Їхній сад

Їхній сад

Навесні діти садили дерева. Дружним гуртом прийшли на сільський пустир і взялися до роботи.
Гукали й Гриця:
– Ходімо з нами!
А Гриць одмовився.
– Не хочу, – сказав їм. – Краще я в футбол гратиму.
– Висадимо дерева для нашого саду, тоді всі разом гратимемо, – пропонували йому.
– Ні, грати краще, ніж дерева садити. Садіть без мене.
І пішов, посвистуючи, з м’ячем на майданчик.
Але там нікого. Всі – на пустирі.
«Обійдуся і без вас», – сказав собі Гриць. І спробував сам грати в футбол.
Але хто ж грає у футбол сам із собою?
Сів Гриць на м’яч і задумався. Мабуть, треба було йому піти з хлопцями. Швидше б закінчили роботу, а потім бігали б за м’ячем. От якби це зараз хтось із них погукав його на допомогу, то він з радістю пішов би.
Та діти, певно, й забули про нього. Їм весело, бо вони всі разом.
А він – сам. І не знає, що йому робити.
Понурив Гриць голову і поплентався додому.
– Чому ж ти не грався? – запитала мама. – Так просився на майданчик – і зразу ж додому прибіг. Може, тебе хтось образив?
– Ніхто мене не образив.
– Твої товариші там граються?
– Ні, усі садять дерева.
– От молодці! Правда, сину?
Гриць потупив очі:
– Не знаю.
– А ти ж чому не з ними?
– Мені не хочеться садити дерева.
Мама сумно зітхнула і нічого йому на те не сказала.
Гриць трохи погрався з котом, позаглядав до кролів, побігав за півнем, подивився, як мати готує обід…
І засумував.
От якби пішов з усіма на пустир – не було б йому зараз нудно. Але хлопці теж винні – не могли гарненько його попрохати, щоб ішов з ними.
Сидів-сидів удома Гриць, отак журився-журився, а потім скочив і побіг до дітей.
Став збоку і дивився, як вони садять дерева. В нього аж руки свербіли теж узятися до роботи. Тільки чекав, що його попросять. Але ніхто не сказав йому й слова. Ніби Гриця тут і геть не було.
Постояв-постояв він і пішов, украй ображений, додому.
А вдома мама раптом сказала:
– Я так люблю садити дерева, піду попрацюю з дітьми. Гриць розгублено подивився на неї.
– Ти, мабуть, теж хочеш зі мною?
– Хочу.
– То ходімо разом. Бери лопату.
Прийшли на пустир, де вже стояло кілька рівненьких рядів саджанців.
– Вам помічники потрібні? – весело запитала мама дітей. – Якщо потрібні – приймайте.
– Приймаємо! – загукали вони дружно.
Ще багато дерев посадили гуртом. А коли скінчили роботу, Грицева мама сказала:
– Уявляєте, колись отут виросте прекрасний сад… Ваш сад… І кожен, хто його вперше побачить, подумає: які ж ото молодці посадили дерева?
Дітям було приємно чути ті слова.
І Грицеві теж приємно.
Кожному приємно, коли почує добре слово про свою працю. Вийшло на небо сонце і здивовано дивилося на старий пустир. Ніби запитувало: а коли ж це тут з’явився молодесенький сад? Їхній сад…

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий