Історія україни очима олеся гончара

Історія україни очима олеся гончара

(Щоденникова версія)

Двадцять п’ять років тому відійшов за межу Вічності видатний український письменник, наш земляк Олесь Терентійович Гончар

Україна є!
Україна буде!
Олесь Гончар.

Сяяли «гаї соборів, злоті келихи церков»

До функційно найактивніших слів щоденникового дискурсу Олеся Гончара належить власна назва Україна/Вкраїна (1429 прикладів). Основним для нього є вживання в ролі географічного об’єкта, тобто він виконує нейтрально-описову функцію. У «Щоденниках» Україну поіменовано державою й республікою, не встановлено між ними яких-небудь демаркаційних ознак. Пор.: Україна належить до п’яти держав світу, найбільш багатих копалинами [30.01.1992]*; На жаль, ніхто з депутатів не нагадав «залізній леді», що Україна – не штат, а республіка і прем’єрові Англії треба б це знати [09.06.1990].
Ідентифікувальним для оніма Україна є значення «політичне утворення з визначеною територією і владою». У діарійних нотатках, які охоплюють період із червня 1943 року до липня 1995 року, через мікротопонімний простір представлено історію становлення України від найдавніших часів і дотепер. Ця історія, на переконання автора «Щоденників», безпосередньо пов’язана з Київською Руссю. Висловлену думку промовисто підтверджує запис від 7 жовтня 1984 року: «Це ж просто відкриття: Ріангабар, ірландський поет ХІІІ ст.! Шотландський чернець, якого доля закинула в Україну, був свідком Батиєвої навали, понищення Києва і чудом якимось залишив нам “Плач над градом Кия”… Річ великої сили, великої любові до міста, де йому, старому ченцеві, сяяли “гаї соборів, злоті келихи церков…”». Він перегукується з іншою нотаткою, датованою пізніше – 13 серпня 1989 року: «З болем пише давній автор: 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський, скориставшись з несили Київського князівства, прийшов із військом у Київ, пограбував його украй, не минаючи й церков, і князів його на поталу степовим хижакам-половцям… Отакий родич! Після того Русь-Україна лежала в руїнах, стоптана татарськими кіньми. А орда кримчака Менглі-Гирея ще й далі гірше Батия донищуватиме все живе…». Важливо наголосити, що Олесь Гончар вибудовує свій щоденниковий хронотип на засадах, інтертекстуальності, переповідаючи по-своєму добуту з того або того джерела інформацію й подеколи вклинюючи до неї мікроцитати.
Давньокиївський період у щоденниках репрезентує онім Русь-Україна. Відомо, що більшої популярності набув топонім Україна-Русь, який уперше вжив у ХІХ ст. Павлин Свенціцький, а активно використовували його Іван Франко та Михайло Грушевський у його фундаментальній праці «Історія України-Руси». Зафіксовано в діаріуші й онім Київська Русь з і нтертекстуальним коментарем, який належить «другові України, великому англійському історикові, автору 12-томної історії людства Арнольдові Тойнбі та видатному українському історику Михайлові Грушевському». Тойнбі «вважає Україну прямою спадкоємицею Київської Русі», а «Грушев[ський] був певен, що царистська історіографія принижує насамперед російський народ, бо позбавляє його власної історії, її витоків (прив’язуючи його штучно до Київ[ського] престолу)» [02.11.1975]. Із щоденників дізнаємося, що Олесь Гончар вважає топоніми Русь і Україна тотожними, взаємозамінними. Сказане виразно ілюструє занотоване 27 вересня 1973 року свідчення про черговий етап формування нашої держави «якогось поляка»: «Що б то було, якби ми були мали політичний досвід та створили дійсний трисоюз – Корона, Русь (Україна) й Литва…». Письменник засуджує тих своїх колег, партійних та інших діячів, які топонім «“Україна” зумисне ніде не вживали, тільки – “Юг России”», яких обурювало те, «чому Одеса – це Україна, коли її, як і Херсон, заснували царські генерали?» [16.03.1982].

Поле для великих робіт

Щоденникову версію історії України доповнює й такий мікротопонім, як середньовічна Україна. Його зміст розкрито через авторське зображення епізодів історії «дикої Московії» – «гнізда найкривавіших злочинів»: «Скільки звірячого, азіатського було скоєно в тому Кремлі!.. Чого вартий лише клубок злочинів у царській династії… Сини вбивали батьків, підіслані волоцюги перерізали горло царенятам у далеких монастирях; каторжани, розбійники – скільки вони разів п’яними натовпами вдиралися в Кремль і чинили там свої розправи… І хіба те все могло зникнути? Коли там самі стіни просякнуті кров’ю й злом… Хіба те вивітрилося сьогодні? На Україні – й середньовічній – такого ніколи не було» [08.11.1991].
До активно використовуваних мікротопонімів уналежнено лексичні словосполучення Східна Україна та Західна Україна, напр.: Пообідавши народом Східної України, Сталін повечеряв галичанами [15.07.1989]; А потім у комуналках Караганди наглядач-«філософ» пояснює в’язням із Західної України: «Нам нужен не ваш труд, нам нужны ваши муки» [23.08.1992]. Крім вирізнених, побутують найменування Україна Східна та Схід України, напр.: Добре загалом виступав [львівський поет], але ні-ні та й промовиться, що ось, мовляв, ми, галичини, це не те, що ви Україна Східна… [13.08.1989]; А зрусифікований, здеформований Схід України – це сьогодні лише поле для великих духовних робіт… [12.04.1994]. Олесь Гончар удокладнено характеризує культурно-історичну специфіку Східної України, протиставляючи її особливостям Західної України. У Східній Україні, наголошує він, «виросли цілі покоління людей глибоко деформованих, оболванених (можливо, й безнадійно)» [12.11.1990], цей край «нещадно зрусифіковано» [12.09.1992], він – «резервуар (і могутній!) для поповнення національних сил» [12.04.1994], «задушений, затероризований» [12.03.1992], «здеформований» [12.04.1994], «духовно зруйнований» [01.05.1991], тут «скільки … погублено талантів, отих, що про них мовилось: страчене життя» [04–07.09.1992]. Письменник не просто констатує факт, а аргументовано вмотивовує причини його існування, засуджує «галичанську зверхність»: «А чи варто такими речами хизуватись, виказувати зазнайство й зверхність щодо людей інших регіонів?.. Ви не знали, що таке 33-й і 37-й, що таке роками жити в кошмарах тоталітарного терору» [13.08.1989].
Із мікротопонімом Східна Україна почасти корелюють інші мікротопоніми. Ідеться, зокрема, про онім Слобідська Україна, напр.: Вражає у викладі Багалія історія заселення Слобідської України [07.11.1988]. Його використано в тому тлумаченні, яке подає енциклопедія «Вікіпедія»: «…історико-географічний край у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого перекривається приблизно з територією п’яти Слобідських козацьких полків 17 – 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської імперії» [5].

«Боже, де взяти єдності»

Розглядувану мікротопонімну парадигму доповнюють такі власні назви, як Лівобережна Україна, Наддніпрянська Україна, Велика Наддніпрянська Україна, напр.: Гора Пивиха біля Градизька найвища на Лівобережній Україні, як запевняє композитор Білаш…[19.06.1968]; А от про голод в Україні Наддніпрянській Європа, мабуть, і уявлення не мала… [25.02.1978]. Як уже було відзначено, письменник, оперуючи цими власними назвами, удається до влучної порівняльної характеристики краю, про який мовиться, із Західною Україною: «Велика Наддніпрянська Україна була спустошена, понищена, знедуховлена, треба щоб тисячі й тисячі місіонерів рушили із Заходу на Схід, тисячі й тисячі Кирилів і Мефодіїв мають звершити подвиг духу, подвиг відродження, щоб вся Україна стала Україною» [18.06.1990].
Поряд з офіційними мікротопонімами в щоденниковому дискурсі функціюють неофіційні. Основою структурування їх слугують різні критерії, зокрема такий, як особливості географічного розташування. Олесь Гончар згадує «чепурненькі містечка середньої України з їхнiми цукроварнями, розлогими ставами, затишнiстю» [26.09.1970], Південь України [27.11.1988], край України – «Луганщину, Мілове… (по той бік вже Рост[овська] обл.)» [20.11.1970], степову Україну [03.05.1995], Україну степових наших хуторів [20.02.1990], материкову Україну [19.09.1994]. Не пройшли поза увагою письменника й ті мікротопоніми, які не містять у своєму складі власної назви України. Мовиться передусім про Галицьку республіку та Донецько-Криворізьку Республіку. Відомо, що Галицька Республіка – «проект незалежної держави на теренах Східної Галичини, який підтримували чільники Української національної Ради» [Вікіпедія], а Донецько-Криворізька республіка – «назва маріонеткового територіального утворення, організованого більшовиками за вказівкою Леніна в січні 1918-го для надійного забезпеченні центру Росії паливом і харчовими продуктами» [Довідник з історії України. Київ, 2001, с. 220]. Як не прикро, але розмови про регіональний поділ України час від часу активізовувалися, а особливо в період національно-визвольного піднесення. Письменник гостро засуджував ці вкрай небезпечні для нашої держави наміри. «Боже, де взяти єдності», – напише він у щоденникові 5 травня 1990 року. З-поміж можливих корелятів мікротопонімів без компонента Україна – Галичина (сучасні Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області) та Гетьманщина («назва укр. нац. держави, відновленої внаслідок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648–57, що існувала 1648–1782» [там само, с. 161]), напр.: Що й казати, Львів, Франко, Галичина – їхні заслуги перед Україною величезні [13.08.1989]; … які звірства чинив по всій Гетьманщині верховний самодур Петро, ліквідовуючи козацькі вольності, впроваджуючи на Україні колоніальні порядки…. [12.01.1989]. Останній мікротопонім ужито і в інтертекстуальній структурі – фрагменті листа Миколи Гоголя до Михайла Максимовича: «…Бросьте в самом деле Кацапи да поезжайте в Гетьманщину» [01.04.1994].
Окрему групу становлять неофіційні мікротопоніми, які ідентифіковано за темпоральним критерієм. Мовиться про відповідники Великого князівства Литовського – Україна за Литви [13.08.1989], Гетьманщини – Україна часів козаччини [06.03.1991], козацька Україна [30.11.1992]. Цей розряд доповнюють назви на зразок кріпацька Україна [05.09.1990], Україна 47-го року [03.12.1979], післявоєнна Україна [29.04.1972].
Базою творення неофіційних мікротопонімів можуть бути також антропоніми – Україна Шевченкова [05.09.1990], Тарасова Україна [13.05.1995]. Ці власні назви набувають у структурі дискурсу індивідуального звучання, вони персоніфікують виклад, обарвлюють його яскравими конотативними характеристиками.
Глибоким змістом наповнений неофіційний мікротопонім нова Еллада, який репрезентовано в тексті на компаративному тлі: Україну порівняно з Грецією – Елладою. Автором розглядуваної власної назви є «учитель нашого Максимовича», «друг ґете», «геніальний німець Гердер», який у 1769 році «провіщав Україні велике майбутнє, казав, що вона стане колись новою Елладою» [07.06.1994]. В оцінці Олеся Гончара Україна – це і «Бенгалія північних широт» [09.02.1987], і «зелена Нормандія» [09.06.1955]. Нашу державу порівняно також із США, але специфічно – «як ресторан з домом. Блиску багато, і зручно, і пишно, сервіс повний, але нема того затишку й тепла, що є … вдома. Холодно, як в ресторані, пишному, величезному» [26.06.1955].
Яскравий етнокультурний колорит передають специфічні макротопоніми Україна-ненька, Україна-Мадонна, що являють собою прикладкові структури. Їхній основний зміст – уособлення одвічної любові нашого народу до своєї держави, розкриття сакральності як однієї з найважливіших українських світоглядних сутностей, напр.: І чи не в цьому розгадка тріумфу на Референдумі 1-го грудня, коли відчуття Бога, відчуття матері-України, що роками було придушене, раптом піднялося з глибин душі навіть у тих, кого вважали пропащими … [24.04.1994]; Ще оцю для тебе святу книгу встигнути б написати, книгу України-Мадонни… [29.04.1978].
Отже, за топонімом Україна та його конкретними реалізаторами, представленими мікротопонімною парадигмою, у щоденниковому дискурсі Олеся Гончара вибудовано історію України від її найдавніших часів і до другої половини ХХ століття. Допомагає в цьому письменникові сплановане й усвідомлене ним широке ітертекстуальне тло. Воно інформативно багате, емоційно насичене, оперте на багатий фактичний матеріал, що дає підстави виокремлювати найсутніші періоди в історії нашої держави.

Микола Степаненко,
доктор філологічних наук, професор, академік, член Національної спілки письменників України.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий