тобою стрімкий часоплин
То легко, то важко.
А нам би на двох щоби ранок один –
І чаю дві чашки.

А нам – щоб п’яніли довіку серця,
Мороз чи відлига,
Щоб чари були твої – не до кінця
Прочитана книга.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий