Євген Нищук: міністр культури,  адвокат культури, актор

Євген Нищук: міністр культури, адвокат культури, актор

У продовж червня в Полтаві гастролював Київський Національний академічний театр імені Івана Франка. В одній із вистав («Три товариші») грав міністр культури України Євген Нищук. Міністр скористався можливістю і зустрівся із творчою інтелігенцією Полтавщини. Це вийшла своєрідна сповідь, документальна вистава, уривки з якої пропонуємо нашим читачам.

«Я не дуже люблю слово «реформи»

– …Бо воно трішки людей лякає, воно само по собі насторожує: а до чого приведе та чи інша реформа? Хоча, з іншого боку, ми часто і гучно говоримо про реформи в інших галузях, скажімо, про нашу медицину в світі не дуже багато говорять, а про успіх українського мистецтва – мало не щодня. І це ми з вами робимо. І це треба відзначати. Знають наших видатних хореографів, балетне мистецтво, знають наших оперних співаків, музикантів, митців кіноіндустрії, креативної індустрії, крейтонів (тепер входять нові терміни в наше життя). І ти думаєш: мабуть, цьому передувала велика робота. Ми говоримо про ті зміни або здобутки, що відбулися за дуже коротких п’ять років.

«Ніколи не був у партії»

– У 2014 році я прийшов перший раз міністром після подій на Майдані. Зараз багато хто говорить про молоді, нові обличчя в політиці. Я ніколи не був у політиці, ніколи не був у партії чи політичних силах, і в парламенті в тому числі. І я що, старе обличчя? Я все життя був громадським активним діячем. Мене кинуло в піт у 2014 році, коли після трьох місяців згарища Майдану, штурмів і всього іншого мені запропонували очолити Міністерство культури. Я кажу: «Боже, збав! Що люди подумають?» Мені кажуть: «А давай ми запитаємо прямо на цій сцені у мільйонів людей: що вони думають із цього приводу?» І народ в один голос сказав: «Іди! Ти мав мужність скеровувати тут, коли на сцені Майдану ніхто більше не залишився. Візьмись за ту галузь, в якій ти виріс, де ти знаєш дуже багатьох людей». І я наважився на цю справу.
Мені потім сказали: «Ти знайшов спільну мову з людьми, які є дуже амбітними, дуже талановитими». Ще мені сказали: «Євгене, дуже важливо, що ти залишився з нами, хай хоч і зрідка, у вихідні, у виставах, що є знаковими для театру, для людей. Не погордував, хоч ти й міністр, потіти з нами на сцені». Я з ними потію на сцені, бо це є повага до акторської професії, до мистецтва взагалі. Й у вихідні замість того, щоб десь лежати відпочивати, я чотири години граю на сцені. Не заборонена творча діяльність <держслужбовцям>… Думаю, від цього ніхто не страждає, і державна робота також.

«Верніть вже того Нищука!»

– Потім змінилась політична ситуація, за два дні. Мене в п’ятницю обіймали і казали: «Євгене, продовжуй далі працювати», а в понеділок представили нового міністра, який був два в одному: віце прем’єр-міністром і міністром культури. Я не кажу, що хтось поганий, просто намагаюсь донести саму суть: як у нас буває. Пройшло півтора року, і багато хто сказав: «Та Бог з ним, верніть вже того Нищука!»
Ми уже почали якісь важливі процеси. У 2014 році було 24 мільйони гривень на розвиток кіно (це два фільми на рік), а нині – понад мільярд гривень. І це за останні два роки – по п’ятдесят фільмів різних форматів: документальних, короткого метра, повного метра. Вже знято 17 українських серіалів із українськими акторами в головних ролях, бо колись зумисне цього не робили. А це тисячі робочих місць: освітлювачів, декораторів, художників тощо. Це – індустрія, що відроджується і з якої ми можемо мати економічний зиск. Це – півтора мільярда за різними програмами на українське кіно.

Український культурний фонд

– У нас була ситуація, коли приходили люди з недержавного сектору і казали: «Несправедливо, коли мистецькі проєкти державних закладів підтримуються. А як з нами бути?» Тому ми створили Український культурний фонд (це була моя давня ідея) з Державним бюджетом, який має грантову основу, експертний відбір (не чиновники, не міністри чи заступники міністрів вирішують долю того чи іншого проєкта). Як було раніше? Заступник міністра показує мені листа: «Підтримайте». Я запитую, скільки це коштує? «Скільки дасте. Ну, давайте пів мільйона гривень. А як дасте п’ятдесят тисяч, теж добре». Це несерйозно. Тому зараз деталізовані проєкти з конкретним кошторисом, за конкретними напрямами: автентичного, сучасного, образотворчого, музичного мистецтва, кіно. Ми увійшли до кількох європейських програм, що дають можливість співфінансування. Я кажу про проєкти з усієї України, що можуть отримати підтримку не в 50 тисяч, а півтора-два мільйони гривень. Так, є складнощі в подачі цих проєктів, здебільшого не ідеологічних, а технічних. Люди мені скаржаться, а я кажу: «Не маю права втручатися». Є чітко прописане положення, як це робиться. Навчіться правильно подавати проєкти. Деякі навіть виграли вже європейські гроші: музей Олеся Гончара отримав нещодавно 250 тисяч євро на підтримку свого експедиційного проєкту, що має на меті запис носіїв української автентичної культури.

Інститут книги

– У 2014 році статистика книгочитання в Україні була просто критичною: 60 відсотків населення за рік не брали до рук жодної книги. Це не звіти від управлінь культури, це окремі дослідницькі групи, які ми запровадили для того, щоб мати реальну картину того, що робиться: скільки є бібліотек, коли вони відкривалися, коли поміняли там книжки. Хтось з адміністрації (не з Полтавщини) каже: «Якщо не ходять до бібліотек люди, їх треба закрити». Це неприпустимо. Це порушення закону, права людини на культурну послугу. Не має бути закрита жодна бібліотека, жоден клуб, жоден будинок творчості, бо це є те, що дає можливість людям говорити про важливі речі, навколо чого мають гуртуватися об’єднані територіальні громади.
Минулого року інститут книги закупив понад півтора мільйона найменувань книг, що видані 92 видавництвами України, на 120 мільйонів гривень. Це книги, які хочеться брати до рук, які мають найкращих ілюстраторів, які отримують Гран-прі на Франкфуртському книжковому ярмарку, в Лондоні, Парижі, багатьох інших містах. Наші книги перекладають нині на німецьку, французьку, англійську мови, вони йдуть у світ. Таким чином ми стаємо впізнаваними.

«Ми – молода держава, але ми – древній народ»

– Усі бібліотеки, музеї, театри є в підпорядкуванні обласних держадміністрацій, місцевого самоврядування. Які ще потрібно застосовувати важелі для того, щоб зрозуміти, що насправді музей, театр – це обличчя міста, області, краю. Як донести нарешті це всім чиновникам? Є конкретні випадки. Ми кажемо: «Дайте на добудову театру». Це було в 2014 році, коли згорів театр у Черкасах. Дали з Мінрегіонбуду, ще звідкись. У процесі відбудови розуміємо, що бюджет збільшується, а область не дає коштів, бо нема. Потім Міністерство економіки повідомляє, що область (як і всі інші практично) на депозиті лишила 270 мільйонів гривень, тобто не використала кошти. Це що, твій особистий депозит? Це гроші громади! Треба було додати 50–70 мільйонів – і театр уже давно працював би.
Чому гроші не використовують тоді, коли потрібно врятувати історичну пам’ятку? Ми говоримо про те, що будь-яка пам’ятка як місцевого, так і національного значення, має відроджуватися, реставруватися і зберігатися, бо це – обличчя нашої багатовікової історії. Я завжди казав: «Ми – молода держава, але ми – древній народ». І коли є такі пам’ятки – це наша сутність.

Сім мільярдів на культуру

– Нині, у час політичних змін, є такі речі, що стали по-іншому в порядку денному. Наша спільна заслуга, що нині сфера культури <фінансується> – не за залишковим принципом. У 2014 році видатки на культуру були півтора мільярда гривень, нині – 7 мільярдів. Так, велика частина їх збільшення йде на виплату комунальних платежів, але частина йде на розвиток. 40 років у наших мистецьких школах не закуповували жодного музичного інструмента. Нині закупили на мільйони гривень. Хтось скаже, навіщо «Стенвей» <рояль> купувати за 5 мільйонів? Тому що саме на цьому інструменті, а не на іншому, діти грають, беручи участь у міжнародних конкурсах. І коли дитина вчиться на такому інструменті, то вона знайома з таким же інструментом у Лондоні, Парижі і вона там виграє. У нас за останні пів року – чотири Гран-прі у різних номінаціях.
Або, наприклад, є унікальна техніка гончарства в Опішні, а обладнання не було. Як діти мали вчитися? Ця спеціалізована художня школа-інтернат, що зараз відроджується, – це теж наша спільна робота.
Ми працюємо над тим, щоб відродити комбінат художніх виробів у Решетилівці. Щоб не втратити традицію вишивки білим по білому, яку тепер уносимо до списку ЮНЕСКО.

Креативні індустрії

– Коли я кажу про креативні індустрії, то, з одного боку, це повернення наших народних ремесел, у тому числі кераміки, вишивки, ткацтва, техніки розписів гутного скла, щоб це зберегти, щоб в аеропортах і на автовокзалах не матрьошки продавалися, а вишиті сорочки, не підробка, автентична річ. З іншого боку, це робота в сучасному вимірі: ІТ-технології, відеоігри. Ми до Закону України «Про культуру» внесли поняття «креативність». Чому це потрібно? Бо це змінює ставлення до можливостей культури. Культура насправді може заробляти великі кошти: через кіноіндустрію, книговидавництво, креативні індустрії. Я заведений на це щиро, маю надію і наснагу.

«Я – адвокат культури»

– Ті процеси, що ми нині проходимо, ми повинні продовжити. Є речі, що знайшли відразу відгук і сприйняття. Є чутливі, що треба ще доносити або змінювати, бо вони на практиці не пройшли випробування. Нещодавно я зустрічався у Київській області з представниками культури, вони хвилюються за ситуацію з реформою мистецьких шкіл. Ніхто нікого не буде перегинати, ніхто не буде робити речі, що є непрактичні й неприродні. Ми відтерміновуємо цю реформу на рік. Ми розуміємо, що велика кількість людей ще не готова. За рік буде можливість по тих чи інших пунктах знайти порозуміння, щось відмінити і внести пропозиції змін до закону. Я також митець і ніколи не буду щось насаджувати. Я – адвокат як культури, так і мистецької спільноти.

«Виводимо на поверхню соціальні питання»

– Не секрет, що соціальна історія найчутливіша і найболючіша. (Працівник клубу чи артист філармонії нині отримує мінімальну зарплату. – Прим. ред.). У 2014 році зробили обмеження у надбавках музейним, бібліотечним працівникам через війну на сході країни, у національних театрах зробили верхню межу в оплаті. Ми це все потихеньку повідміняли. Що стосується тарифікації ставок, то днями на урядовому комітеті я вніс це питання. Ми маємо певну дискусію з Міністерством фінансів, але начебто доходимо згоди, сподіваюсь, я знайду підтримку Прем’єр-міністра України. Парадокс у тому, що гроші є, а збільшити тарифікацію ставок не можна. Так, 12 колективів (Харківський оперний театр, заповідники «Пирогове», «Батурин», інші), які на папері ще з 2008 року мали статус національних, а гроші як національні не отримували. Ми це виправили. Це ті речі, що дали можливість мати на хліб для родини. Ми зараз активно виводимо на поверхню соціальні питання. Воно швидко не буває, але процеси відбуваються позитивні.
Ребрендінг
– Ребрендінг. Це знаєте що? Коли 70-річний Віктор Гуцол оновив так репертуар, що нині молодь на Національний академічний оркестр народних інструментів каже: це якийсь рок-гурт! Цьому колективу 50 років! Це ті, хто на трембітах і цимбалах на «Євробаченні» грав хіти цього музичного конкурсу.

«За цінності Європи віддали життя саме українці»

– Є речі, що створені не нами, не 10 і навіть не 100 років тому. Я відстоював три роки те, щоб статус національної отримала пам’ятка, яку випадково, починаючи будувати якісь хмарочоси, знайшли у Києві на Поштовій площі. Нині її вдалось законсервувати, розпочато дослідницьку роботу, бо це пам’ятка 10–11 століття.
Бабин Яр був занедбаний. Нині триває реставрація <меморіального комплексу>.
На Майдані, там, де розстрілювали моїх побратимів, мав постати якийсь шопінг-молл або бізнес-центр. Очевидно, що це <історично-географічне середовище> має бути збережене, там має бути меморіальний комплекс. І ми повинні усвідомлювати, що за цінності Європи віддали життя саме українці.

Записала Інна ГОНЧАР.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий