Інна СНАРСЬКА: “Два неба  живуть у мені – земне  та небесне”

Інна СНАРСЬКА: “Два неба живуть у мені – земне та небесне”

Тележурналістку Інну Снарську (Дідик) на Полтавщині й в Україні знають передусім як авторку та режисерку близько 300 художньо-публіцистичних передач і документальних фільмів про видатні постаті української історії і культури, про вікопомні події в житті української нації. Вона – учасниця і лавреатка всеукраїнських і міжнародних фестивалів телерадіопрограм «Калинові острови», «Мій рідний край», «Перемогли разом», лавреатка літературно-мистецьких премій імені Івана Котляревського, Панаса Мирного, Олени Пчілки, Василя Симоненка, Леоніда Бразова, переможниця міжнародного літературного конкурсу «Нашчадкі Скарыны», фіналістка літературної премії імені Наталлі Арсєннєвої (Білорусь).

Багато хто знає Інну Снарську і як поетесу, бо читали її поезії та переклади з білоруської у періодиці й колективних збірниках. А поетичних збірок білоруською мовою у неї вісім: «Пацеркі», «Пачакай, мая птушка…», «Лясная панна», «Кветка гарынь», «Дві землі – дві долі», «Вересові пісні зорі», «Ад сэрца да сэрца – дарога», «Вогнепаклонніца» (у двох зі згаданих книжок є переклади українською мовою). Інна Снарська – членкиня Національної спілки письменників України і Спілки білоруських письменників.
Десять років тому пані Інна подарувала мені книгу «Верш на Свабоду» – збірник віршів білоруських поетів, що звучали на радіо «Вільна Европа/радіо Свобода», бо в рідній Білорусі бути надрукованими не могли. Я переклала багато з цих віршів про Свободу, серед них і Іннин, що завершувався такими словами:
А прашчур скажа нам:
«Не буді яко черві…»
І херувім, як храм,
Асвяціць шлях вячэрні.
А пращур скаже нам:
«Не будьте черв’яками…»
І херувим, мов храм,
Осяє шлях зірками.
Тепер вірші білорусів про свободу звучать у Полтаві на акціях солідарності з білоруською опозицією, де завжди виступає й пані Інна, повідомляючи новини від своїх сябрів – борців за волю Білорусі, читаючи свої та їхні вірші.
І ось гарна новина: цьогоріч Інна Снарська видала першу збірку поезій українською мовою «Два неба» (видавництво «Дивосвіт», Полтава, 2020). До речі, кілька творів з цієї збірки було вміщено на літературно-мистецькій сторінці «Зорі Полтавщини» «Іванова гора» 8 грудня ц.р. Назва книжки викликає в уяві читача не один символічний образ.
Перший символ, про який поетеса говорить у вірші «Два неба», – це поєднання у людській душі земного і небесного.
З дитинства я знала, що десь є інше Небо. […]
Воно пов’язане з відчуттям Бога, Божого…
Чистота, краса, гармонія, доброта,
милосердя і любов неосяжна –
головні його ознаки.
Поетка переконана:
Кожна людина здатна виявити
найкраще в собі, піднятися над собою,
над марнотою, яка ковтає час, знищує життя.
Це друге Небо, каже Снарська, вчить нас любити і прощати, жити за заповітами добра та любові.
…Другий образ, що постає перед внутрішнім зором читача при словах «два неба», – це небеса Білорусі, Полоцька, села Сястронки, де минали перші роки життя Інни; і небо України, що стало для неї таким же рідним, відколи вона, вийшовши заміж, з 1987 року мешкає у Полтаві. Батьківщиною душі Інна називає обидві країни. «Батьківщина душі» – там, де любов, де народилися син і онук, де живуть мої рідні, друзі, подруги, де нині працюю, пишу, радію деревам і квітам. Для мене це Україна, Полтава, село Заворскло поблизу Головача. Білорусь, Україна… Усе поєдналося в моєму серці, сплелося корінням», – пише авторка у передмові до першої своєї книги українською мовою.
Прізвище Інниного дідуся по матері – Тимощенко. «Чи не з України прийшли до Полоцька мої прадіди? Але, на жаль, спитати немає в кого. Хіба що у снах…».
…Третій символ, що зринає в уяві при читанні цієї збірки: є небо над нашими головами, з його Сонцем, Місяцем, зорями і хмаринками, – і є небеса, звідки, як у тій незабутній пісні гурту «Мандри», на нас дивляться «загиблі поети й герої – всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє».
Інна присвячує вірш своїм дідам. Її дідуся Йосипа і його брата Клавдія в часи комуністичного терору заарештували, звинувативши у контрреволюційній діяльності, і розстріляли.
Сріблясті тіні підлітають. Зимно.
А я стою розгублена й німа.
По цьому снігу на Різдво водили
Моїх дідів, що їх уже нема…
Що їх уже – ні схлипу, ані звуку,
Що їх уже – згорьована струна.
Я поцілую, зачарую рух той,
Що все дзвенить, що все летить до нас…
З тих вічних Небес дивляться на нас і душі тих українців, що постраждали внаслідок операції «Вісла» 1947 року. Їм поетка теж присвячує проникливого і зворушливого вірша:
Хати летіли за лелеками на південь.
А нам на північ.
Господи, прости…
Далеко вже, далеко Україна,
Здіймаються лелеками мости…
З високих Небес Мужності і Відваги дивляться на нас і сьогоднішні захисники Української Свободи. Їм Інна Снарська присвятила міні-поему «Синам», узявши епіграфом рядки Василя Стуса: «А сини у світи йдуть і йдуть. І назад не вертають…»
У передмові до збірки авторка пише про той стан, в якому була, коли скінчилося мирне життя українського народу: «Коли почалася війна на Донбасі, я перестала писати вірші. Душа ніби зблідла, зіщулилася від холоду, болю, жаху. Як жити з цим відчуттям, що з ним робити? Мені здавалося, що я втратила голос, заніміла… Кілька місяців не могла вирватися з того зашморгу, відійти, прокинутися з пекучого анабіозу. Які гріхи ми спокутуємо? За що? Чому гинуть українські хлопці і чоловіки на своїй рідній землі? Скільки це буде тривати? Я довго шукала, та не знаходила відповіді на ці болючі запитання… І раптом… пішли вірші. Нарив прорвало. Я тільки встигала записувати…»
Лише любов рятує їх від смерті.
Лише любов наказує: «Ідіть!» –
так про оборонців України від російської агресії пише Інна Снарська у поемі «Синам». І висловлює віру в те, що «ударять дзвони – щезне нечисть», що «добро сильніше. Сокіл – вище круків».
Високі води сподівань…
Прийде й на нашу долю свято.
Під снігом втомлена трава
Прокинеться живим зернятком.
У душах тих, хто народжений в українських і білоруських селах, а волею долі та професії мешкає у великих містах, безперечно, знайдуть щемливий відгук поезії Інни Снарської, де вихлюпуються її почуття під час побачень з рідним краєм, з тими незабутніми Сястронками, з батьківською чи дідівською хатою.
Он летить по небу наша хата,
Вікнами, як зорями, горить.
А на ґанку вічна моя мати
Чорнобривці кидає згори.
(«Квітнуть вірші, наче чорнобривці…»).
У поезії «Мятлики» (так бабуся Інни називала блакитних метеликів) спомини про щасливі дні дитинства і біль теперішнього побачення з рідною хатою, осліплою і врослою в землю, переростають у надію і жагу множити добро на землі:
…Але треба жити далі.
Дерево роду повинно рости, цвісти,
множити добро на землі…
Заглянула в колодязь, а там – чиста вода
і нове відро притулилося…
І враз легше стало на серці:
люди п’ють воду з нашої криниці,
а значить, вона жива.
Нехай п’ють, нехай триває життя…
Таких промовистих і зворушливих образів у цій збірці багато. Вони могли народитися в ніжній і вразливій, добрій душі. Ось коротенький, але такий промовистий вірш «Ластівка»:
Одного разу я принесла додому
ластівку зі зламаним крилом.
Довго її лікувала
і говорити вчила.
Суничного вечора
винесла пташку в сад
(нехай подихає
яблуневим повітрям),
підкинула хвору в небо
(а раптом? а раптом?)…
І раптом ластівка полетіла.
А я написала свого першого вірша.
Книгу завершує розділ «За течією в небо», де вміщено мініатюри, що їх авторка називає прозо-віршами. Це поетичні образки, в яких зафіксовані неповторні миті життя – радісні й сумні, прекрасні і дивовижні. Ось авторка на маленькому, ніби іграшковому автобусику їде у рідні Сястронки, і серце її починає плакати. «Піднімаю голову, ще трохи й почну рюмсати, щоб якось заспокоїтися, дивлюся у вікно автобуса і раптом помічаю рекламний банер. «Сльози лише від цибулі!» – читаю короткий напис. Намальовано щось із кухонного начиння, та це у даному випадку не суттєво. Здивували слова. Ніби Всесвіт почув мої думки і відповів, підбадьорив. «Не треба плакати. Будь сильною, Іннусю. Сльози лише від цибулі…» Так могла б сказати моя мама, іронічна, сильна жінка, яка в житті не дозволяла собі плакати. Може, це від неї послання? Щоденні дива трапляються з нами повсякчас, тільки ми не завжди готові їх сприймати…»
Серед майже трьох десятків цих прозо-віршів більшість – це оповіді про такі «щоденні дива», часом з нотками гумору. Зацитую «Невигадану історію про щастя» – розповідь маленької дівчинки:
«У нас удома живуть собака, кішка і морська свинка. Одного разу я вийшла на вулицю, дивлюся – на дереві канарка сидить. Сумна-сумна, мабуть, загубилася. Ми її забрали додому, нехай з нами поживе. А потім у неї народився маленький канарчик. Оце диво так диво! І в той же день у кішки народилися кошенята, у собаки – собачата, а у морської свинки… М-м-м…Як це сказати? Поросята чи що?..»
З власного досвіду знаючи, як важко в суєті журналістських буднів дати лад своїм неприкаяним дітям-віршам, що народжувалися, мов спалах блискавки, коли напруга душі зашкалювала, можу лише по-доброму позаздрити колезі і побажати нових книг – і українською, і білоруською мовами. Тепер, коли наші два народи стоять на барикадах Свободи, захищаючи світ від чуми тоталітаризму, це особливо важливо.
«Чи зможуть слова допомогти тим, хто на передовій? Чи зможуть поетичні рядки підказати відповіді, загоїти душевні рани? У будь-якому разі вони породжені любов’ю і небайдужістю. Це мої власні барикади», – каже Інна про вірші цієї збірки. І я її добре розумію, бо теж живу із переконанням, що кожен свідомий громадянин має тримати свій плацдарм Свободи.
– У сильних хліб гіркий, – кричу, –
Мені залиште тільки волю!
І вкриє ранок спалах болю –
Це я над прірвою лечу.
Хай же над прірвами розпачу, зневіри і безсилля завжди дужими соколами, сильнішими, ніж круки, злітають наші душі – у ті високості, де Віра, Надія і Любов тримають два неба – Правди і Свободи!

Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО)
Заслужена журналістка України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий