Їм доля не слалася шовком

Їм доля не слалася шовком

Полтавські жінки і війна

Жінка і війна – несумісні. Жінка дає життя. Війна його забирає. Не жінки починають війни. Але потерпають від них нітрохи не менше за чоловіків. «У війни не жіноче обличчя» – таку назву дала своїй художньо-документальній книзі, в якій виклала історії жінок, що воювали із фашизмом на фронті та вижили в нелюдських умовах війни, і за яку 2015 року отримала Нобелівську премію, білоруська російськомовна письменниця з українським корінням Світлана Алексієвич. Тоді, по свіжих слідах, її звинувачували в пацифізмі, в розвінчуванні героїчного образу радянської жінки.
Після високої відзнаки ці докори стихли, і сьогодні вже інші журналісти розповідають про жінок, що беруть участь у російсько-українській війні на Донбасі.
Декотрих із тих жінок наші перестрахані можновладці із заячими душами так бояться, так прагнуть покарати їх за те, чого бракує самим, – їхню безстрашність, їхню самопожертву, їхню високу життєву мету, – що не можуть цього навіть приховати…
Щось схоже відбувалося і з жінками-фронтовичками: їх послали в пекло війни, але чоловіки, виховані в патріархальному суспільстві, не захотіли розділити з ними Перемогу (і про це пише Алексієвич).
Утім були в Другій світовій війні й інші жінки, які кували Перемогу в тилу, страждали в окупації, берегли дітей, молилися за своїх чоловіків, тужили за рідними в німецькому краї, будучи остарбайтерами, – їхню молодість, їхнє життя та війна обпалила теж безжально й жорстоко…

Вирвала чоловіка з лабет смерті

Коли до окупованої Рашівки (село Гадяцького району. – «ЗП».) докотилася чутка про Хорольську яму (так називали нацистський табір для військовополонених Червоної армії на території цегельного заводу й елеватора, поблизу Хорола, на місці, де колись брали глину для цегли. За два роки окупації в пеклі Хорольської ями побувало близько 200 тисяч люду: рядові солдати і офіцери, євреї, цивільні; близько 100 тисяч із них загинули мученицькою смертю і покояться в братських могилах.), про те, що фашисти іноді, якщо їх піддобрити чимось смачним, дозволяють рідним забрати з табору чоловіка, сина чи брата, рашівські жінки, чиї чоловіки пішли на фронт із перших днів війни, вирішили йти в Хорол – виручати своїх суджених. Списку тієї групи відважних селянок досі ніхто не склав. Знаю тільки, що були серед них дві наші сусідки – Катерина Федорівна Сердюк (1922 р. н., з роду Кацюбів, у другому шлюбі Чорнушенко) і Ганна Марківна Павлюк (1924 р. н., з роду Чичканів, у другому шлюбі Сімінько), у дорогу їх погнала невідомість, звісток від чоловіків жодних, а надія жевріє… Обом не пощастило: солдатів своїх серед полонених вони не знайшли. Уже після визволення української землі стало відомо, що Тарас Микитович Сердюк (1918 р. н.) і Гаврило Іванович Павлюк (р. н. невідомий) загинули в боях із ворогом. Тарасова донька Раїса і Гаврилів син Петро виросли достойними людьми, продовживши рід своїх батьків, забраних клятою війною, та все ж бодай нікому не знати напівсирітської долі, бо гірка вона…
Більше пощастило Тетяні Андріївні Кириченко (1915 р. н., з роду Сіміньків): вона відшукала свого коханого Федора і, віддавши охоронцям харчі, змогла забрати чоловіка. Був він страшним дистрофіком, важив не більше 40 кілограмів, шкіра й кістки. Жінка принесла його додому на плечах у мішку, виходила, відгодувала – справжнісінькі дива творить любов. Так вони й прожили в злагоді та безнастанній праці всеньке життя, виростили трьох дітей, Ніну, Івана, Галю, і на рашівському кладовищі лежать поряд (Федір Якович помер 1988 року, а Тетяна Андріївна – 2000-го). Коли на Проводи іду повз їхні могили до могил своїх бабусі й діда, завжди згадую розповідь тітки Ганни, матері моєї однокласниці й подруги Ніни, тієї Ганни Марківни, що так і не діждалася свого Гаврила. Вона не надто любила згадувати, а тим паче ділитися спогадами, але якось, у хвилину відвертості, розповіла мені, як іще підлітком (тоді її родина жила на Березі, неподалік Псла) бачила Федора й Тетяну, які на свято йшли гуляти в луг (був такий звичай у селі): обоє празниково вбрані, обоє несказанно красиві, і Федір тримав Тетяну за руку. Хвала Небу: жодній темній силі не вдалося роз’єднати ті руки.

Медсестра Ганна

Досі достеменно не відомо, скільки рашівських жінок і дівчат добровільно пішло на фронт медсестрами чи лікарями. Мені принаймні точно відомо про двох.
З розповідей мого батька, Олександра Кириченка, колишнього фронтовика, інваліда війни, який закінчив середню школу 1941 року, знаю, що в їхньому випускному десятому класі налічувалося 14 учнів, четвірко дівчат і десятеро хлопців. Хлопці всі пішли на фронт. Не повернулися двоє: відмінник Петро Прийма і Прокіп Мотузний. Після війни однокласники ще довго провідували їхніх матерів. Але тепер мова йдеться про дівчат. Усі чотири навчалися дуже добре. І всі пізніше здобули педагогічну освіту. Донька сільського вчителя Власа Семеновича Безноска Тамара, відмінниця, красуня з пишними косами (я таких зроду-віку не бачила – наче два праники), перше кохання батькового друга, патронатівського сироти Івана Підопригори, пішла в медсестри, аби бути ближче до Івана-льотчика. Проте їхні фронтові дороги, як і життєві, більше не перетнулися: після війни Тамара Власівна, закінчивши педучилище, працювала бібліотекарем в книгозбірні Чернівецького університету, а Іван Мартинович мешкав на Донбасі, в Горлівці. До гробу пам’ятали одне одного і шкодували, що розлучила їх клята війна.
Ім’я другої медсестри – Ганна Іллівна Кутова (1921– 2006, з роду лисівських Іванин). Була вона дружиною рашівського вчителя Григорія Семеновича Кутового і матір’ю моєї однокласниці Наталії Кутової. Працювала медсестрою в сільській лікарні. Про її життєвий шлях розповіла мені Наталка.
У родині Ілька Дмитровича Іванини та його дружини Віри Костянтинівни було три доньки, Настя, Пріся й Ганна, та син Михайло. У травні 43-го року Михайла вивезли на примусові роботи до Німеччини, подальша доля його невідома. Настя вийшла заміж за хутірського хлопця з розкуркуленої родини Григорія Федотовича Чорнобривця, той мусив переховуватися через загрозу виселення, довелося втікати від совєтів на Донбас. Удома докучали злидні, і Ганна, маючи за плечима всього 16 років, поїхала до Насті, в шахтарське селище Ханжонкове, що неподалік Макіївки, вступила до педагогічного інституту, але вчитися не було за що, тож перед самою війною пішла на курси медсестер – там платили стипендію і давали їсти.
На початку війни працювала у військкоматі, виписувала повістки. Начальником був земляк, оберігав її, та якогось дня віддав суворий наказ: «Останню повістку виписуй собі». Направили дівчину у військову санітарну летючку, це військова частина Збройних сил, що здійснювала перевезення поранених і хворих у тилові госпіталі залізничним транспортом, надаючи їм медичну допомогу, іншими словами, військово-санітарний поїзд. Разом із фронтом дійшли до Румунії й Угорщини. Ганнина подруга жила з офіцером, народила дитину. (І таке траплялося. Людина, за якою під час воєнних дій невідступно пантрує смерть, нерідко воліє жити одним днем). До симпатичної Ганнусі теж залицявся начальник, та тільки вона виявилася непоступливою. Тож він почав мстити. Погрожував: «Ти сказала, що портрет Сталіна мухи закаляли. Я на тебе напишу». І таки доніс, падлюка. І розглядала справу медсестри судова трійка. Двоє підписали вирок, а третій уперся: «У мене донька така ж». Обійшлося! Було, так тяжко захворіла на тиф, що ледь поборола недугу, а врятував лікар, чи то вірменин, чи то єврей. Тоді сильно бомбили, всі кинулися врозтіч – і медики, і хворі. А вона, майже непритомна, застигла непорушно, отямилася, як хтось штурхонув її в плечі: «Тобі що, жити набридло!?».
У Румунії чоловіки круті, якось один гнався за Ганною з ножем. Жили в місцевих людей, ті зустрічали чужинців-визволителів привітно. Був такий епізод: наш вояк тягне господаревого коня, а вона заступилася, мовляв, тварина кульгає. Солдат і відчепився. А господарі, щоб віддячити, повели її до кравця – замовили сукню, до перукаря – щоб зробив гарну зачіску.
Ганна на власні очі бачила, як арештовували генерала Власова (командувача Руской освободітєльной армії, про яку так уперто замовчують в РФ, бо це збройне формування, як і кілька інших, питомо російських, воювало на чужих теренах проти свого народу на відміну від Української Повстанської Армії, вояки якої на своїй землі захищали свій народ. – «ЗП»). Працювала в госпіталі в Румунії до грудня 1946 року, після чого повернулася додому. Родич із Гадяча допоміг влаштуватися на роботу в Рашівську лікарню. В пам’яті односельців зосталася скромною, дуже відповідальною в роботі, завжди готовою прийти на допомогу хворим.

Свекор цілував їй руки

«Коли фронтовик Сашко Олексієнко в 46-му році вів свою молоду дружину з Лисівки в Рашівку, ми бігали дивитися на молодих аж у Стінки, – згадувала моя матуся, яка тоді, в 46-му, була майже підлітком. – Такої красивенної нареченої я в житті більше не зустрічала. На ній були пишний вінок, вишита сорочка, вишитий фартушок, білі шкарпетки – маленька, зграбна, з тонкими бровами, наче намальована!». Тіточка Маруся, Марія Федорівна Олексієнко (1923–2004, до заміжжя Степанович), мати моєї найближчої шкільної подруги Олі, була справді неймовірною красунею. І такою зоставалася до схилку віку. Такими ж невимовно гарними вродилися і дві її сестри – Віра та Катерина. Обдарувала мати доньок красою, та не дала щасливої долі: у всіх трьох життя склалося непросто, всіх раніше чи пізніше спіткала гірка вдовина участь. Марія втратила чоловіка, коли синові було десять, а доньці – всього п’ять рочків. Днями й ночами гнула спину над вишивкою, щоб поставити дітей на ноги, доглянула свекра й свекруху. Помираючи, свекор, дід Юрко, цілував невістці руки… А як чисто й охайно було в її хаті. А як вона любила квіти!
У війну на фронті безвісти зник Маріїн брат Павло, який був розвідником, а саму Марію погнали в Німеччину. Там вона працювала на рибній фабриці, власник якої дозволяв остарбайтерам їсти рибу, а вечеряли дівчата вже в бараках абияк, переважно вареною брюквою. Та рибний харч додавав сил, допомагаючи витримувати нелегке фізичне навантаження. Хоча потім, уже в мирний час, вона довго не могла їсти оселедців. Її односельчанка потрапила до господарів, які годували набагато гірше, тримали впроголодь, та ще й кривдили. Після розгрому гітлерівської Німеччини Марія опинилася в американській зоні. Події розвивалися, наче в кіно. Американський солдат, уздрівши красуню-українку, закохався з першого погляду. Запропонував їй руку і серце. Та Маріїне серце рвалося додому, в рідні краї. В Україну добиралися остарбайтери поїздами в товарних вагонах. У дорозі дівчина підхопила малярію, ледь не віддала душу Богові. Коли перетнули кордон, зустрілися з нечуваною жорстокістю: свої ж люди кидали в них каміння і обзивали сучками… Таке воно, обличчя війни: жорстоке і потворне.
…Тієї зими, на початку 2000-х, вона жила в доньки в Машівці. Раділа тихо, дивлячись на внуків Сергійка і Тетянку. Я тоді, перебуваючи у редакційному відрядженні, ночувала в них. Дивилися альбоми з фотографіями. Згадували її сестер. Перебування на чужині. Зять Володя Черевко, доброї душі людина, жартував: «Вийшли б за американця і горя б не знали!». «Е, не скажи, – відповідала вона, – вас же не було б. А як без вас?»

Не всі німці були нацистами

Марина Давидівна Фещенко, бабуся рашівчанки Євгенії Фещенко, у війну жила на тому кутку села, який називається Берег. Женя з’явилася на світ уночі 9 жовтня 1941 року. Коли в породіллі почалися перейми і треба було бігти за акушеркою, над селом кружляли ворожі бомбардувальники. Пізніше дотепні родичі прозвали русяву дівчинку, що народилася під виття німецьких снарядів, Бомбеням, що їй дуже не подобалося. Женину тьотю Олександру Степанівну Бибик забрали в Німеччину. Прийшов поліцай Кимбур та наказав збиратися в дорогу, і як його не просили відступитися (Уляна, рідна Шурина сестра і мати двох дівчаток, Раї і немовляти Жені, потребувала допомоги й підтримки), не погодився: «Іди, там хоч людиною станеш!». Ага, стала. Спершу Шура працювала на фабриці. Якось у неї страшенно заболіли зуби, ліків не було, щоб позбутися того болю, згадала народний рецепт: приклала до ясен часник. Наглядач був скажений, почув запах і зацідив кулаком просто в обличчя. Дівчина розридалася. І тут нагодився сам фабрикант. Розпитав, у чому річ, і забрав її додому за хатню робітницю. У цій сім’ї роботящу українку садовили за стіл разом з усіма. Брали її з собою на дачу. Господиня навіть подарувала Шурі срібний перстень…
А тим часом у Рашівці родину переселили в хатину (так у нас називають кухонну кімнату), бо у світлиці роташувалися на постій німці. Один із них, коли поряд не було офіцера, виявляв увагу до маленької Жені: пригорне до себе, то брусочок мила покладе в кишеньку, то печиво. Перед визволенням села, отримавши листа, гірко плакав той солдат, з його слів господарі зрозуміли, що в розбомбленій Німеччині загинули його мати, дружина й діти…

Тетяна ДЕНИСКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий