Іван БОРДЮГ: «Вдруге за гостинцями  додому не судилося…»

Голова президії ради ветеранів Віктор Бурмус, перший заступник Козельщинського селищного голови Анатолій Срібний, ювіляр Іван Бордюг, селищний голова Олександр Троцький, Костянтин Тараненко.

Іван БОРДЮГ: «Вдруге за гостинцями додому не судилося…»

Він пройшов нелегкими фронтовими дорогами Другої світової – від Дніпра до Ельби. Визволяв Кіровоград (нині – Кропивницький). Форсував Дністер. Брав участь у боях під Яссами у Румунії, воював за Сандомирський плацдарм біля річки Вісли у Польщі. Разом зі своїм підрозділом, переправившись із боями через Одер, брав участь у Берлінській операції. Але до німецької столиці не дійшов – у бою йому розтрощило груди. Так завершив свою війну Іван Митрофанович БОРДЮГ із Козельщини… Нещодавно ветеранові виповнилося 95 років.

– Я потрапив на фронт у 1943 році після визволення Козельщинського району, – згадує Іван Митрофанович. – До військкомату лише із Василівки забрали десь сімдесят чоловік і, навіть не перевдягаючи, відправили на Дніпро. У Дмитрівці з мобілізованих формували роти, батальйони. Якось прийшов «покупець» і забрав близько двох десятків хлопців, а з ними й мене, до сьомого гвардійського артполку. Так я потрапив до повітрянодесантної дивізії. Вона отримала назву Полтавської, бо визволяла Полтаву, Кременчук, Лубни. Мені було тоді сімнадцять… Спочатку підносив снаряди, потім став зарядником гармати.
Тоді ж мобілізованих почали приймати у комсомол. А я вже був комсомольцем. Мене питають: «Де твій квиток?» Я кажу: «Вдома». – «А де вдома?» – «Кілометрів тридцять-сорок звідси». – «Тютюн у вас є?» – «Є!» (Кременчуцький район тоді вирощував махорку для місцевої тютюнової фабрики. В окупацію і наш район теж вирощував тютюн, і він вирубаний лежав на полі. Скирти ті, що після жнив залишилися на полі, німці попалили, а тютюн – не встигли). То командир і каже: «Ось тобі в помічники солдат (бо я ж був іще без форми, у цивільному) – і їдьте додому». Він знайшов конячку, бідарку на два-три чоловіки, так і дісталися до нас додому.
Хати немає – німці заїхали мотоциклами, село спалили, корів, коней, волів вистріляли. А мати свою корову не вигнала, і сусідка теж – сховали худобу в тернику…
Очеретяна покрівля на хаті згоріла швидко, стеля впала, залишилися самі вікна без шибок і двері. То мати в одну половину хати – корову, а в другу – нас. І зорі над головою. Полягали ми спати і дивимося на ті зорі…
Удома були два дні. На третій треба було вже їхати. Дала мама жалив’яний лантух листя тютюнового, лантух яблук пізніх і 10 літрів самогону (в неї була закопана посудина така оцинкована).
Доїхали до Солониці, далі – Комінтерн, а дорога забита транспортом! – машини за машиною, їхати ніяк. Довелося покинути нашу конячку і яблука, забрали тільки тютюн і самогонку.
Прибули ми в частину, принесли гостинці. А листя тютюнове дуже міцне, самокрутку двічі потягнеш – і в очах метелики літають. Усіх пригостили тютюном і горілкою (мати гнала кріпку, мабуть, 55 градусів). Такі гостинці всім сподобалися. І коли переправилися на правий берег Дніпра, лейтенант мені сказав: «На Новий рік знову поїдеш додому, пиши матері листа…» Не встиг. 27 грудня мене поранило вперше і замість дому я опинився у госпіталі…
У 1944-му зі шпиталю Іван Мирофанович потрапив у 23-й гвардійський стрілецький полк, був навідником 82-міліметрової гармати. А вже навесні молодий артилерист став командиром мінометного підрозділу. В тяжкому поході від Дніпра до Ельби заслужив орден Слави ІІІ ступеня, орден Червоної Зірки. А перемогу зустрів знов у шпиталі: 1 травня 1945 року в бою біля міста Швепніца отримав тяжке поранення у грудну клітку.
– У підвалі одного з будинків мені робили перев’язку, – розповідає Іван Митрофанович, – і там залишилася моя закривавлена гімнастерка, а на ній – нагороди; не до того було тоді. А мої однополчани гімнастерку знайшли і вирішили, що я загинув… То було вже моє третє поранення.
Воно було найтяжчим, довелося довго лікуватися. Після тривалого відновлення Іван Бордюг вийшов зі шпиталю інвалідом. А повернувшись додому, став у мирний стрій.
Понад 40 років Іван Митрофанович працював у сфері соціального захисту населення на різних посадах, а також у раді ветеранів війни та праці Козельщинського району – такий цей чоловік непосидючий, активний, небайдужий до життя громади.
Громада теж шанує свого фронтовика. Й ось нині всі ми щиро вітаємо його зі знаменним ювілеєм. Миру й тепла Вашій оселі, дорогий Іване Митрофановичу!

Надія ЛИТВИН
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий