“…І – покажем, що ми, браття, козацького роду!”

“…І – покажем, що ми, браття, козацького роду!”

Широкому загалу ім’я Павла Чубинського відоме передусім як автора тексту Державного Гімну України. Про інші іпостасі цієї непересічної особистості згадують, на жаль, нечасто й переважно у вузьких колах дослідників його спадщини як вченого-етнографа, журналіста, юриста, поета, активного діяча українського національного руху ХІХ століття.
27 січня виповнилося 180 років від дня народження Павла Платоновича Чубинського.

Майбутній учений з’явився на світ у небагатій родині відставного офіцера на хуторі Чубинський (його давнім предком був козак Іван Чуб) Полтавської губернії. Нині це територія Київщини, у межах міста Бориспіль. Змалку захоплювався географією, марив далекими подорожами. Після закінчення Другої київської гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького університету.
У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа» (перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії), де познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, братами Михайлом, Василем, Іваном та Олександром Лазаревськими. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключили з університету, і він деякий час жив на Чернігівщині, у селі Ропша.
У 1861 році захистив у Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» і здобув науковий ступінь кандидата правознавства. Надалі повернувся в Україну, друкувався у пресі, клопотався (безрезультатно) про відкриття у Борисполі безкоштовної школи для сільського населення. У 1862 році після об’єднання кількох українофільських гуртків у Громаду («Стара громада») Чубинський став одним із її діячів.
Невдовзі царська влада порушила проти громадівців кримінальну справу. Доля Павла Чубинського, автора вірша «Ще не вмерла Україна» (1862), яким зачитувалися всі українофіли, була вирішена. Шеф жандармів, князь Долгоруков, наказав вислати його «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Через рік він оселився в Архангельську, де працював слідчим, потім – секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. Чубинський взяв активну участь в історико-статистичному дослідженні Архангельської губернії. Керував експедицією з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. За його ініціативою була відправлена експедиція навіть на Нову Землю (архіпелаг в Північному Льодовитому океані).
У 1869 році йому дозволили повернутися в Петербург, а потім – і в Україну, щоб очолити етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї. Протягом кількох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.
За словами академіка Лева Берга (географ і біолог, 1876 – 1950), ця експедиція була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. Вражають і обсяг, і глибина дослідницької праці. Неоціненні скарби народної культури були зібрані в 7 томах (9 книгах) під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» (1872 – 1879, Петербург). І сама експедиція, і вихід її матеріалів друком були величезною перемогою у надзвичайно складних умовах переслідування української культури, в умовах панування імперської ідеології, за якою ні українського народу, ні української мови не існувало, а були лише південна околиця Російської імперії та зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие».
Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір’я, прикмети. Із книг волосних та земських судів, староств та управ вибрав безліч матеріалів, які демонстрували характерні типи стосунків між людьми, виявляли сліди стародавніх звичаїв, повір’їв, звичаєвого права. «Праці…» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові те головне, що відрізняє український народ серед інших слов’янських народів.
Здобутий після експедиції авторитет у наукових міжнародних колах допоміг Чубинському добитися створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві. Цей відділ відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам’яток на території України.
Тоді ж Чубинський організував у Києві перший одноденний перепис населення, який засвідчив, що більшість киян вважають рідною мовою українську. Дослідження спричинило скандал. Його називали провокацією, шовіністична преса розгорнула цькування, скарги дісталися аж до царя. Отож Чубинського знову видворили з України, а київський відділ Географічного товариства закрили. У Петербурзі він служив у міністерстві шляхів сполучення. Право повернутися на Батьківщину отримав після наполегливих клопотань через кілька років, уже будучи тяжко хворим (мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей). Жив неподалік Борисполя, на своєму хуторі. У 1880 році його розбив параліч, і він залишився прикутим до ліжка. 26 січня (за іншими даними, 29 січня) 1884 року, лише за один день до свого 45-річчя, великий син України відійшов за межу Вічності.
…У 1960-х роках могилу Павла Чубинського було неофіційно впорядковано за участю окремих представників влади і народного господарства Бориспільщини, незважаючи на те, що у ті часи офіційного засудження «українського буржуазного націоналізму» це могло коштувати їм кар’єри, а то і свободи. Відкрито пошановувати великого патріота почали вже за часів незалежності України. У 2001 році в Борисполі було встановлено пам’ятник подвижнику. В 2015 році вулиця Павла Чубинського з’явилася в Києві.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий