Історія та сьогодення  українського  правописного кодексу

Староукраїнський правопис нерозривно пов’язаний із іменем Мелетія Смотрицького.

Історія та сьогодення українського правописного кодексу

Український правопис має понад тисячолітню історію, поділяється на окремі періоди. Мовознавець Василь Німчук виокремлює три умовні, але важливі етапи в історії становлення нашого правописного кодексу:
I. Давньокиївський (X–XIV ст.).
II. Староукраїнський (остання чверть XIV–XVIII ст.).
III. Новоукраїнський (XIX–XXI ст.).

У царині правопису змагалися «етимологія» і «фонетика»

Основою формування давньокиївського правопису послужила старослов’янська орфографія, що прийшла в Київську Русь після прийняття християнства. Щодо староукраїнського періоду, то він нерозривно пов’язаний із іменем мовознавця, письменника, церковного та освітнього діяча Мелетія Смотрицького (70-ті роки XVI ст. – 1633), який нормалізував правопис церковнослов’янської мови української редакції. Його «Грамматикі славенския…» була основним підручником церковнослов’янської мови в багатьох слов’янських країнах. Саме Мелетій Смотрицький увів нову літеру на позначення дзвінкого проривного задньоязикового приголосного – ґ, запропонував правила використання букв на позначення голосних і приголосних звуків, правила вживання великої літери, правила слов’янської пунктуації. Норми Смотрицького «досить швидко набули всеукраїнського визнання. Їх пристосували до своїх потреб і інші слов’яни, які зберігали Кирило-Мефодіївські традиції (В. Німчук); “з невеликими модифікаціями вони й нині чинні в богослужбовій сфері слов’ян там, де в літургію не введено живих національних мов… все з орфографії М.Смотрицького, що відповідало живому мовленню, використовувано і в українському світському письменстві до початку XIX ст., а на деяких теренах (наприклад, у Закарпатті) – аж до середини XIX ст.” (В. Німчук).
Особливість новоукраїнського періоду полягає в тому, що в Україні, яка перебувала в складі інших держав, панував орфографічний різнобій (назвемо для прикладу хоча б такі правописні системи: «історико-етимологічний правопис», «кулішівка», «драгоманівка», «грінченківка», «желехівка»).
Зауважимо передусім, що в царині правопису змагалися «етимологія» і «фонетика». Протягом XVI–XVIII ст. у традиційний історико-етимологічний правопис вкраплюються нові правописні риси, що перетворюються в специфічно українську традицію. Творцем історико-етимологічної орфографії по праву вважають Михайла Максимовича. Основним принципом «максимовичівки» було збереження давніх етимологічних написань. Правописна система Максимовича не знайшла прихильників у Східній Україні, зате надовго запанувала в Галичині (аж до 1893 року), тобто до часу запровадження тут фонетичного правопису, про який і йтиметься далі.
Першооснови сучасного фонетичного правопису необхідно шукати в орфографічній системі Олекси Павловського, що знайшла відображення в праці «Граматика малороссійськаго нарhчія» (СПб, 1818). Цей правопис підтримано в славнозвісному альманасі «Русалка Днhстровая» (1837). Максимально фонетизованою була «кулішівка». Її обстоював Пантелеймон Куліш. Починаючи з 1856 року, він популяризує в багатьох виданнях фонетичний принцип. «Кулішівка» знайшла відгук в Західній Україні. Перешкодою для поширення цієї правописної системи стали Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1896). Треба згадати ще про «драгоманівку» – одну зі спроб корінної зміни українського правопису шляхом його фонетизації за принципом «один звук – одна буква». З абетки було вилучено літери я, ю, є, ї, щ. Замість кириличної й за прикладом болгар та сербів Драгоманов уживав j (jама, моjу); пом’якшення приголосних він передав через ь (земльа, прьамо). «Драгоманівка» частково поширилася на Західну Україну, нею один час послуговувався Іван Франко. На закріплення фонетичного правопису в Галичині найпосутніше вплинув Євген Желехівський – автор відомого двотомного «Малорусько-німецького словаря» (1866). У цій лексикографічній студії знаходимо вже майже той фонетичний правопис, який шкільна влада 1893 р. запровадила в освітніх закладах Галичини. По-особливому активізувалося правописне питання після революційних подій 1905–1907 рр. В українській пресі запанував фонетичний правопис. Неабияких зусиль до цієї справи доклав Борис Грінченко. Створена ним орфографія стала називатися «грінченківкою». На її основі укладено 4-томний «Словарь української мови» (1907–1909). Правопис цієї важливої лексикографічної праці, зауважував свого часу Іван Огієнко, «був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього XIX-го століття й усього українського народу, запанував і в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні».
Проаналізуємо тепер окремі найважливіші етапи у випрацюванні уніфікованих орфографічних норм.

Український правопис – 1921

В Україні до 1917 року не існувало єдиної загальнообов’язкової орфографії. Як ми уже пересвідчилися, у Східній і Західній Україні діяло кілька відмінних більшою або меншою мірою правописних систем. З відновленням української державності виникла потреба вироблення обов’язкових для всіх правил орфографії. Перший міністр освіти Центральної Ради, наш земляк Іван Стешенко 1917 року доручив професорові Івану Огієнкові сформувати короткі правила українського правопису. Весною 1919 року було скликано правописну комісію, що складалася з 30 членів, яка обговорювала кожне правило й «розглядала спірні питання українського правопису, а разом з тим і ті випадки, що відріжняють наш правопис од правопису Галичини» (В. Німчук, Н. Пуряєва). Правила ухвалила Правописна комісія при Міністерстві народної освіти 1918 року.
1919 року «Головніші правила українського правопису» побачили світ. Того ж року вони переглянуті Правописною комісією Української академії наук, яку очолював А. Кримський, виправлені й доповнені, а згодом схвалені УАН та затверджені урядом для вживання на всій території України. Під назвою «Найголовніші правила українського правопису» вони опубліковані масовим накладом 1921 року. Правила не охоплювали всіх випадків уживання слів та їх форм, тому одним із суттєвих недоліків першого українського академічного правопису є наявність розбіжностей у написанні слів однієї й тієї самої категорії, як-от: «Закінчення -ор та -ир на кінці речівників пишемо без ь, навіть коли в родовому відмінкові маємо м’який голосний звук: цар, кобзар, секретар, писар, косар, лікар, вівтар, монастир, богатир… Примітка: але іноді пишуть ці слова і з ь: царь, секретарь, писарь». Зрозуміло, що перша система українського правопису створювалася в пришвидшеному режимі, отже, мала недоліки й потребувала коригування.

Український правопис – 1928

У липні 1925 року створено Державну правописну комісію, яка мала до 1 вересня 1926 року підготувати проект нової орфографії й оприлюднити її. Скласти правопис доручено Агатангелові Кримському, Олексі Синявському, Всеволодові Ганцову. Новий варіант розглядала велика комісія за участю представників Західної України – Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича. Примітно, що цей орфографічний кодекс поєднав східні і західні правописні традиції. Члени комісії вважали, що «базою для упорядкування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діялектах та її історію». Щоправда, не завжди дотримувалися ці вимоги. Точилися дискусії, суперечки навколо окремих правописних проблем, скажімо, такої, як передача іншомовних е, q.
Другій редакції українського правопису судилася особлива доля: вона послідовно закріпилася в діаспорі. Материкові українці пережили орфографічну реформу 1933, 1946, 1960 року.

Український правопис – 1933

У межах радянської України правопис 1928 року був чинним до 5 вересня 1933 року, у Галичині, на Волині й Буковині – до часу приєднання до УРСР (1939 р.). У постанові Наркомосу України, яку підписав Володимир Затонський, зазначено: «“Український правопис”, затверджений Миколою Скрипником 6-го вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису. 6-го квітня 1933 року наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням т. А. Хвилі для перевірки роботи на мовному фронті. Комісія, крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру». Голова правописної комісії Андрій Хвиля, доповідаючи русифікаторам, українофобам в особі Павла Постишева та його поплічників, заявив, що правопис, ухвалений Миколою Скрипником, скерував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру, а це «ставило бар’єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами». Він рапортував про вжиті заходи: 1) ліквідовано націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів; б) викинуто з правопису форми, які засмічували сучасну українську мову архаїзмами, провінціалізмами; в) ліквідовано націоналістичне правило нормування географічних назв; г) внесено зміни в граматичну термінологію; ґ) змінено ілюстративний матеріал, що мав націоналістично-куркульський характер. Унаслідок таких орфографічних реформ українська мова втратила свої самобутні характеристики, ознаки, якими вирізнялася з-поміж інших слов’янських мов. Наша мова змушена була «зодягати» чуже орфографічне вбрання. Пішла в небуття літера ґ, канули в Лету словоформи радости, ніжности, загубився десь кличний відмінок. Це далеко не повний перелік змін у царині правопису, що сталися 1933 року.

Український правопис – 1945

У 1938 році Рада народних комісарів УРСР затвердила Державну правописну комісію для розгляду проекту змін українського правопису, щоб остаточно «ліквідувати націоналістичні перекручення… українського правопису». Підготовлений комісією проект схвалено 8 серпня 1943 року, а затверджено 5 травня 1945 року. Укладачі правопису орієнтувалися на такі провідні настанови: 1. Подбати передусім про врегулювання чинного правопису, без поважних підстав не відходячи від того, що вже усталилось, отже, в основному не примушуючи культурну масу переучуватись. 2. Зберегти народні засади правопису – його близькість до вимови широких мас. 3. Орієнтуватися в усьому важливому, що становить специфіку мови, саме на цю специфіку (фонетика, морфологія), як вона відбивалась і відбивається в мові найкращих письменників. 4. У тих моментах, які за їх природою є спільні з іншими мовами (розділові знаки, правопис великих і малих літер, написання разом і окремо), забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо – російського, орієнтуючись на останній проект Державної комісії. 5. Уникати в міру можливості варіанти написань. 6. Якомога скоротити кількість винятків із правил. 7. Формулювання правил повинно бути зорієнтоване на рівень розуміння людей з повною середньою освітою. 8. Історичні коментарі до правил, що подаються в примітках, викласти без порушення наукової правильності на догоду популярності викладу, але разом із тим без зайвих подробиць і вузько спеціальних моментів.
Наближення української мови до російської стало ще очевиднішим. Відмінкова парадигма не поповнилася ще одним компонентом, хоч цього бажали мовознавці, письменники: властивий українській мові кличний відмінок так і залишився кличною формою. Крім того, вилучено закінчення -и однини іменників IV відміни із суфіксом -ен у непрямих відмінках (ім’я – імені, плем’я – племені, вим’я – вимені, тім’я – тімені).

Український правопис – 1960

Через 15 літ – 1960 року – прийнято нову редакцію українського правопису, який був чинним майже 30 років – до кінця 80-х років XX століття. Завдання російщення нашої орфографії й мови, яке сформульоване в передмові до правопису 1946 року, посутньо конкретизоване в передмові до правопису 1960 року. Пор.: «У тих моментах, які за їх природою є спільні з іншими мовами (розділові знаки, правопис великих і малих літер, написання разом і окремо)… забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського» (1946) і «…від часу попереднього видання «Українського правопису» у ряді правописних моментів, спільних для української і російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування «Правил русской орфографии и пунктуации», можна усунути» (1960).

Оновлена редакція українського правопису – 1989–1990

Лише через три десятиліття, коли український народ заявив, що російщення української мови, яке тривало від часів Переяславської злуки і вишколилося в більшовицьку добу, а особливо в епоху так званого розвинутого соціалізму, треба негайно припинити, бо українцям загрожує етноцид і лінгвоцид, правопис постав в оновленому вигляді. Першими й найважливішими подіями на шляху національного розвою слід уважати прийняття закону «Про мови…» та нової редакції орфографічного кодексу, проголошення незалежності України і прийняття заяви на Міжнародному конгресі україністів про потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису. Правописна комісія, до складу якої ввійшли провідні мовознавці, письменники, представники педагогічних органів, ухвалила повернутися до номінації «кличний відмінок» замість «клична форма», до використання літери ґ у давньозапозичених і українськомовних словах на зразок аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґати, ґедзь, ґиґнути, ґерлиґа, ґніт (у лампі), ґрати (іменник), ґречний, ґринджоли, ґудзик, ґума, джиґун, дзиґа, дзиґлик та похідних від них. Помітної деталізації й доповнення зазнали правила вживання великої літери у власних назвах. З великої букви почали писати назви культових свят: Благовіщення, Великдень, Масниця, Великий піст, а також релігійних книг (без лапок) Біблія, Євангеліє, Коран, Псалтир, Часослов. Є зміни у правописі складних слів. Приміром, компонент пів у складі загальних назв пишеться разом, незалежно від літери, перед якою він стоїть (півметра, півозера). З власними назвами пів пишеться через дефіс: пів-Полтави, пів-Америки. Пізніше було прийнято правило про написання слів на взірець пів’яблука, пів’ями, пів’юрти. Уведено правило про дефіс після частки не, уживаної як префікс в іменниках – власних назвах: не-Європа, не-Київ. Унесено поправки щодо правопису низки іншомовних слів: подвоєння букв у невідмінюваних словах італійського походження, яке не відтворюється в українській вимові, не передається тепер і на письмі: бароко, інтермецо, лібрето, фортисимо, піанісимо, стакато (але нетто, брутто); спрощено спосіб передачі й у таких словах, як конвеєр (замість конвейєр), феєрверк (замість фейєрверк) (але: Гойя, Савойя, майя (народність); розширено межі правила дев’ятки: піанісимо, фортисимо, Аргентина, Братислава, Бастилія, Скандинавія, Мадрид, Корсика, Вашингтон, Флорида, Чикаго, Чилі. Запроваджено новий розділ «Складні особові імена та прізвища й похідні від них прикметники», де пояснюється правопис таких українських та іншомовних імен, як Іван Волове Око, Гай Юлій Цезар, Людвиг ван Бетховен, Шон О,Кейсі, Анрі де Сен-Сімон, дон Педро. Прикметники від складних особових імен, що пишуться через дефіс, зберігають це написання: сен-симонівський (від Сен-Сімон). Послідовніше здійснено принцип спрощення сполучень приголосних при творенні прикметників від географічних назв: гаазький (від Гаага), данцізький (від Данціг), лейпцізький (від Лейпціг), карабаський (від Карабах), але цюріхський (від Цюріх). Ті зміни, які узаконено, нам відомі. Вони відбиті в «Орфографічному словнику української мови», укладеному С.І.Головащуком, М.М.Пещак, В.М.Русанівським, О.О.Тараненком (К., 1994), яким ми донедавна користувалися.

Проєкт найновішої редакції українського правопису-1999

Українське суспільство збурив проєкт української орфографії 1999 року. Йому не судилося набути чинності, однак він і не пішов у небуття. Засадничі положення проєкту й дотепер послідовно використовують працівники телеканалу СТБ. Окремі норми проєкту ввійшли до недавно затвердженого “Українського правопису”. Не зайвим буде навести читачам основні орфографічні нововведення, над якими працювали вчені Василь Німчук, Арнольд Грищенко, Іван Вихованець, Катерина Городенська, Сергій Головащук, Ніна Клименко, Олександр Пономарів, Ніна Тоцька та ін.:
1. Писати послідовно букву ґ у питомих (ґава), засвоєних (ґанок) загальних назвах та у власних найменуваннях (Ґіґа – прізвище; Ґаничі – топонім).
2. Писати літеру и на початку українських питомих та засвоєних слів перед приголосними н та р, на початку відповідних вигуків, звуконаслідувань і похідних від них утворень: инший, ирій, ирод, ич!, икати, на початку іншомовних запозичень – загальних і власних назв, коли в мові-донорі на початку слова наявний звук, близький до українського и: ир «загальна назва пісні в деяких тюркомовних народів», Игиатта «річка в Якутії».
3. Писати слово пів у значенні «половина» тільки окремо від сусідніх слів. Коли елемент пів має інше значення, писати його разом: пів ночі, але північ, півночі і т.ін. Разом пів писати і в прикметниках, похідних від сполуки пів із іменником: пів години – півгодинний.
4. В іменниках третьої відміни з кінцевою групою приголосних, а також у словах кров, любов, осінь, сіль, Русь у родовому відмінку однини вживати флексію -и.
5. Уживати закінчення -и в родовому відмінку однини іменників четвертої відміни, які при відмінюванні приймають -ен-: ім’я – ім-ен-и.
6. Відмінювати іноземні запозичення – іменники на -о, крім тих, у яких перед о є інші голосні: пальто – пальта, бюро – бюра і т.ін.; Леонардо – Леонарда, але радіо – радіо, Маріо – Маріо.
7. Писати в запозичених загальних назвах тільки г, незалежно від того, h чи g вимовляють у мові-джерелі: гербарій, гіпотеза, газета, гол. В окремих словах, запозичених переважно через російську мову з англійської, відповідно до h передбачено й далі писати х: хобі, хокей, ноу-хау.
8. В антропонімах та похідних від них лексемах вживати г або ґ відповідно до звукового складу (h–g) назв у мовах-донорах: Ґете, Ґеґель. У власних географічних назвах уживати г, незалежно від того, h чи g маємо в мові-джерелі.
9. Уживати як нормативні паралельні форми: ефір–етер, кафедра–катедра, марафон–маратон і т.ін. у словах грецького походження на місці букви и (th).
10. У загальних назвах іншомовного походження подовження приголосних звичайно не передаємо: тона, нето, бруто, але ванна, вілла, манна, булла та деякі інші (бо є слова віла «русалка в сербів», мана і т.ін.).
11. Слова з церковно-релігійної сфери (давні запозичення) з «правилом дев’ятки» не пов’язуються. У них між усіма приголосними пишемо и: євангелист, єпископ, алилуя, Вифлеєм.
12. Поширити «правило дев’ятки» на правопис іншомовних власних назв: Аристотель, Едип, Сизиф; Занзибар, Сиракузи.
13. У загальних назвах іншомовного походження перед я, ю, є, ї після губних писати апостроф: б’юро, б’юджет, п’юпітр, м’юзикл.
14. У словах іншомовного походження, де в мові-джерелі звучить j, у позиції перед о писати й: йонійський, йоаніт, Йоан, Йов.
15. Писати слово проєкт і похідні від нього з буквою є.
16. Писати ія всередині слів іншомовного походження на місці іа: артеріяльний, геніяльний, матеріял.
17. Не писати зайвої букви й у словах, де його немає в мові-джерелі запозичення: гуява «вид тропічних деревних рослин», мая «індіанський народ у Латинській Америці», фоє.
18. Писати тільки початковий ю в словах, де в мові-джерелі початкова група ju: Юда.
19. Передавати іншомовний дифтонг au через ав у загальних найменуваннях: авдит, авдиторія, авкціон, автобіографія, автор, інавгурація. Au передавати через ау тільки в словах: аут, джоуль, клоун, Каунас, Лаура, Фауст, Пауль та деяких інших (за традицією).
20. Писати м’який знак після р в іменах по батькові: Ігорьович, Лазарьович.

Український правопис-2019

Цей документ затвердила Українська національна комісія з питань правопису (протокол № 5 від 22 жовтня 2018 року), схвалив Кабінет Міністрів України (постанова № 437 від 22 травня 2019 року) спільним рішенням президії Національної академії наук України (протокол № 22/10 від 24 жовтня 2018 року) і комісії Міністерства освіти і науки України (протокол № 10/4-13 від 24 жовтня 2018 року). «Сучасна редакція Українського правопису, – йдеться в “Передмові”, – повертає до життя деякі особливості правопису 1928 р., які є частиною української орфографічної традиції і поновлення яких має сучасне наукове підґрунтя. Водночас правописна комісія керувалася розумінням того, що й мовна практика українців другої половини ХХ ст. – початку ХХІ ст. вже стала частиною української орфографічної традиції. Поділяючи думку про злочинний характер репресивних дій тоталітарного режиму щодо «харківського» правопису і його творців, кодифікатори мови не можуть знехтувати тим, що мову народу творить його історія: мова змінюється, і правопис має відображати насамперед її сучасний стан. Нинішня українська мова – це багатофункціональна мова з розвиненою різноплановою стилістикою, сучасною науковою термінологією, це мова, яка взаємодіє з багатьма світовими мовами». У «Передмові» зроблено й ще одне важливе уточнення: «Реагуючи на виклики мовної практики, сучасна редакція правопису розширила межі використання орфографічних варіантів. Кожний історичний період розвитку мови має свою варіантну динаміку. Пропонуючи в новій редакції правопису низку орфографічних варіантів, кодифікатори виходили з того, що варіативність – це органічна частина правописного кодексу, і тією чи іншою мірою вона притаманна кожній мові на різних етапах її історичного розвитку. Відповідь на те, який з варіантів залишиться в минулому, зможе дати лише майбутнє». Отже, зміни в новій редакції «Українського правопису» можна об’єднати в дві групи: 1) написання без варіантів і 2) варіантні норми. Проілюструємо деякі з цих нововведень.

Правописна варіантність

1. И на початку слова: «Деякі слова мають варіанти з голосним и: ірій і ирій, ірод і ирод («жорстока людина»)».
2. Закінчення -а(-я) в родовому відмінку в назвах населених пунктів: Амстердаму – Амстердама, Гомелю – Гомеля, Ліверпулю – Ліверпуля, Лондону – Лондона, Мадриду – Мадрида, Парижу – Парижа, Чорнобилю – Чорнобиля.
Виняток становлять назви населених пунктів із суфіксами -ськ, -цьк, -ець, елементами -бург, -град- (-город-), -піль- (-поль-), -мир-, -слав- (Бердянська, Луцька, Бобринця, Піттсбурга, Вишгорода, Борисполя, Житомира, Ярослава), а також назв населених пунктів із наголосом на кінцевому складі та із суфіксами присвійності -ів- (-їв-), -ев- (-єв-), -ов-, -ин- (-ін-), -ач-, -ич- (Харкова, Батурина, Пирятина, Снятина, Бахмача, Гадяча, Галича).
3. Закінчення -і, -и в родовому відмінку однини третьої відміни. «Іменники на -ть після приголосного, а також слова кров, любов, сіль, Русь, Білорусь <…> можуть набувати як варіант закінчення -и: гідности, незалежности, радости, смерти, чести, хоробрости; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси».
4. Звуки [g], [h]. «У прізвищах та іменах людей допускається передавання звука [g] двома способами: шляхом адаптації до звукового ладу української мови – буквою г (Вергілій, Гарсія, Гегель, Георг, Гете, Грегцар, Гулівер) і шляхом імітації іншомовного [g] – буквою ґ (Верґілій, Ґарсія, Геґель, Ґеорґ, Ґете, Ґреґцар, Ґулівер та ін.)».
5. Буквосполучення th у словах грецького походження. У словах грецького походження, «узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність на зразок: анафема і анатема, дифірамб і дитирамб, ефір і етер, кафедра і катедра, логарифм і логаритм, міф, міфологія і міт, мітологія, Агафангел і Агатангел, Афіни і Атени, Борисфен і Бористен, Демосфен і Демостен, Марфа і Марта, Фессалія і Тессалія».
6. Буквосполучення au. «У запозиченнях із давньогрецької мови, що мають стійку традицію передавання буквосполучення au шляхом транслітерації як ау, допускаються орфографічні варіанти: аудієнція і авдієнція, аудиторія і авдиторія, лауреат і лавреат, пауза і павза, фауна і фавна».

Безваріантне написання

1. Написання слів з іншомовними компонентами. «Разом пишемо <…> з першими регулярно вживаними іншомовними компонентами на голосний та приголосний: абро-, авіа-, авто- (’само’, ’автоматичний’), агро-, аеро-, аква-, алко-, арт-, астро-, аудіо-, біо-, боди-, боді- (пер

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •