Відомому полтавському поетові Михайлу Любивому виповнилося 75 літ. Народився він 21 листопада далекого 1943-го. Саме на Михайла Архістратига. Тому й ім’я отримав відповідне. Це була грізна пора. Бо, як стверджував потім сам поет, “…десь аж там поземкою мело, / Десь жовте листя падало в окопи… / Іще в диму кружляло пів-Європи… / Вже з битв на батька “похоронка” йшла, / Але про це ще у селі не знали – / Із сином матір від душі вітали…” Не було вдосталь їжі, одягу, взуття… Однак мужні мешканці села Михайликів Шишацького району, як і інші селяни-українці, витримали й це. А разом із ними й Михайло. Закінчив місцеву семирічку, а потім і Ковалівську середню школу. Працював механізатором у колгоспі, служив у війську. Із 1966 року – на трудовій стежці газетяра. За п’ятдесят літ пройшов шлях від кореспондента районної газети до головного редактора обласної газети “Полтавщина” (деякий час працював і в редакції газети “Зоря Полтавщини”). Удостоєний почесного звання “Заслужений журналіст України” та найвищої нагороди НСЖУ “Золота медаль української журналістики”.
Увесь цей час Михайло Любивий писав вірші, новели, гуморески. Згодом вони виокремилися в два десятки книг, у яких синівська відданість рідному краю помножена на любов до людей, на ніжні почуття до матері, дружини, дітей і онуків. До речі, цього року видавництво “АСМІ”, в рамках плану облдержадміністрації з випуску соціально значущих творів, почало друкувати трикнижжя вибраних творів письменника “Мливо Мойри”. Поки що побачив світ перший том видання, кілька віршів із якого пропонуємо читачам “Зорі Полтавщини”.
Незважаючи на поважний вік, Михайло Любивий не відсиджується в затінку. Нині він очолює Полтавську спілку літераторів, редагує газету ПСЛ “Літературна Полтавщина”, бере активну участь у літературно-мистецькому житті області. А головне – допомагає молодим літераторам проклюнутись на письменницькій ниві першою самостійною книжкою. Тож, вітаючи з ювілеєм, побажаємо йому й надалі успіхів у творчості, здоров’я і нев’янучих літ.
Михайло ЛЮБИВИЙ
АЛЕ В ПАМ’ЯТІ – ЛЕГКО
Там,
Де сонечко з водою
Полюбилися,
В озерце
Моє дитинство
Задивилося.
В полотняних
Штанцях
І сорочечці
Бігло
Шляхом курним
На Сорочинці.
А з Сорочинець –
Знову дороги…
Находив,
Натрудив я
Ноги.
Світу
Бачив,
Доріг далеких…
Але
В пам’яті –
Легко.
Легко!
В полотняних
Штанцях
І сорочечці
Лопотить
Хлоп’я
На Сорочинці…
ЛИШЕ Б ЗНАТИ…
Розчинитися б, кохана,
У тобі,
У твоїх обіймах, мила,
Вмерти…
Буде хтось
Світанки голубі
Зустрічать
У вальсі-круговерті,
А мене не буде…
І тривожний сум
Задубіє на твоїм обличчі.
Я назавжди
В потойбіччя понесу
Все святе,
Як відданому й личить.
Буду
Мерехтіти крізь жита
Зіркою для тебе
Без спочину.
Лише б знати,
Що в твоє життя
Я ввійшов назавжди
Як єдиний…
Влитися б у тебе,
Як ріка,
Що спішить
Крізь далі в синє море…
Моя мила!
Хай весна п’янка
Морок ночі
Сяйвом переборе!
УСЕ ВІДМІРЯНЕ НАМ БОГОМ
Олександрові Гурину,
журналістові і другові
Сміється сонце
Чи лютують хуги,
На серці радість, а чи лютий щем –
Я по життю тягну важкого плуга…
А скільки літ тягти буду іще?
Однак не лаю
Ні свою дорогу,
Ні долю не клену, мовляв, лиха.
Усе, що є, відміряне нам Богом –
Від крику першого і до гріха.
Тож хай згоряю
Кожен день в роботі,
Хай гулі набиваю, а проте,
Поки живу – не відкладу на потім
Тривогу щиру, що з душі росте.
Бо не сприймаю тих,
Котрим не треба
В житті нічого, крім телепрограм.
Але ж є зорі, синій парус неба…
І є стежки, що тихо слались нам.
Ще є любов…
Високе є кохання…
Чому ж в новітній непманській юрбі
Одне сьогодні бачимо: змагання
За вищу владу кумові й собі?
А хто вдову,
А чи каліку-друга
Розрадить в скруті, погамує щем?..
Я по життю тягну важкого плуга…
Та і тягтиму, мабуть, довго ще!
ЛИШЕНЬКО
Що це в очі –
Невже зима?
Мова вимерзла,
Мов німа.
Слово вимерло
У ключі.
Сонце вкрадено
Уночі.
Сонце-сонечко…
Мов сліпий,
В слід твій вистиглий
Я ступив.
Слід твій вибрано
Із-під ніг,
Губи зболено в…
Білий сніг.
Лихо-лишенько,
Лихо-ли…
Сонце,
Вишеньку
Прихили!..
КОХАННЯ ЛІТ
НЕ ВИЗНАЄ
Скільки літ
На мить пророчу
Сподівались він… вона…
А зустрілися – ув очі
Обопільна сивина!
Що згадати?
Що сказати?
Зажуритися за чим?..
В неї діти,
В неї – хата…
В нього – лиш валіза зим.
Зате
Спільні в них напасті:
Він – один,
Вдова – вона.
Тихо-тихо мовив:
“Здрастуй!” –
Наче зойкнула луна,
Стрепенулось
Її серце…
Рій думок, душі політ…
Прочитав в очах-озерцях:
“Скільки ж весен, скільки літ…
Скільки сліз
І скільки болю…
А ночей холодних сум?..”
“Я тобі свою недолю
Із юначих снів несу…”
Зупинились
На порозі.
О любові таїна!
Він весніє на морозі,
І рум’яніє вона.
А сніжинками
Із неба
Опадає гомін літ…
Пригорнув її до себе –
Сколихнувся білий світ!
У серця,
Що вже забули
Спопеляючий вогонь,
Жаром вдарило, війнуло,
Наче щастям із долонь.
Тільки очі…
Тільки губи…
Та сніжинок передзвін…
І здалося:
Світ голублять
Двоє лиш –
Вона і він!
Ой,
Ви долі нерозумні!..
Хто сказав:
Любов – проста?
Ні, не лише в роки юні
З серця
Радість пророста!
Ще ніхто її,
Квітучу,
Не зумів допить до дна…
Скільки весен
Мить жагучу
Виглядали
Він…
Вона…
ОЗИМІ СЛЬОЗИ
Кінець сівби.
Зависла сіра мряка,
А поле трудиться
Удень і уночі.
Пливуть собі
Розмірено, неквапом
За обрій зажуравлений
Ключі.
У змахах крил –
Журба за рідним домом,
В очу
Тривога, мов сльоза,
Тече…
А на поля осінні
Лине гомін,
А по щоках
Осінній дощ січе.
Летять ключі.
Кричать, а не співають.
“Курли-курли!” –
Краплисто по щоці.
Й озимі сльози
В землю висівають…
А як нам зійдуть
Зеренця оці?
ТАК І СТАНЕТЬСЯ
Поки живем –
Злітаємо
Піснями понад тишею.
Радієм,
Бо не знаємо,
Який шлях доля вишила.
Кому
Скільки відміряно
Від хати за околицю…
Душа
Клекоче мріями,
На день грядущий
Молиться.
Душа
Щомить клопочеться,
Понад буденням вищає…
І так
На світі хочеться
Довіку квітнуть
Вишнями!..
Хай
Ранок наш рум’яниться,
Хай
Вірш до серця стелиться…
Все так воно і станеться,
Як мудро
Збоку глянеться…
З землі святої ж
Вийшли ми.
В ній кожен і зостанеться,
Щоб…
Забуяти вишнями! n