Історичний контекст і передумови Революції Гідності

 День Героїв Небесної Сотні відзначають щорічно 20 лютого згідно з Указом Президента України «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні” від 11 лютого 2015 року № 69/2015 на знак пам’яті про громадян, які загинули під час Революції Гідності у боротьбі за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України та завдяки яким було змінено перебіг історії нашої держави.

20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість осіб – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.

20 лютого 2025 року минає 11 років від дня масових розстрілів Небесної Сотні на Майдані. Крім того, це 11 років від початку російської агресії. Адже саме тоді, коли на вулиці Інститутській у Києві гинули беззбройні протестувальники, російська федерація розпочала воєнну агресію, анексувавши АР Крим, а згодом окупувавши частину Луганської та Донецької областей. 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна російсько-українська війна, яка триває вже третій рік, несучи українцям смерть, горе та руйнацію. Саме таку ціну платить наша країна за право бути суб’єктом на карті світу та мати власні суверенітет і державність. Одними з перших, які рішуче виступили на захист нашої Батьківщини, були Герої Небесної Сотні.

Вони стали символом світла та перемоги над злом. Разом із героями російськоукраїнської війни, які відстоюють на фронті наше право жити у вільній соборній Україні, вони живлять та зміцнюють нашу віру в Перемогу.

З 1991 року в Україні відбувалося протистояння двох протилежних напрямів цивілізаційного розвитку:

• прагнення інтегруватися в Європу, що мало сприяти демократизації країни й мінімізації економічної та політичної залежності від кремля;
• повернення країни у сферу впливу російської федерації та входження в економічний і політичний союз із нею.

Прагнення російської федерації зберігати абсолютний вплив на Україну через численні маніпуляції навколо державної мови, регіональних собливостей,

розвитку політики національної пам’яті, а також через фінансування та вербування українських політиків, дії яких контролював кремль, і придушення громадянських прав та свобод стало ключовим чинником, що викликав найбільші масові протести у сучасній історії України – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013–2014 років.

Помаранчева революція, поштовхом до якої, крім зазначеного вище чинника, стали системні порушення виборчого законодавства на користь одного з кандидатів під час виборів Президента України у 2004 році, сприяла розвиткові громадянського суспільства в Україні. Події 2004 року засвідчили готовність громадян України обстоювати демократичні свободи й людську гідність і брати на себе відповідальність за власний вибір.

Однак невдовзі внутрішні політичні конфлікти спричинили втрату владними структурами контролю над процесами у державі. Уже за п’ять років після перемоги Помаранчевої революції експерти почали говорити про зневіру людей щодо своєї здатності впливати на суспільно-політичні процеси та розчарування в демократії.

Як наслідок, у 2010 році на чергових президентських виборах перемогу отримав Віктор Янукович – суперник у 2004 році Віктора Ющенка. У 2013 році Янукович повністю узурпував владу в Україні. Найважливіші посади в державних структурах (Кабінеті Міністрів України, Верховній Раді України, Адміністрації Президента України, армії, міліції, ГПУ, Конституційному Суді України, Верховному Суді України) обійняли наближені до президента люди, які провадили відверто проросійську політику, а дехто з них мав російське громадянство. Від свавілля влади потерпали громадяни, посилився тиск на державні та приватні структури. Згідно з даними організації «Freedom House», за президентства Віктора Януковича Україна повернулася до категорії «частково вільної» країни, якою вона була до Помаранчевої революції.

Активна частка громадянського суспільства вважала єдиною можливістю змінити ситуацію в державі підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Це мало би сприяти приведенню норм українського законодавства у відповідність з європейськими вимогами, запровадженню системних реформ, остаточному затвердженню проєвропейського курсу та зменшенню впливу росії. У 2013 році ідею європейської інтеграції підтримували майже 42% громадян України; 31% громадян виступав за Митний союз із російською федерацією.

Рівно через дев’ять років після Помаранчевої революції, 21 листопада 2013 року, Кабінет Міністрів України оприлюднив розпорядження № 905-р «Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони”, в якому йшлося про тимчасове зупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною й відновлення діалогу з російською федерацією щодо співпраці в межах Митного союзу. Увечері цього самого дня українці вийшли на Майдан, щоб висловити протест проти рішення уряду. Вони сподівалися, що активна позиція громадян змусить українського президента підтримати проєвропейський курс розвитку країни. Однак 29 листопада Віктор Янукович повідомив офіційним представникам ЄС про відмову від підписання зазначеної угоди, посилаючись на те, що росія вимагає проведення консультацій Україна –росія – Європа та що остання має компенсувати Україні можливі втрати від погіршення відносин між Україною й рф.

Незважаючи на це рішення, кілька сотень протестувальників лишилися на майдані Незалежності. 30 листопада близько четвертої години ранку бійці спецпідрозділу МВС «Беркут» напали на активістів і жорстоко побили їх. Дії силовиків спричинили масові протести: 1 грудня у Києві відбувся марш, участь в якому, за різними даними, взяли від 500 тисяч до 1 мільйона осіб. Вимога покарати всіх причетних до побиття мітингарів стала рівнозначною відновленню державного курсу на євроінтеграцію.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті та Національного музею Революції Гідності