Євген СВЕРСТЮК: «Навіть у найтемніші дні  без просвітків я відчував,  що моя зірка – висока, і любив її»

Євген СВЕРСТЮК: «Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчував, що моя зірка – висока, і любив її»

Тринадцятого грудня Україна на державному рівні відзначає 90-річчя від дня народження одного із творців і символів українського шістдесятництва, літературознавця, перекладача, есеїста, поета, філософа, в’язня радянського режиму, громадського і релігійного діяча Євгена Сверстюка (13.12.1928 – 1.12.2014).

Суворі орбіти життя

Він з’явився на світ у волинському селі Сельце (Горохівський повіт, Волинське воєводство, що перебувало на той час «під поляками») і був наймолодшою дитиною у великій селянській родині, де тяжко працювали від зорі до зорі й шанували Бога. Доля випробовувала його на міцність від самого малечку. Одначе Всевишній не позбавляв своєї ласки. Десь у дошкільному віці в час жнив хлопчик майже осліп, і сокальський лікар повідомив, що надії на одужання немає. Дорогою додому батько, малописьменний і дуже віруючий чоловік, завіз сина до бабці-шептухи, і та зарадила біді: молилася біля нього, і через два тижні хлопець повернувся в рідну хату зрячим. Про цей та інші досі не відомі широкому загалу факти із життя Євгена Сверстюка розповіла 2015 року на Львівському форумі видавців удова письменника Валерія Андрієвська. Тоді ж вона повідомила, що насправді її чоловік народився 1927 року, але батько записав його на рік молодшим і цим урятував від участі в каральних загонах так званих «яструбків», що їх органи НКВС створювали з місцевої молоді для протидії визвольному рухові на теренах Західної України.
Хоч як складно доводилося українцям за польського панування, та набагато страшніша епідемія насильства і ненависті впала на волинську землю з приходом совєтів. Одного з Євгенових старших братів, Дмитра, розстріляли за участь в УПА, другого, Якова, заслали в мордовські табори за те, що був членом молодіжного осередку ОУН. («…не дай Боже, як дорого ми платили і платимо за волю. Навіть за мрію про волю», – писав набагато пізніше, у жовтні 1989 року, Євген Сверстюк у «Листі Адамові Міхніку»).
Наймолодшого ж манило високе небо знань: 1947 року юнак вступає до Львівського університету (мріяв стати перекладачем із іноземних мов, та опинився у відділенні «логіка і психологія» філологічного факультету). Після завершення навчання вчителює в сільських школах. Потім була трирічна аспірантура в Науково-дослідному інституті психології Міносвіти України, а в 1953–1956 рр. Сверстюк викладає українську літературу в Полтавському педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка, звідки його звільняють. Майже через чотири десятиліття, виступаючи перед студентами і викладачами вишу (то був 1991 рік), Євген Олександрович згадував, що атмосфера в інституті, яким керував тоді «такий собі манюсінький сталін, який любив підслуховувати, хто, що, коли про нього говорить» (маючи на увазі тодішнього ректора Семиволоса), справляла на нього, молодого викладача, гнітюче враження: «…добре, що я тоді так швидко вискочив звідси. Бо в житті треба завжди потрапляти на суворі орбіти і обирати найважчі дороги».

«Тут повітря, яке, безперечно, корелює з характером народу»

А ось про Полтавщину збереглися спогади інакші, суперечливі: «Мені здавалося, що це страшенно скалічена земля, якою смерч пройшов тричі, тоді як у інших місцях – раз або двічі. Ця земля дала так багато людей світлих, добрих. Звідси йшло відродження, коли здавалося, що вже ніякої надії немає. Тільки тут могли з’явитися такі сонячні таланти, які не хотіли жити в Петербурзі, а таки верталися сюди. Тут повітря, яке, безперечно, корелює з характером народу, з його духовністю, традицією. Разом із тим мене завжди гнітив отой орел <…> А потім іще присутність на кожному кроці того деспота з дикими очима… (Мав на увазі, звісно ж, Петра І. – Т. Д.). Це страшенно травмує Полтаву. Таким чином, вона була роздвоєна в моєму уявленні…» (Принагідно скажу, що мені довелося двічі бачити Євгена Сверстюка зблизька і висвітлювати його візити до Полтави в газеті «Зоря Полтавщини». З першої фрази зрозуміло було, що це людина виняткова. Незнайомців він близько до себе не підпускав. Під час його приїзду разом із Ольгою Богомолець я проводила їх обох до меморіального музею «Садиба Івана Котляревського», де він із знанням справи бесідував із екскурсоводом, а також до Успенської церкви, де хотів зустрітися з нашою парафіянкою Параскою Квецко, сестрою в’язня сумління Дмитра Квецка, лідера підпільної організації «Український національний фронт», якого знав з часу табірного ув’язнення. У відповідь на моє попередження, що в цієї жінки вельми складний характер, Євген Олександрович стримано усміхнувся і мовив: «Не страшно. У брата він теж непростий». На прощання попросив зробити фото будиночка на вулиці Сінній, де він колись квартирував. Що я пізніше й зробила, надіславши йому той знімок).

Шістдесятники-відчайдухи

«Полтавське» звільнення з роботи було тільки першим у низці багатьох наступних. Далі Сверстюкова дорога пролягла до Києва, де він – старший науковий працівник НДІ психології, завідувач відділу прози в журналі «Вітчизна», відповідальний секретар «Українського ботанічного журналу» (до арешту 1972 року). У столиці молодий учений і літератор вливається у вузьке коло шістдесятників – відчайдухів, «людей добірних, екзистенційно вироблених, інтелектуально багатих і морально чітких» (визначення Михайлини Коцюбинської), обурених згортанням «відлиги», готових до опору, до самопожертви в ім’я української ідеї. Порожня гра в патріотизм – не для них. Іван та Надія Світличні, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Алла Горська, Василь Стус, Оксана Мешко, Василь Симоненко, Опанас Заливаха… Гнані і переслідувані. «…де горстка нас. Малесенька щопта / лише для молитов і сподівання», – з гіркотою констатував Стус у вірші на смерть Алли Горської. У 1959-му, 1960-му, 1961-му, 1965-му (за виступи проти дискримінації української культури), 1972-му (за промову на похороні Дмитра Зерова) Сверстюка звільняли з роботи за політичними мотивами. Друзі жартома називали його Салтиков-Сверстюк – за дар аналітика, за гостре, тверезе, афористичне мислення, за вміння знаходити потрібне слово для висловлення іронії.

Книжки, факти, як динаміт

24 травня 1964 року сталася велика пожежа в Державній публічній бібліотеці АН УРСР, розташованій поряд із університетом імені Тараса Шевченка: згоріла п’ята частина фонду, близько 600 тисяч томів – стародруки, рукописи, рідкісні книжки, архіви Центральної Ради, «Київської старовини» і Бориса Грінченка. За словами Оксани Забужко, «ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба». Пожежа забрала також спеціальні фонди україністики, що їх до 1932 року збирали за вказівкою Миколи Скрипника. Невипадковий вибір! Навмисний підпал. Невдовзі в злочині зізнається працівник бібліотеки Віктор Погружальський, таємний співробітник КДБ. Суд був відкритий, але зрежисований. Кияни розуміли політичний характер злочину, спрямованого проти української культури, і в цьому їм допомагав анонімний твір «З приводу процесу над Погружальським», що його масово поширювали в самвидаві та передавали з рук у руки. «Невмируще серце України живить історія. Вона народила Шевченка і тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України заховали від нас і стали випалювати її «калёным железом». Наші діти вивчають у школі історію російських царів та їхніх полководців-душителів. Про своїх предків дітям дають фальшиві поняття. Але в архівах лежать, як динаміт, книжки, факти. До них мають доступ лише тюремники. Оці книги пекли когось навіть за сімома замками. Українські книжки спалено. <…> те, що колись міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний. <…> Українці! Чи знаєте, що вам спалено? Вам спалили частину розуму і душі». Автором політичного памфлету, що його, поряд із працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», вважають одним із найголовніших текстів українського самвидаву, написав Євген Сверстюк, а відредагував Іван Світличний. Першопочатково виготовлено п’ять машинописних екземплярів, а по Києву навіть через десяток років ходило по руках сотні. Однак автора «контора» так і не встановила. Інші знакові Сверстюкові тексти, які поширювалися в самвидаві: «Собор у риштованні» – про роман Олеся Гончара, «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» – про Тараса Шевченка, «В. Симоненко – ідея», «Слідами казки про Іванову молодість», «На мамине свято»… Сам він зазначав, що «виготовлення і поширення самвидаву – це не весь образ шістдесятників, але, безперечно, його ядро. Це вже вихід на поле бою, що вів до розмежування на «ідеологічному фронті».
Його 60-ті роки повнилися особливо інтенсивною інтелектуальною та просвітницькою роботою. Був одним із найактивніших учасників Клубу творчої молоді, створеного 1960 року, який став центром неофіційного громадського й культурного життя Києва і всієї України. Брав участь у напівлегальних літературних вечорах, зборах, заборонених святкуваннях 22 травня – дня перенесення праху Тараса Шевченка з Петербурга в Україну. Відкрито виступав проти репресій і несправедливих судів над дисидентами. Підписував відкритого листа до газети «Літературна Україна» у зв’язку з газетним цькуванням В’ячеслава Чорновола. Незабутніми, яскравими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема на вечорі пам’яті Василя Симоненка та на похороні Алли Горської.

Наша віра

У січні 1972 року Сверстюка заарештували, а в березні 1973-го засудили за ст. 62, ч.1 КК УРСР за виготовлення і поширення документів самвидаву. Головним предметом звинувачення стала книга «Собор у риштованні» (Париж, 1970), а також публічні виступи, окремі висловлювання. Реченець був суворим: сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. Його «Останнє слово» на суді цілком передбачувано поширювалося в самвидаві. Термін відбував у таборах у Пермській області. Брав участь у численних акціях протесту, за що його систематично кидали в карцер. На засланні (с. Богдарин, Бурятія) працював столяром у геологічній експедиції. Чи треба казати, що він, людина честі й гідності, не втрачав самоповаги ні в карцері поруч із кримінальниками, ні на засланні поруч із геологами? Писав матері, що йому добре, бо поряд добрі люди.
Повернувшись до Києва в жовтні 1983 року, дістав таку ж столярну роботу на фабриці індпошиву № 2, але позбувся її у 1988 році через те, що побував у американському посольстві на зустрічі дисидентів. Починаючи з літа 1987 року, Сверстюк долучається до діяльності напівлегального Українського культурологічного клубу. З 1989-го він стає незмінним редактором християнської газети «Наша віра», яка послідовно відстоює позиції Української Автокефальної Православної Церкви. Перебував у лікарні, звідки вже не судилося вийти, коли йому принесли свіжий номер газети з його останньою статтею «Шевченко на марґінесі». Тішився з того.
Після проголошення незалежності України Євген Сверстюк не подався в політику, його не вабили чини й посади, він продовжує активно ратувати за суверенність української культури, за подолання радянського спадку в духовному житті. 1993 року він захищає в УВУ (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція». 1995 року громадськість вітає його з присудженням Шевченківської премії за книгу «Блудні сини України». Він не покидає вивчати творчість Шевченка і Гоголя, охоче відгукується на запрошення студентів з усіх куточків України, невтомно виступає на радіо й телебаченні. Учасникам Майдану не забути його блискучого виступу перед мільйонами. Його тексти називають унікально шляхетними. Його вважають моральним лідером українського суспільства. Читач радіє виходові у світ нових його есеїв, нових книг, серед яких – «Гоголь та українська ніч», «Шевченко понад часом», «Писані синім крилом». 1993 року Євгена Сверстюка обирають президентом Українського ПЕН-клубу. Бачимо його ім’я серед учасників ініціативної групи «Першого грудня» – об’єднання українських інтелектуалів та громадських діячів. Символічно, що помер саме 1 грудня (приблизно о 20.25 у міській клінічній лікарні № 10). Незадовго до того писав у щоденнику: «Це остання моя зима». Заповідав, щоб відспівали в рідній церкві Різдва Пресвятої Богородиці, яка належить УАПЦ. Поховали Євгена Сверстюка 4 грудня на Байковому кладовищі.
***
Попри всі випробування, жив довго. І помер молодим.
«Із його смертю ми всі осиротіли», – сказав Василь Овсієнко.
«Факт у тому, що в Україні дуже багато професійних патріотів. Різних – свідомих, меркантильних, різних… Але ще був Сверстюк», – прорік Семен Глузман.
«За своїм масштабом Сверстюк близький до таких людей, як Іван-Павло ІІ чи Махатма Ганді», – мовила журналістка, донька Ніли Крюкової Мирослава Барчук.
Самого Євгена Сверстюка можна – і хочеться – цитувати безкінечно: «Вся історія людства вчить, що найбільшу силу має той, хто бере на плечі найважчий хрест». «…українцям завжди відкриті двері до інших культур, але на поле рідної культури треба пробиватися пекельними дорогами».
У нарисі «Українська жінка на схилі віку», присвяченому пам’яті козацької матері, правозахисниці Оксани Мешко, письменник колись написав: «Імена тих, хто обирає хрест свого народу, народна пам’ять берегтиме доти, доки нам світитиме день». Перефразовуючи, можна сказати: народна пам’ять берегтиме ім’я видатного українця, християнського філософа Євгена Сверстюка доти, «доки нам світитиме день».

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст

Поділися:
  • 49
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    49
    Shares

Добавить комментарий