Цього року відразу чотири кобелячанки перемогли в обласному конкурсі «Успішна жінка Полтавщини».
У номінації «Працівник агропромислового комплексу» переможцем визнано голову СФГ «Колосок» Ірину Бабич (на фото). Зовні вона зовсім не схожа на фермера: невисокого зросту, з привітною посмішкою і добрими очима. Але за її плечима – п’ятирічний досвід роботи в сільському господарстві. Й це був не її вибір, так склались обставини.
Ірина стала новорічним подарунком для своїх батьків – народилася
1 січня. До шестирічного віку жила в селі Свічкаревому, а потім батьки переїхали у Вітрову Балку (Котовське). Далі було навчання в Бутенківській школі, де й вирішила вступати до Полтавського університету споживчої кооперації.
– Обрала спеціальність «Менеджмент організацій». Привабило те, що це нова професія, а значить, цікава. А головне – дозволяла постійно бути в русі, – зазначила Ірина. – Правда, реалії виявились іншими. Коли спробувала влаштуватись на роботу після народження доньки Дарійки, це виявилося досить непросто. Відсутність досвіду роботи й маленька дитина негативно позначались на рішенні роботодавців.
У «Дельта-банку» пропрацювала кілька місяців. Обов’язки виконувала сумлінно, але перспективи для себе не бачила. Цікавіше було в «Приват-Банку», де й коло спілкування з клієнтами ширше, і можливості для кар’єрного зростання були. Та в 2012 році у родину Ірини Бабич прийшло горе – помер батько, Павло Васильович Зінченко, який у 1993 році створив фермерське господарство «Колосок». І хоч мав у обробітку лише 25 гектарів, але ж комусь треба було брати відповідальність на себе… Ірина Бабич на той час уже мала двох доньок: Дарійку та Аню. У Полтаві хоч і прожила 12 років, але до міського життя так і не звикла. Брати категорично відмовились змінювати рід занять, аби займатись фермерством. А Іра зважилась, хоч про сільське господарство нічого не знала, власної техніки не мали.
– На городі працювала. Мамі допомагала саджати, полоти… Ото і всі знання. Та світ не без добрих людей, – каже Ірина. – До кого не зверталася, ніхто не відмовив у допомозі. Найбільше на перших порах допомогли фермери Сергій Таран (світла йому пам’ять) та Іван Стрюк. Зверталась і до місцевих одноосібників – давали слушні поради щодо сортів, агротехніки. Ще одне джерело, яким регулярно користуюсь, – інтернет-ресурси.
Фермерування розпочалося з невдач: соняшник не вродив, а витрати значні – на насіння, техніку, яку наймали сіяти, доглядати посіви, збирати… Та оскільки Ірина належить до тих, хто не може сидіти без діла, то разом із мамою Світланою Володимирівною «загорілись» ідеєю посадити полуницю.
– Коли жили в Свічкаревому, мама працювала в радгоспі бригадиром і, бувало, брала мене на роботу. І там мені найбільше запам’ятались ягідники, тому й вирішили спробувати вирощувати для себе. Закупляли різні сорти – польські, голландські… Одні й до сьогодні вирощуємо, від інших відмовились. Якщо точніше, то з 30 сортів залишилось п’ять. Італійські для нашого регіону взагалі не підходять: ягода не встигає налитись, «згорає». Потім на нашій присадибній ділянці з’явились малина, ожина, смородина. Малина підходить лише зимостійка. Інша за погодних умов, коли більше 10 градусів морозу й вітер, вимерзає. Це захоплення для душі, хоча, без перебільшення, потребує часу, сил, витрат. Усі ягоди екологічно чисті, вирощуються практично без поливу й пестицидів. Єдине, що робимо для підтримки водного балансу, – це замульчовуємо соломою, – продовжує моя співрозмовниця. – Щоб отримати результат, довелося вивчати досвід інших. Їздила на міжнародну науково-практичну конференцію «Технології та інновації: ягідництво і переробка» у Львів. Побувала на семінарі й у земляків-полтавчан, які вирощують на експорт органічну малину на 13 гектарах. У районі теж створили сільськогосподарський кооператив, діяльність якого спрямована на розвиток садівничо-ягідного сегмента (малини, полуниці та ін.). Одні, як і я, вирощують ягоди для душі, інші – для бізнесу. В соціальних мережах є група ягідників, які активно діляться досвідом, розповідають про всі новинки. Ягідним культурам виділили частину присадибної ділянки, а на фермській землі вирощуємо озиму пшеницю, сою, соняшник.
Минулий рік був неврожайним. Посіви не витримали засухи. Цього року з весни все знову повторилось, але потім пройшли дощі, й ситуація на полі кардинально змінилась.
Ось так за збігом обставин Ірина Павлівна змінила і роботу, і місце проживання, але, як зізналась, ніколи про це не шкодувала. Як виявилося, працювати на землі дуже цікаво, а головне, що це вимагає вчитись, рухатися уперед. Односельці теж відзначили неспокійну вдачу Ірини Бабич, її ініціативу, бажання щось змінити й уже два скликання обирають депутатом Бутенківської сільської ради. Заручившись підтримкою місцевих активістів, фермерів, одноосібників, Ірина згуртувала навколо себе небайдужих, і в 2015 році вперше провели у Вітровій Балці День села. Не всі вірили в успіх, але свято щороку збирає усе більше й більше односельців і тих, чиї корені йдуть із цього села. Та найголовніша перемога та, що люди повірили в себе, стали більш активними й ініціативними. Спільними зусиллями навели порядок на цвинтарі, зібрали кошти, закупили мальок і зарибнили сільський ставок. До речі, ідея із зарибненням ставка об’єднала людей різного віку – від пенсіонерів до дітей. Не були осторонь ні чоловіки, ні жінки. Запустили три види риби (амур, товстолобик, короп) і домовились ловити рибу тільки у вихідні, аби підтримувати порядок на ставку.
Проблем у селі багато. Потрібно завершити роботи з вуличного освітлення, розпочати ремонт сільського клубу. Особисто для себе Ірина Павлівна хотіла, щоб було більше вільного часу: вона і її доньки люблять літню рибалку. І хоч не завжди вдається мати гарний улов, та для них головне – сімейний відпочинок на лоні чудової природи. А щоб мати кращі результати у веденні фермерства, мріє поїхати на навчання за кордон, аби не тільки побачити, а й «спробувати своїми руками» запозичити досвід. У планах Ірини Бабич – організувати ягідну ферму. Це, звісно, потребує капіталовкладень, але ж без створення робочих місць село не відродиш, та й у дітей не з’явиться бажання продовжувати справу батьків. До речі, доньки Ірини Бабич проявляють інтерес до того, чим вона займається. І коли її запросили в облдержадміністрацію на вшанування учасниць обласного конкурсу «Успішна жінка Полтавщини», вони дали настанову: без трактора не повертайся. Ірина повернулася додому без трактора, але з перемогою у номінації «Працівник агропромислового комплексу», статуеткою, квітами й подарунком. Запитую в неї, чи було відчуття перемоги?
– Ні, для мене взагалі несподіваною була пропозиція взяти участь у конкурсі. Розуміла, що успішних жінок на Полтавщині дуже багато, тож до останнього не вірилось, що журі вибрало саме мою кандидатуру. А якщо так сталось, це зобов’язує мене не зупинятись на досягнутому, розвиватись, іти вперед.
Від себе додам: і заряджати всіх позитивом! Цієї риси в Ірини Бабич не можна не помітити.
Наталя ПУЗИНА
Журналіст