“Імена снігу”

“Імена снігу”

Уже відома нашим читачам поетеса і журналістка з Лубен Ганна Кревська презентувала у Полтаві, в обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П.Котляревського, нову збірку віршів – «Імена снігу». Захід організувала і провела провідний бібліотекар відділу соціокультурної діяльності Галина Вовченко, а зустрітися із поетесою прийшли місцеві письменники, журналісти, працівники бібліотек, педагоги і школярі.
Ганна Кревська – такий творчий псевдонім обрала для себе Марина Кононенко, і в поетичному світі її знають уже за ним. Вона народилася в Лубнах 1979 року. Закінчила Інститут журналістики КНУ імені Т.Г. Шевченка і Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова.
3 2003 року – журналіст обласного рекламно-інформаційного видання «Вісник». Автор збірок поезії «Коли опадають вітри», «Під корою». Лауреат літературних премій імені Василя Симоненка, Володимира Малика, обласної премії імені І.П. Котляревського
«Імена снігу» – третя збірка Ганни Кревської. Складають її п’ять розділів різної тематики, які поетеса поєднує, як вона каже, тим, що «ця книга про імена: забуті імена давніх речей, вулиць, свят, людей». І писати її спонукали люди ж – «своїми безмежно гарними і безмежно поганими вчинками». А ще спонукало запитання сина, який поцікавився якось: «Мамо, а що таке піч?» Тому в книжці чимало імен давніх речей, що звучать екзотично для юних читачів.
Один із розділів – «Паморозь» – присвячений українським воїнам з АТО та їхнім родинам.
Книга видана в Харкові накладом 300 примірників. Кілька віршів із неї пропонуємо нашим читачам.

Ковзали
У плавні, на морози, з давніх літ,
Хустками стягуючи спини і обличчя,
Зимою Піски, Мгар і цілий світ
Несли білизну ковзати в запліччі.

Жіноче плем’я на зимовій книзі…
Усі слова – то шкарубкі, то подрані.
Бо ковзали старі та молоді на кризі
Сорочки, здоров’я, спомини.

У крайньої уже зайшовся дух,
Її уста, немов зима, безкровні,
Їй вісімнадцять. Іній, наче пух,
Дитя удома і мороз – уповні.

А плавнями ішов двадцятий вік.
І десь не в нас гула цивілізація.
Несли баби, кого мороз допік,
На пранику усю вкраїнську націю.

Голоси
Запеклись голоси…
Це жінки мого давнього роду
наскладали у піч,
біля хмизу, ласкаві слова.
Чорний хліб на капусті
і борщ, перемлілий до споду,
і обсмалена полум’ям
гиря, немов голова.
Запікається все:
до шкоринки і сьомого поту.
Запікається все
та дзвенять на печі голоси.
Ту перепічку з жежелю,
печену в ніч на суботу,
ти ще довго у пам’яті будеш
як милість носить.
Наші печі ідуть,
димарі захлинаються в тиші.
Наші печі ідуть…
тліє попіл на днищі душі.
Я не плачу, жінки,
я на припічку глину замішую.
Коли вимажу піч,
ви свій голос мені полишіть.

За срібною ниткою
У середу місяць приходив
за срібною ниткою.
Сміявся – виходь на левади
збирати голки.
На заполоч ночі із чорного
прядива виткану
Насиплю тобі
золотаві та білі зірки.
Він був молодий, наче барва
трави опівнічної.
Він був молодик, і здалося,
що я вже – трава.
В морозній леваді за білою
срібною вишнею
Я руки ховала
і плутала в нитку слова.

Дими
Минає давній шелест хуторів,
вистрибують морози колядою.
Хриплять одвірки, хочеться покою
і пам’яті для стін і димарів.

Затихне шелест – зникне до зими,
На глину упадуть столітні стіни,
А в небо підуть білі світлі тіні –
як молочайні хутірські дими.

На межі
Ти стоїш на межі,
де незримими тінями люди.
Де туман по коліна
і зорі торкають чоло.
Видно все і далеко:
на ближні та дальні усюди.
Чи зустрів побратимів,
чи втрачених друзів найшов?
Перехоплює Ирій
яскраві й погаслі світила.
Пропливає земля,
мов забута криниця води.
Зозулина-ключниця
розправить натомлено крила.
Докує за усіх, що іще не злетіли сюди.

Лютий
Зимовий вечір, оберемки тіней,
я стільки снігу нанесла тобі…
На білі стіни наступає іній
і крижаніє слово «полюби».
Зачинені на всі засуви двері,
німіють руки, шия, голова…
і тінь моя полив’яна в тарелі
по колу тихо воском опливла.
А ти не знав?..
твоє імення «Лютий»,
наш вечір до самотності простий.
І десь далеко нелюди і люди.
Я винувата. Ти мені – прости.

Сто років
У тім краю, де я жила,
де вічний вечір,
Сто років падала зима
тобі на плечі.
Сніги по висілках мели
до краю сходу.
І ти – морозяний, терпкий
у сни приходив.
Я відігрію, я люблю
твої гостини.
Коли на призьбі і в руках
біліє іній.
Коли, крім тебе, на душі –
ніде й нікого.
І цілувати можна ще
тебе з порогу…
Відбілені старі сніги
ховає тиша.
Лишайсь до талої води,
до квіту вишень.

Хазяїн саду
Хазяїне старого саду,
чому приходиш уночі?
Я нишком біля тебе сяду,
я лиш погріюсь на плечі.
Отак помовчимо врочисто,
де вечір в’яжуть комарі…
Останнє яблуко із листом
висить на інеї вгорі.

Подихи
Подихи наші на склі –
зимна зима та багряна.
Вдосвіта тіні малі –
мама розтоплює рано.
Двері морозу важкі,
снігу – коту по коліна.
Вийшла на всі стежки
срібна княжна-королівна.
В неї у кошику лід,
щоб мурувати дороги.
Я підведуся на світ,
гляну на неї з порогу.
Зіб’ється подих на мить–
верби імлисті до краю.
Онде дитинство біжить:
мама його погукає.

Ганна КРЕВСЬКА
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий