ЇХНІЙ БІЛЬ – ЦЕ НАШ БІЛЬ

ЇХНІЙ БІЛЬ – ЦЕ НАШ БІЛЬ

Наближається сумна тридцять п’ята роковина Чорнобильської трагедії. З перших тижнів ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС відповідну роботу в Кременчуці організовував, координував, сам не раз виїжджав у тридцятикілометрову зону відчуження тоді сорокап’ятирічний перший секретар міськкому партії Микола Залудяк. Згодом, уже на державному рівні, очолюючи Комісію Верховної Ради України першого скликання з питань екології та раціонального природокористування, Микола Іванович продовжував опікуватися проблемами ліквідаторів, переселенців, охорони довкілля від руйнівних дій «мирного атома». Цю роботу продовжив і на посаді представника Президента України в Полтавській області, голови обласної державної адміністрації, голови обласної ради.
Справді, біль чорнобильців був і його болем. І це зовсім не метафора. Досить тривале перебування на забрудненій території, неймовірна емоційна напруга згубно вплинули на стан здоров’я. Сьогодні, 2 квітня, Миколі Івановичу Залудяку виповнилося б 80 років…
Нині, згадуючи цього по-селянськи розважливого і доброго, по-державницьки мудрого чоловіка, познайомимося із «чорнобильською» сторінкою його біографії.

Сьогодні в думках ми знову звертаємось до тих чорних страхітливих днів. Полтавці одними з перших прийшли на допомогу сусідам. Вже в перші дні після аварії в зону були направлені сотні працівників міліції, лікарів, пожежників. Але найбільший тягар винесли на собі працівники заводів, колгоспники, інженери та службовці, які були призвані із запасу на військову службу до 25-ї гвардійської мотострілецької дивізії імені Чапаєва (командир з’єднання на той час – генерал-майор А. М. Єгоричев).
Медико-санітарний батальйон під командуванням майора П. В. Домнича вже 4 травня (1986 рік. – «ЗП».) прибув у с. Іллінці Чорнобильського району. На початку червня в зону відчуження були направлені основні частини прославленої дивізії. Вони працювали безпосередньо на 4-му блоці АЕС: проводили дезактивацію турбінного цеху, відстійників та населених пунктів, споруджували огорожу навколо міста Прип’ять та всієї 30-кілометрової зони. Особовий склад дивізії за 1986 рік змінився тричі. В основному за рахунок призову військовозобов’язаних запасу із міст і районів Полтавщини. Всього – більше 9 тисяч полтавців.
Добрим словом хочеться згадати внесок тисяч трудівників-полтавців. Серед них – працівники Кременчуцького автозаводу, які змогли в найшвидший термін переобладнати КрАЗи для перевезення бетону в умовах радіації, робітники Полтавської тампонажної контори, інших підприємств нафтової та газової промисловості, водного господарства та шляхового будівництва, комунальної служби, які прокладали шляхи, водо- і газопроводи, виконували дезактивацію та інші роботи в зоні, понад 400 медичних працівників і багато інших.
Не менші навантаження випали і на долю будівельників. Вже в 1986 році Полтавщина гостинно прийняла майже 250 сімей, що були евакуйовані із радіоактивно забруднених населених пунктів Київської області. Одночасно в селах Згурівка та Аркадіївка Яготинського району полтавські будівельники спорудили близько 300 садиб, дитячі садки, магазини, їдальні та інші об’єкти. В наступні роки в м. Яготин, селах Червоне, Жоравка, Веселинівка, Ковалин Київської, Потіївка і Облітка Житомирської областей було збудовано ще 600 садиб і квартир, магазини, школи, дитячі садки, інженерні мережі та об’єкти соціально-побутового призначення. Жителі міста атомників Славутич отримали від полтавців поліклініку. У цьому році до 10-ї річниці вводиться в дію школа на 264 місця в с. Ковалин Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Ведеться будівництво цеху по випуску екологічно чистої продукції на Гребінківському молокозаводі. Практично завершено переселення сімей із села Мартиновичі Поліського району у новозбудований населений пункт із 480 садиб – Нові Мартиновичі в Пирятинському районі.
З часу прийняття урядом рішення про переселення із радіоактивних забруднених територій (14 грудня 1989 р.) у Полтавську область виявили бажання переселитись майже 2600 сімей. Приблизно половину з них вже забезпечено житлом. Урядом поставлено завдання завершити в цьому році переселення із зони обов’язкового відселення. Таких сімей по області близько 50. Але що ж робити решті тисячі сімей переселенців та 200 сім’ям чорнобильців-інвалідів? Скільки їм доведеться ще чекати житла? Це – одна із найболючіших проблем. Вирішувати її потрібно на державній основі.
Інша проблема – забезпечення чорнобильців належним оздоровленням і лікуванням. Це не таємниця, що стан здоров’я потерпілих від чорнобильської катастрофи з кожним роком погіршується. В області немало зроблено і робиться для поліпшення матеріальної бази лікувальних установ. Нині головне питання – це ліки. Тільки по Полтаві заборгованість за ліки чорнобильцям вже перевищує 14 млрд карбованців, а по області це вже 70–80 млрд крб. Таких коштів ні в обласному бюджеті, ні в інших джерелах зараз немає. Це – ще одна проблема, яка потребує вирішення на державному рівні.
Дещо краще стан справ із оздоровленням потерпілих. Щорічно путівки в санаторії та будинки відпочинку отримують 2000–3000 осіб. Приблизно половина з них – це діти. Та все ж це становить лише 8–10 відсотків від загальної чисельності. Причини – і недосконалість законодавства, і неритмічне надходження коштів, а інколи й нерозпорядливість на місцях, невміння або небажання дійти до кожного чорнобильця.
Наша область має прекрасну оздоровчу базу – курорт «Миргород», санаторії системи «Полтавсільгоспоздоровниця», десятки таборів відпочинку. Треба всім нам – і органам виконавчої влади, і лікувальним закладам, і органам освіти, профспілкам – об’єднати зусилля і поліпшити стан справ. На Полтавщині працюють чудові фахівці-медики, такі, як подружжя Кравецьких з м. Лубни, лікарі-терапевти Т. М. Тарасенко з 1-ї міської лікарні м. Полтави, Н. М. Гончар з Котелевської ЦРЛ, В. Л. Алексеєва з Хорольської ЦРЛ та багато інших, які лікують чорнобильців. А яку батьківську турботу про цих людей виявляють головний лікар санаторію «Миргород» П. І. Гриневич, доцент Української медичної стоматологічної академії Г. М. Траверсе, завідуюча дитячим садком «Лебідка» А. П. Островна!
Упевнений, що майже в кожному місті, районі Полтавщини є такі ентузіасти, прекрасні фахівці, ініціативні працівники. Створити належні умови для їх роботи – наш обов’язок. Але й тут все теж пов’язано з нестачею коштів. Як відомо, в бюджеті України на Чорнобильську програму передбачено виділити 180 трлн крб. Це втричі більше, ніж на охорону здоров’я загалом. Але й такі «космічні» витрати перекривають потребу лише на 35–40 відсотків.
На Полтавщині проживає понад 32 тисячі потерпілих від аварії на ЧАЕС. Серед них – 16 тисяч ліквідаторів (у тому числі – 1500 інвалідів), 9 тисяч дітей та 7 тисяч переселенців з різних областей України, Росії, Білорусі. їхній біль – це наш біль. І ми повинні зробити все від нас залежне для того, щоб допомогти цим людям, які зазнали лиха.
Мені особисто теж довелося бути в ті страшні часи в Чорнобилі. Знаю, що це таке, не тільки з газет. Тож вважаю, що сьогодні нам не слід шукати тих, хто винен, а треба об’єднатись заради однієї мети – подолання наслідків чорнобильської катастрофи на основі миру і злагоди, притаманної нашому мудрому народу поміркованості.
Рішенням ООН 26 квітня 1996 року проголошено Міжнародним днем пам’яті Чорнобиля. Це дуже правильно і потрібно в ім’я тих, хто втратив здоров’я, життя, щоб жили ми. Наша співучасть і допомога, наша пам’ять – ось та данина, яку ми повинні сплатити сьогодні.

М. І. Залудяк,
голова обласної державноїадміністрації, голова обласної Ради народних депутатів,
учасник ліквідації аварії на ЧАЕС.
(Газета «Зоря Полтавщини»,
26 квітня, 1996 рік).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий