І пахне Григору любим степом…

І пахне Григору любим степом…

«Я знову в милій моїй Мануйлівці, коло Псла-ріки, кращої за яку немає жодної ріки в світі та й на інших планетах інших галактик!»

Григір ТЮТЮННИК.

За допомогою літератора і краєзнавця із Кобеляк Сергія Коломійця мені вдалося здійснити свою давню мрію – я побувала у Мануйлівці, яку так любив Григір Тютюнник. Тут жила його теща, Віра Дмитрівна Корецька, і письменник, починаючи з 1958 року, бував тут щоліта, а інколи – з весни до осінніх холодів. Ця земля не перестає надихати і нас сьогоднішніх…

У Мануйлівці пахне яблуками, дикими грушами та деревієм. Поблизу радіє-хлюпоче Псел, де відпочивав і ловив рибу Григір Тютюнник. Мануйлівку можна вивчати за творами класика, зустріти колоритні характери, заглянувши хоча б у сільську крамницю.
Тут особливе, настояне на степових полинах, повітря. Власне, про це повітря писав і сам Григір: «Мануйлівка! Тут усе пахне: сіно, акація, бузина в цвіту, сосна, усі трави і квіти польові, лугові, цвіт ожини… в лісі, навіть вода пахне багатоквіттям, і я щасливий у супокої та душевній рівновазі». Серед творів, написаних Григором Тютюнником у Мануйлівці або з мануйлівцями (місцевими жителями, які стали прототипами художніх образів), – «Деревій», «Лісова сторожка», «Крайнебо», «Біла мара», «Бовкун», «На перекаті», «Холодна м’ята» та багато інших.
Мануйлівка – велике козацьке село в Козельщинському районі, засноване ще в сімнадцятому столітті січовиком на ім’я Мануйло. Належало воно до Говтвянської сотні Миргородського полку, його козаки брали участь у багатьох битвах і походах, захищаючи волю України, навіть у Хотинській битві відзначилися. Сучасна Мануйлівка зачаровує зеленою ошатністю та великою кількістю лелечих гнізд. Поблизу одного з них примостилася затишна садиба, де полюбляв бувати Григір Тютюнник. Тут нас зустріла усміхнена і доброзичлива Ніна Данько – літераторка, вчителька, ентузіастка, яка за покликом серця взяла на себе обов’язок доглядати за домом і садибою, власними силами облаштувала народний музей, де усе нагадує про Григора Тютюнника та його творчість. Садиба доглянута, затишна, оплетена виноградом, у килимах із різнобарвних квітів. Книги, фото, публікації, рукописи творів письменника, особисті речі – усе це можна побачити в музеї-садибі, яка, на жаль, не має офіційного статусу, а значить – навіть мінімального фінансування.
– Чи приїздять сюди екскурсії, чи відвідують музей школярі? – питаю і боюся почути негативну відповідь.
– Тут частенько бувають учні з Мануйлівської школи, товаришуємо з місцевими вчителями-мовниками. Інколи приїздять діти з Кременчука, із ЗОШ № 8, де я працюю. До речі, два моїх учні успішно захистили наукові роботи, досліджуючи творчість Григора Тютюнника з використанням місцевих матеріалів. А ось із Полтави сюди важко добратися.
Слухаючи пані Ніну, посміхаюся, бо ми з Сергієм Коломійцем приїхали в Мануйлівку… велосипедами. Відстань 18 кілометрів від станції Козельщина подолали легко, надихала надзвичайно красива природа навколо. Про такий літературно-туристичний маршрут можна лише мріяти.
Найцікавіше для мене – рукописи Григора. Придивляюся до почерку письменника – не надто розбірливий, як в усіх творчих людей. Чернетки, зошити, сценарій «Виру»…
– Григір довго писав свої твори від руки, не було коштів на друкарську машинку. Павло Загребельний подарував Тютюннику свою портативну машинку. Після того Григір нарешті отримав можливість друкувати.
– А звідки у Вас рукописи, пані Ніно?
– Мені їх передала Людмила Василівна, дружина Григора. Попросила зберегти. Ми з нею товаришували. Вона сюди приїжджала з Києва, в останні роки жила тут подовгу. А в мене неподалік була дача. Сама я живу в Кременчуці. Ми часто говорили з Людмилою Василівною про Григора, навіть на болючі теми. Я її серцем відчувала… Вона така хороша людина була. Бувало, ми з нею говоримо, а я чую, про що вона думає, і тільки чекаю, коли вона одягне думки в слова. Григір Мануйлівку частенько відвідував. Інколи приїздив ще весною, а повертався у Київ уже глибокою осінню. Так йому тут подобалося. Гарно писалося. А ось ходіть, я вам його «зелений кабінет» покажу.
Ніна Леонтіївна веде нас у маленький присадистий будиночок під горіховими шатами.
– Тут раніше була комора, а Григір зробив собі кабінет. Теща з дружиною допомогли облаштувати… Відчуваєте, навіть у спеку тут прохолодно. Як казала мені Людмила Василівна, це єдиний робочий кабінет, який був у Григора…
Два ліжечки, робочий стіл, під склом – кілька рукописів, фото, серед яких є рідкісні, на поличці – портрет Хемінгуея, улюбленого письменника Григора. В окремому куточку, біля дверей – приладдя для риболовлі… Я уявляю, як Григір лягає на ліжко, останні роки йому сильно боліла нога, і напівлежачи перетворює свої роздуми-спостереження у геніальні тексти. Однак не все так просто. Нервує, закреслює написане, знову пише… Довго і болісно шукає потрібне слово. Інколи по два місяці над одним оповіданням доводилося працювати. Але ж ми знаємо результат.
Найбільший ворог народного музею активізується восени. Це миші, які з приходом холодів шукають тепло і затишок у людських оселях. Напівжартома Ніна Леонтіївна розповідає про нелегкі будні хранительки фондів.
– Я тоді привожу з Кременчука свою домашню кицьку, щоб вона тут порядки навела. Ховаю рукописи на вищі полиці шафи, щоб миші не дістали і нічого тут не погризли. За домом постійно доглядати треба, а сил уже не так і багато. Я й не кажу про ремонти, хату ж слід підтримувати у належному стані. Ось недавно навіть доньчиного нареченого, італійця, залучила до суспільно корисної справи. Він не тільки дав гроші на фарбування даху, а й сам покрівлю пофарбував. Ось так нам Європа допомагає.
***
Кілька разів на тиждень Ніна Данько встилає долівку в «зеленому кабінеті» Григора свіжоскошеною травою, під сволок чіпляє пучок деревію. І пахне Григору любим степом, коли він повертається у Мануйлівку разом із лелеками…

Інна ДІДИК-СНАРСЬКА
Член Національної спілки
письменників України,
член Спілки білоруських письменників

Поділися:
  • 1
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    1
    Share

Добавить комментарий