«І ми будем собою – допоки зможемо…»

«І ми будем собою – допоки зможемо…»

***
Гріє душу пасками-веснами добрий Бог…
Ти про що розкажеш нам, сестронько?
– Про любов.

А отим, чиє серце у відчаї: де ж мій Бог? –
ти про що співатимеш, дівчино?
– Про любов…

А отим, що у войну поховані – видів Бог, –
ти про що заплачеш, удовонько?
Про любов?

А отим, що в сирітську пам’ять їм
студить Бог…
ти про що набрешеш їм, мамонько?
Про любов?

А отим, що душами й лицями –
вже любов…
чи відкриєш тайну, землице, їм:
де той Бог?

…Гріють груддя віра з надією –
стужно двом,
доки Бог приведе – Марією –
ту любов…
***
Я в цій любові, як у лісі дикім:
ні зірки, ні шатра над вівтарем.
Тут тільки звірі – точать
кігті й ікла
об темні душі змучених дерев.

Я їх боюся – бо не знаю мови,
а кров’ю не освятиться пітьма.
І що мені робити в цій любові,
в якої навіть ідола нема?

Аж їй дарма, чи хочу чи не хочу, –
вона мені сповідує одне:
дивитись невідривно – очі в очі –
жерця, що завтра і не спом’яне…
***
Не сподівайся – не забуду.
І не прощайся – та прости:
я й досі ще варю отруту,
якою отруївся ти.
Це не на тиждень – це навіки:
меди із присмаком золи…
Од неї я не знаю ліків –
тож не проси і не моли.
А все тому, що серед літа,
як змовкли душі солов’їв,
ти дав мені пісень напитись –
і теж навіки отруїв.
***
Мабуть, скоро сніги стрічати –
надто темно вночі.
Розмовляє із вітром хата,
а до мене мовчить.
Їй шепоче батяр залітний –
що старіти не час.
І вслухається ніч в одвіти,
і тріпоче свіча…

Ця розмова – давно не тайна,
я свічкарка при ній.
Чує вухо – оте, що крайнє, –
тільки скарги сумні,
тільки схлипи і скрип тягучий
крізь тремтяче вікно…
Може, й правда – було би лучче
їй упасти давно?

Ця притлумлена туском втома,
що тече, як пісок…
Ця бездомність у власнім домі,
що вгортається в сон…
Ця остуда побіля свічки…
Ця свіча, що чадить…
Ця душа, що не хоче в вічність…
Цей батяр молодий…

Із циклу «ЗОЙКИ»

***
Ти не любив. Ти йшов з отих країв,
де сніг не тане і в запеклім літі…
Ти руки брав простягнуті мої
так обережно, наче стебла квітів.
І не питав, а звідки я іду,
чому така червона в мене хустка.
Дивився скоса у траву руду
й обличчя гладив ніжно, як пелюстку.
А я – цвіла! Й хапалася за мить
колючкою, застряглою в минулім:
нехай мені од тебе заболить,
щоб я тебе ніколи не забула…
***
Вже не буду ні квіткою, ані свічкою.
Попіл звію, скошу траву.
Слава Богу, немає нічого вічного –
отже, й пам’ять переживу.

Слава Богу, любов не буває мертвою –
і наповнить нові тіла.
Квітка стане плодом, сік – вином
і кервою,
свічка – вигорить у світла.

І проллються ті блага на кожну й кожного:
жодну чашу Господь не лишить порожньою,
жодній чарі не виб’є дна!

І ми будем собою – допоки зможемо.
Слава Богу, стається усе
по-Божому –
завжди з нами, та вже без нас.
***
Хочеться, щоби хотілося сміху, –
але не хочеться.
Хочеться ярого сонця – чи снігу,
що будить скрипом.
Потяг поїхав… кудись доїхав
чи все ще котиться?
Хай би десь в небі спинився тихо –
й озвалась скрипка…

Хочеться ранку – як вишнього храму,
але не святиться!
Хочеться ночі: упасти – як камінь,
звестись – як жито…
Світ розчахнувсь – на німоту й відвертість.
Куди податися?
Всі відображення з вікон стерти –
чи скло розбити?

Хочеться дня, що мене не впізнає –
й не встигне зрадити.
Хочеться погляду, що прочитає –
списом і наскрізь…
Хочеться книги, якої немає, –
завіту радості…
Хочеться, щоби не стало раю –
а стало щастя.
***
Можеш кинути камінь в спину,
бо яка там уже любов? –
Я не вмію наполовину,
я умію – або-або.

Біле вчора сьогодні чорне –
світло впало на гостру грань.
Можеш кинути в мене гору…
Та не вийде… бо я – гора!

І тепер підпираю небо –
те, що слала тобі до ніг…
Та коли я дивлюсь на тебе,
на вершині жаріє сніг.
***
Така густа трава – не видно й світу.
Такі дощі – не видно висоти…
Коса на камінь… А упала – квітка!
Ота, яка могла іще цвісти…
Трава вже сіно. Небо очі втерло.
П’є воду з кухля зрізане стебло.
Коса і камінь – мертві йдуть до мертвих.
Живим – лишають світло і тепло.

У день прозорий затікає промінь –
і гріється у кухлику вода…
Все буде добре: всі нарешті вдома.
І тільки квітка стежку вигляда…

Із циклу «ДВІ КОРОНИ»

***
На клапті сузір’їв кроїмо
кохання нічне шатро.
Не жінка, не муж – два воїни.
Вже й душі розбиті в кров.
Ця пристрасть і доли витопче,
але не зупинить герць!
…Червоний струмочок вихлебче
до любощів спрагла смерть.

Зірки роздзьобають ворони.
Зозулі ковтнуть «ку-ку»…
Рум’яним гарячим соромом
заллється калини кущ.
…А ті, кому щастя суджено,
палитимуть хмиз уночі –
поклавши під кущ остуджений
щити свої та мечі.
***
Між нами – хмара грозова,
над нею – хмара снігова –
у небі, де нема вже неба…
Жовтнева повня, аж руда,
серпневі яблука в медах,
і повінь пінява квітнева –
усе вже там… усе вже тло…
відгомоніло й відбуло
під часу Божою п’ятою.
Гроза пригадує слова,
та суне лава снігова –
душити горло німотою.

Гроза обламує гілля –
як фрази, й фрази ті болять,
та вже мороз на злами студить…
Й на всі не згадані слова
лягає хмара снігова –
свята полуда на облуди:
квітневий жар… серпневий згар…
жовтневий місяць-ятаган…
зірки, що впали чорним груддям…
І крапка сонця – мов цвяшок,
який по шляпку увійшов
у вже холодне серце грудня.
***
О, ти не знаєш, що мені сказати…
Слова, мов галька, стерті і гладенькі,
сухі і сірі, бо нема води.
Ріка змінила русло.
Славні дати
спливли, мов календарні одноденки.
Пісок не став основою твердинь.

О, я забула, що сказати мала…
Думки спливли, як листя, за водою.
А скільки їх дозріло восени…
Ріка втікала швидко – мов лишала
очам не мул на дні, а поле бою
чужої, непотрібної війни.

Вже нам нема про що і помовчати –
чи поряд, чи по різні боки русла.
Смішні містки, якщо нема ріки…
А втім, тепер нам легко попрощатись.
Та я не мушу… й ти, мабуть, не мусиш
торкатись бритви линвою руки.
***
Осінь каже: вислухай мене,
я прийшла й піду по тому далі….
Одкровення листячка сумне –
наче шурхіт сукні в сповідальні.
Хрускіт пальців, ліктя гострий
зблиск –
світло вже скупе і вибіркове…
Ти була весною не колись –
вчора… Та сьогодні вже Покрова.
Плач… Ця сповідь зніме з тебе все –
і святешні одяги, і спідні…
І дарма, чи є у цьому сенс:
сенс – останнє, що шукають в світі.
Вже нема й мережив на тобі…
Тче павук нові, і ниже промінь
білі перли й скельця голубі –
все, у чому йтимеш ти додому…
***
Сніги не впали – й не розтали.
Нема ні криг, ні кришталю.
…Я Вас ніколи не кохала,
але любила – і люблю.
Наш квітень не розквітнув – вицвів,
віддавши пахощі джмелю.
Та Ви ж бо знаєте різницю
між «не кохала» і «люблю».

Не в’яне сонце – бо не сонях.
Хміль не блукає во хмелю.
Я Вашу стежку на долонях
не прочитала – та люблю.
Стелилась осені солома –
шлях зупинити журавлю…
Ви десь за обрієм – і тому
я навіть обрій той люблю.

Мені ніколи Вас не мало.
Ніч не минає – бо не сплю…
Я Вас ніколи не кохала,
але любила – і люблю.
І це моє маленьке щастя
Вам не розбити без жалю,
бо, може, й правда, що не Вас я,
а лиш любов свою люблю…
***
Господи, дозволь мені розлюбити…
не Тебе, о Господи… не Тебе.
Маю гріх простий: хочу жити –
і зносити платтячко голубе.
Хай на ньому витчуться маки повні,
хай червоне вкриє печаль руду…
хай у тінях вигрітих, вечорових,
всі зернятка визріють й опадуть…
хай ростуть крізь ніч і зустрінуть
ранок,
і цвістимуть довго, іще, і ще…
Господи, дозволь мені наостанок
окропити їх молодим дощем…
***
Реакція на осінь – спати, спати…
Не дбати, не літати, не писати…
Дієслова стулити, наче пальці –
у кулачок, і, голову поклавши
до темного вікна, спитати вранці
себе: це що було, й чи буде завше?

Реакція на осінь – відпустити
усі слова у вирій, і простити
себе за лінь чи втому, чи відвагу –
взаємністю відповісти на холод
вселенський, що без докору і страху
звойовує й стирає видноколи.

Реакція на осінь – розчинитись,
немов сніжинка перша – у блакиті,
як сіль чи цукор – у воді проточній,
і тішитись: мене ніде немає…
Та сподіватися: отой, хто хоче,
віднайде, відгукає, дочекає…
***
І мед гірчив – не треба і ропи…
І сніг чорнів – та так, що блідла сажа…
І ти мене ніколи не любив…
Та вже не страшно.

Залітний сніг цукрив мою ропу.
Відлига вимивала сніг загуслий.
А ти в мені і подихом не був…
Та вже не пусто.

Трава всотала небо, а траву
сотає вітер, гострий і студений…
Я зиму і оцю переживу –
хай входить в мене.

Новітнім снігом притрушу сліди –
як пульс стежини, що уже
не б’ється…
А ти крилом, яснішим од слюди,
черкнеш по серцю!

Із циклу «СЕРПНЕВІ ЛУНИ»

***
Луки цвіли, та – зорано:
щільна стіна із жит…
Гарна була історія,
тільки у ній не жить.
Ніжно мигтить між стеблами
квіточка голуба:
згадка, в якій без тебе я,
згадка, де ми – оба.

Стерні дощам не колються –
мокро в дощах стерні.
Цвіт той не Богу молиться –
тільки тобі й мені…
Мелеться жито… Горами
сходять хліби з пітьми!
Гарна була історія,
гарні були в ній ми.

Ген, над її вершиною,
голубо небесам.
Десь, поміж лоз ожинових,
снігом росте роса.
Сивіє поле зморене –
сон додивився Бог…
Гарна була історія –
краща за нас обох.
***
Відганяю образу, як тінь од світла, –
хай не душить димом…
Я прощаю тобі це холодне літо –
за гарячу зиму.
Я прощаю – і дякую: серед снігу
пік вогнем шаленим.
Не писав, не дзвонив, не ходив, не їхав…
але був у мене!

Квітли в січні розчулені абрикоси,
а у лютні – сливи…
І дарма, що у квітні війнув морозом –
так, що й май посивів.
І дарма, що золою вся зав’язь цвітна
облетіла в трави.
Ти любив мене… білим і чорним вітром,
а собі – лукавив!

Ти любив мене яро – як люблять Бога
ті, хто з чортом дружить.
Ти любив мене вічно – але недовго,
як святі й байдужі…
Відганяю образу – була щаслива!
Тільки шкода цвіту
абрикоси смішної й дурної сливи,
що засохли влітку.

Із циклу «БЕЗ СОРОЧКИ»

***
То холодом, то пеком… то гроза
із градом, то туман, як саван, білий…
А літа не було, як ти й казав.
Душа ні разу так і не зігрілась.

А літа не судилось, хоч пройшли
три місяці – трьома шляхами в осінь.
Один – у мештах, другий – в постоли
узутий був, а третій… третій – босий.

Три легіні, три гонори круті.
Один дивився в небо понад кручі,
іще один – офіри золоті
збирав, а третій – мріяв про онучі…

Я їх стрічала… Я їх провела.
Вони і не помітили гостини.
…Душа три тіла спрагло обійшла –
і кожне тричі вслід перехрестила.

Наталка ФУРСА
Член Національної спілки письменників України

Добавить комментарий