Євген НОСУЛЬ: «Яке це щастя – знову чути рідну мову!..»

Євген НОСУЛЬ: «Яке це щастя – знову чути рідну мову!..»

Наш земляк понад сто днів зазнавав поневірянь у рашистському полоні

Наприкінці серпня минулого року на сторінці Інни Носуль, яку знала як бухгалтера СФГ «Шанс», побачила інформацію про те, що її син Євгеній, який вважався безвісти зниклим, перебуває в полоні. З того часу стежила за кожним повідомленням про обмін полоненими, вчитувалася в списки з надією побачити прізвище наших земляків…
І ось нарешті 1 грудня, після більш ніж 100 днів полону, Женя Носуль повернувся на рідну землю. Сподіваюсь, що такі радісні новини прийдуть і в домівки тих, чиї сини чи доньки ще перебувають у полоні.

Напередодні

Значна частина життя Євгенія пов’язана з Солошиним колишнього Кобеляцького району: тут він народився, закінчив школу. У шкільні роки активно займався спортом і туризмом, брав участь у змаганнях з техніки пішохідного туризму, разом з Олександром Задорожнім були зараховані до збірної команди області, яка на всеукраїнських змаганнях зайняла перше місце. Євгеній виконав нормативи кандидата в майстри спорту й з вдячністю згадує свого наставника Сергія Педана.
Згодом у юнака з’явилося інше захоплення – образотворче мистецтво. Малюнком, особливо портретом, займався серйозно, а коли сплили шкільні роки, став студентом архітектурного факультету Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. Отримавши університетський диплом, за спеціальністю влаштуватися не зміг. Працював бухгалтером, а потім поїхав на заробітки в Чехію. Повернувся перед новорічними (2020-го) святами, планував зустріти Новий рік у колі рідних і знову повернутися на місце роботи.
Та планам з певних причин не судилося здійснитися. Хтось би шукав шлях, як знайти для себе безпечне місце, але тільки не Євгеній. У травні він поїхав на роботу в Горішні Плавні й коли, як і належить, звернувся у військкомат, його попередили, що може бути мобілізований. І, справді, незабаром зателефонували й запросили прийти у військкомат. За кілька хвилин після розмови почув гучні вибухи. То російська ракета влучила в кременчуцький торговий центр «Амстор».
Через два дні мобілізаційне посвідчення Євгенію Носулю замінили на військовий квиток, а 1 липня він поїхав на навчання в 95-ту десантно-штурмову бригаду.
– Коли прибули в Житомир і дізналися, що нас може чекати, то настрій у декого різко змінився: стали згадувати хвороби, шукати інші причини, аби не потрапити на фронт. Але то – деталі. Протягом місяця ми проходили навчання. Я отримав дуже багато цінної інформації, яка сформувала мене як солдата.
На початку серпня Євгеній Носуль був направлений у 46-ту бригаду десантно-штурмових військ ЗСУ, яка дислокувалася на Херсонському напрямку.
– Ми були повністю екіпіровані і забезпечені. Бронежилети і каски надав гірничо-збагачувальний комбінат, усе інше – від форми, аптечок, тактичних окулярів до тепловізорів – командир і волонтери.
Розпочалася військова служба.

Бойове хрещення і полон

– 15 серпня отримали наказ про повну бойову готовність. Зібрали речі й відправилися до місця виконання завдання. Дорогою побачили повністю знищений населений пункт. Корови паслися без нагляду, бігали собаки… За 3–4 кілометри була лінія зіткнення. Нас зустрів провідник. Стежкою, що вела полем, посадкою пішли до позиції, де повинні були замінити хлопців. Перед нами стояло завдання: утримувати оборону, про наступ мова взагалі не йшла. Нас постійно «крили» гелікоптери, безперестанку гатили міномети.
О 4-й ранку продовжили рухатися на позицію. Побачили, як на пагорб, звідки добре було видно всю місцевість, виїхав «танчик», працювали «гусені», не стихали міномети…Під обстрілами, екіпіровані, з рюкзаками вагою 40–50 кілограмів по двоє-троє добралися до місця служби.
Коли зайшли в бліндаж, почули автоматну чергу. Хто і звідки стріляв – не знали. А ще помітили, що над бліндажем «висіло» два дрони. Командир відділення дав наказ їх збити. Тепер я розумію, що то була помилка. Після пострілів з автомата дрон став кружляти.
Євгеній тим часом вирішив обстежити місцевість. Здолавши деяку відстань, спустився в окоп, де був один військовий. І тут розпочався мінометний обстріл. Летіло, здавалось, з усіх боків. Женя відчув гострий біль в бедрі. Другий військовий не подавав ознак життя.
– Тоді я вперше відчув страх. Повідомив командиру, що потребую медичної допомоги, а він відповів, що теж поранений. Через осколкові поранення самостійно рухатися не міг, тому поліз як міг у бліндаж. Товариш обробив мені рану. Через велику втрату крові я був ніби в тумані, не орієнтувався в часі. Десь під вечір настала тиша, яка насторожила, а потім почулися голоси і вибухнули дві гранати. Ще дві залетіли в бліндаж, боєць Петро зі Львівщини був смертельно поранений. Вслід за гранатами полетіла димова шашка.
Задихаючись, хлопці вибігли з бліндажу, Женя виповз «на чотирьох». Ворожі солдати цілилися у них з автоматів, нецензурно висловлювалися, а потім сказали: «Ноги в руки і бігом». Наш земляк через поранення не міг це зробити, тому наказали його нести, а хто відмовиться – застрелять.
– Ішли довго. Потім на голову зав’язали сорочки, зв’язали руки, посадили на БТР і привезли в якийсь населений пункт, де рашистський офіцер провів перший допит. Після того завели в приміщення, наказали лягти обличчям униз і вночі по черзі знову викликали на допит. Що там відбувалося – не знаю, але чув, що хлопці стогнали. Коли прийшла моя черга, тільки сів на стілець, втратив свідомість. І так три рази поспіль. Покликали лікаря, він дав пігулку, зробив перев’язку. Тиснули морально, психологічно. Приміром, запитували, в якому стані нирки, печінка, селезінка, і залякували: «Здоровий, значить, підеш на органи, жити не будеш…»
Я через втрату крові був у напівсвідомому стані, не мав сили реагувати на їхні погрози. Запитали мене й про останнє бажання. «Зателефонувати рідним», – відповів. Рашистські вояки здивувалися: «Ми на твоєму місці запросили б повію або смачну їжу – останні хвилини живеш». Телефон дали, але додзвонитися до мами не вдалося.

Гірка доля бранців

Далі полонених із зав’язаними очима перевезли в інше місце. У госпіталі в Новій Каховці Євгенію вперше надали більш-менш кваліфіковану медичну допомогу й відправили в СІЗО, яке влаштували в гаражі.
– У приміщенні було дуже жарко, спали на бетонній підлозі, якщо в когось був одяг, клали під голову. Раз у день давали пластиковий стакан супу. Води, на щастя, вистачало. На четвертий день нам повідомили, що будемо їхати в «хороше» місце.
Бранців перевезли в табір для військовополонених у Севастополь, де утримували більше 100 осіб. Умови там були дещо кращі, а телевізор можна було дивитись впродовж усієї доби. Але це теж був своєрідний психологічний вплив: російські канали безперестанку торочили, що «освободітелі» «рятують українців від фашистів, нацистів, неонацистів…». А кількість знищеної техніки називали таку, що її й в усьому світі немає.
Тут Жені зробили рентген. Знімок показав, що в нозі багато осколків. Самостійно він рухатися не міг, хлопці в усьому йому допомагали і за півтора місяця він почав ставати на ногу.
– 22 вересня дізнався, що моє прізвище внесене в список на обмін полоненими. Нас, 50 чоловік, із зав’язаними очима і зв’язаними руками посадили в два автомобілі «Урал» і повезли на аеродром Сімферополя, де ми перейшли в літак АН-12. Рашисти, якщо, на їх думку, ми щось не так робили, били електрошокером. Привезли нас у СІЗО на території Таганрога. Цей ізолятор вважається одним з найжорстокіших, там утримували й азовців. Пройшли «прописку»: нас побили, «погладили» електрошокером. Особливо доскіпувалися до тих, хто мав татуювання. Наші речі забрали, дали одяг і взуття без шнурків. У камері познайомився з Петром з «Азовсталі», якого тримали вже чотири місяці. Він розповів про моральні знущання: змушували вчити гімн росії і вірш «Простите нас, родные россияне». «Рідніших» годі й знайти.
Уранці наступного дня полоненим наказали вийти «к осмотру».
– Наступна команда: стати до стіни в позі черепашки, тобто руки і ноги – на ширину плеч. Я це виконав наскільки зміг, але наглядачеві щось не сподобалось, і він вдарив по травмованій нозі. Від болю я впав, піднятися не зміг, бо нога була, як холодець. На одній нозі я пострибав у камеру. Через деякий час прийшов лікар і запитав, що сталося. Пояснив, що перечепився через поріг і впав. Він оглянув ногу і констатував: перелом, дав знеболювальні. Через кілька хвилин знову хтось зайшов і поставив те саме запитання. Я очей не відкривав, але по голосу зрозумів: це був той, хто мене вдарив. Знову повторив історію про те, що перечепився, а у відповідь почув: «Якщо передумаєш, то або вперед ногами винесуть, або взагалі звідси не вийдеш». Слід сказати, що лікарі ставилися до нас відносно нормально, всі інші знущалися, принижували і фізично, і морально.
Через кілька днів о п’ятій ранку з казарми вивели чотирьох полонених, а Євгенія винесли на ношах. Сказали, що переїжджають. У дорозі були 14 годин. Приїхали в Севастополь. Наступного дня наш земляк за результатами рентгену дізнався, що в нього перелом бедра зі зміщенням, він потребує оперативного втручання. Але операції ніхто не робив. Женю перевели в Сімферополь, де в одній палаті було 17 тяжкопоранених осіб. Він розповів, що обслуговуючий персонал співчував українським пораненим солдатам, ризикуючи власною безпекою, приносили харчі, виконували інші прохання.
– Тут же лікувались і російські солдати. Нам мимоволі доводилося зустрічатися з ними. Вони не втрачали нагоди образити нас, принизити.
Весь цей час рідні нічого не знали про Женю, а чутки, які хтось розпускав, лише додавали болю. 15 жовтня відбувся черговий обмін полоненими між Україною і росією, й Інна Носуль врешті дізналася достовірну інформацію про сина.
– Я дав Сергію, з яким лежав у госпіталі, телефон мами. Дуже просив не розповідати, що зі мною сталося, щоб не хвилювати. Але мама, мабуть, щось відчувала й зуміла його розговорити. Після того стала всюди звертатися, просити обміняти мене, оскільки потребую кваліфікованої медичної допомоги.

Перший телефонний дзвінок на волі – до мами

…В один з днів полоненим дали 15 хвилин на збори, мовляв, їдете в «хороше» місце.
– Нас повезли на аеродром Сімферополя. Знову посадили в літак АН-12. У голові промайнула думка: якщо будемо летіти на Таганрог – виплигну. Потім перейшли в інший літак, підсадили ще хлопців. Хтось запитав того, що нас супроводжував: «Куди летимо?» «Завтра побачите своїх рідних», – такою була відповідь. Ми швиденько стали передавати інформацію тим, хто сидів далі, й урешті зітхнули з полегшенням: їдемо на обмін. Приземлилися в Бєлгороді. Далі поїхали двома автобусами. І хоч нам забороняли дивитися у вікна, побачив вказівник: «Суми наліво». Невдовзі зупинилися і стояли дуже довго, мабуть, оформляли документи. Аж тоді побачили, що за нами їхало багато автомобілів «швидкої допомоги». Вони перевозили нас по п’ять чоловік. Коли двері машини відчинилися, ми почули: «Добрий вечір, хлопці! Як справи?», то схопив милиці й, здавалося, не відчував під собою землі.
Яке це щастя – знову чути рідну мову й знати, що тобі за це нічого не буде… Нам у полоні забороняли говорити українською. Якщо рашисти чули, то застосовували електрошокер, били.
Тільки-но отримавши телефон, Женя перший дзвінок зробив мамі. Вона його чекала, як і всі 100 днів, доки син був у полоні. Зараз Євгеній Носуль проходить реабілітацію, розшукує координати своїх побратимів. Попереду – тривале лікування.
Дорогою ціною дається Перемога!

Наталя ПУЗИНА.

Поділися:

Добавить комментарий