Іван ДАШІВЕЦЬ: «Учитель повинен любити дітей»

Таїса Олександрівна та Іван Семенович Дашівці.

Іван ДАШІВЕЦЬ: «Учитель повинен любити дітей»

Його трудовий стаж складає понад півстоліття. Іван Семенович Дашівець із Пригарівки Козельщинського району – педагог Божою милістю. А ще – невтомний дослідник історії, культури, довкілля рідного краю. Професійний і життєвий досвід Івана Дашівця – то справжня скарбниця для молодих освітян та, врешті, й для представників інших професій, які хочуть стати справжніми спеціалістами, особистостями, а не лише посадовими особами. Бо ж недаремно в народі кажуть, що не місце людину красить, а людина – місце.
Наша розмова розпочалася із традиційного запитання про колиску дитинства і враження літ ранньої юності.

– Моє рідне село Іванівка привільно розкинулося серед безбережжя чорноземних степів, неподалік річечки Чаплинки, що несе свої води в Оріль, а та – у Дніпро. Пам’ятаю, що навесні гомінка і шумлива Чаплинка, бувало, затоплювала заплаву і навіть прилеглі луки; влітку річка ставала тихою і спокійною, а в період бездощів’я – ледь помітною між очеретами. Сільська дітвора знаходила там справжню утіху.
Запам’яталися зимові завірюхи, що розгулювалися у степах, величезні кучугури снігу в селі. Тепер таке буває рідко.
А ще в пам’яті залишилися козацькі кургани – насипи для сторожових веж, розповіді старожилів про славну козацьку історію краю. Уже в дорослому віці я дізнався, що наш край у період Запорізької Січі входив до складу своєрідної адміністративно-територіальної одиниці – Орільської паланки, яка доходила аж до Орілі. Численні хутори тут засновані козаками, про що, зокрема, свідчать і їхні своєрідні назви: Сотницьке, Клешнівка, Кошовівка, Дорошівка.
Вабили своєю таємничістю скіфські кургани як німі свідки славної минувшини.
– А в побутовому плані що запам’яталося?
– Ми, сільські дітлахи, дуже чекали Нового року, Різдва Христового, Світлого Христового Воскресіння, Трійці… У ці та інші свята панували душевна радість і піднесення. Звичайно, не обходилося і без ласощів, які тоді були рідкістю.
Нас, дітей, також дуже цікавили розмови дорослих про ніким не перевершених петриківських майстрів, які мають золоті руки.
Такі ж руки мала і моя матуся, яка працювала на Петриківській фабриці «Вільна селянка» (згодом – «Дружба») і дуже гарно вишивала.
– А потім була школа…
– Так, звичайно. Усі десять років я навчався у Колгоспівській середній школі. У початкових класах моїм учителем був вимогливий і водночас добрий Микола Трифонович Білий. Він любив дітей, і ми це відчували. Навчатися було цікаво. Нам, маленьким школярикам, дуже подобалася молоденька шкільна піонервожата, яка гарно співала і майстерно грала на акордеоні. Вона знаходила час і для нас.
– І ось школярик Ваня пішов до п’ятого класу…
– Так, починаючи з п’ятого класу, розпочався новий період у нашому шкільному житті. З нами працювало вже багато учителів, тому до кожного потрібно було звикати. Але це не було проблемою, бо ж і ми підростали, з роками багато що сприймали з глибшим розумінням. Нашим беззмінним класним керівником була дуже справедлива і лагідна Євдокія Парфентіївна Скляр. Нам із нею було цікаво і затишно. Я багато що запозичив від неї.
Мені постійно давали різноманітні доручення. Я брав участь у загальношкільних заходах, предметних олімпіадах, неодноразово був їх переможцем. Дуже любив географію, історію, українську мову і літературу, музику і співи, малювання, яке викладав член Спілки художників України, графік і живописець Василь Іванович Соколенко. Він, до речі, також займався з групою учнів, готуючи їх до роботи на фабриці у Петриківці. Я теж пройшов цю підготовку.
– Іване Семеновичу, мені відомо, що після закінчення школи ви почали працювати піонервожатим, а згодом – учителем. Як правило, на цій посаді працює дівчина-випускниця, а тут – юнак…
– Загалом тут немає нічого дивного. Після школи я без жодної підтримки склав вступні екзамени до Дніпропетровського державного університету на історичний факультет. Але в той рік в Україні збіглося два випуски – десятого й одинадцятого класів, тому конкурс був дуже великий. Моїх високих оцінок виявилося недостатньо. Але мене рекомендували на навчання у технікумі зварювання імені Патона. Однак я відмовився, бо відчував душею, що то не моє. Аж тут у школі запропонували посаду піонервожатого. Я без вагань погодився і не помилився. Працював із натхненням.
– А потім?
– А потім чотири роки навчався у Бердянському педагогічному інституті, де здобув кваліфікацію учителя початкових класів середньої школи та малювання.
– А як потрапив у Бреусівську школу?
– Та дуже просто – за направленням мені дали перший клас, бо учителька молодших класів, відмінник народної освіти України Ольга Олександрівна Карнаух, пішла на заслужений відпочинок. Це було у 1972 році.
– Як вас зустріли Бреусівка, колектив школи?
– Слава Богу, усе склалося якнайкраще. Я потрапив на квартиру до чудової жінки Серафими Іллівни Павлюк, яка ставилася до мене, як до рідного сина. У наступному році вона прийняла на квартиру ще одного хлопця, молодого учителя фізики Івана Петровича Кизя. Нам було комфортно.
Більше того, я без проблем вступив на заочне навчання у Дніпропетровський університет за спеціальністю «учитель географії».
Саме в цей період у Бреусівську школу прибуло чимало молодих учителів: у 1972 році – подружжя Дмитренків – Михайло Павлович і Таїса Петрівна (учителі російської мови та літератури), Олексій Федорович Пиріг (учитель фізкультури), Надія Ростиславівна Бєльченко (учителька німецької мови), Яків Якович Дугинець (учитель початкової військової підготовки), у 1973 році прийшли Ганна Володимирівна Кириленко (учителька фізкультури), Галина Миколаївна Михайлова (учителька німецької мови), уже згадуваний Іван Петрович Кизь та інші.
Отож у роботі педагогічного колективу успішно і творчо поєдналися молодість і енергія молоді з досвідом старшого покоління вчителів. Назву хоча б частину з них: це Микола Іванович Ситник і Меланія Михайлівна Чепіжна (учителі української мови і літератури), подружжя Ситників – Володимир Опанасович (учитель фізики, а з 1973 року і директор школи) і Ніна Миколаївна (учителька початкових класів), подружжя Іванків – Віктор Костянтинович (заступник директора школи, учитель трудового навчання) і Галина Порфиріївна (учителька біології та сільськогосподарської праці), подружжя Білашів – Гнат Григорович (учитель математики) і Надія Олексіївна (учителька хімії), подружжя Мірошників – Костянтин Тихонович (учитель математики, а до 1973 року – директор школи) та Ніна Іванівна (лаборант), Ніна Михайлівна Косиця (учителька математики) та інші.
– А як проводили дозвілля молоді вчителі?
– І молоді, і майже усі старші учителі були учасниками художньої самодіяльності Бреусівського будинку культури, директором якого був заслужений працівник культури України, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора Володимир Іванович Бойко. Я ще також був членом агіткультбригади, лектором первинної організації товариства «Знання». Словом, нудьгувати було ніколи.
– Однак ваше глибоке і потужне коріння проросло не в Бреусівці, а в Пригарівці.
– У 1974 році мені запропонували посаду директора Пригарівської восьмирічної школи. І я врешті дав згоду.
– Ваш трудовий шлях досить-таки великий. Чи зможете його розкласти на окремі складові?
– Звичайно. Один рік я працював піонервожатим, потім – учителем фізкультури, трудового навчання та математики, чотири роки навчався в інституті на стаціонарі, дев’ятнадцять років був директором школи, одинадцять – заступником директора, п’ятнадцять – учителем, а ще рік – головою сільської ради і три роки – звільненим секретарем парткому партійної організації колгоспу «Радянська Україна» у Пригарівці.
– То це більше, ніж півстоліття! Здолати таку дистанцію, навіть значно більшу, аніж марафонська, дуже складно. Якими якостями повинен володіти керівник закладу, учитель і вихователь, щоб успішно справитися зі своїми професійними обов’язками?
– Якщо говорити про вчителя, то це насамперед такі якості: високий професіоналізм, відмінне знання своїх предметів, володіння методикою їх викладання; знання психології школярів, урахування їхніх вікових особливостей, уміння здійснювати індивідуальний підхід до кожної дитини, бачити в ній особистість… Зрештою, і це дуже важливо, – дітей потрібно просто любити.
Щодо керівника, то тут, як на мене, потрібно мати організаторські здібності, відповідально і добросовісно виконувати передбачені обов’язки, надихати колектив на творчу працю своїм власним прикладом, уміння згуртувати різновікові групи педагогів у монолітний колектив, об’єднаний спільністю дій, та багато чого іншого. Словом, бути справжнім – це особливе мистецтво.
– Ви здолали не одну творчу освітянську сходинку. Були успішним учасником різноманітних престижних конкурсів, стали переможцем районного конкурсу «Учитель року-1995» та призером обласного; маєте звання «Старший учитель», численні відзнаки та грамоти. Багато учнів під вашим керівництвом успішно справлялися з написанням наукових робіт і були переможцями та призерами районних, обласних конкурсів. Водночас ви стали визнаним у районі, в області краєзнавцем. Яким був шлях до цього?
– Можливо, все це розпочалося ще з дитячих захоплень козацькими курганами-насипами, скіфськими могилами, з розповідей старожилів про минувшину. Та предметно я зайнявся краєзнавством у 1974 році, коли прибув у Пригарівку. Ви ж пам’ятаєте, що тоді діяла туристично-краєзнавча експедиція за сімома напрямками пошуку. Я, як директор школи, в кінцевому підсумку ніс персональну відповідальність і за цю ділянку, та й сам безпосередньо займався пошуком. І так десятиліттями. Кожного року зі шкільною командою їздив на районний та обласний туристичні зльоти. А це теж, окрім спортивної підготовки, вимагало неабияких краєзнавчих знань і навичок.
З кінця 80-х років минулого століття і до сьогодні я – керівник районного методичного об’єднання учителів географії, на засіданні якого дуже часто розглядаються питання, пов’язані з краєзнавством.
Помітним стимулом на ниві краєзнавства стали збережені в школі унікальні записи священника Симеона Сокологорського про історію Пригарівської церкви періоду 1871–1905 років, а також цінні записи про школу багаторічного директора, фронтовика Федора Івановича Гончаренка. Тому я вирішив продовжити пошук й у цих напрямках. Важливе місце у моїй краєзнавчій біографії мало знайомство з Вірою Никанорівною Жук, провідним краєзнавцем Полтавської області, світла їй пам’ять.
Ось так і сформувався мій інтерес до краєзнавства. Та я й не уявляю, як можна викладати історію, географію, чимало інших предметів без використання місцевого матеріалу.
– Ви досліджували історію хуторів і сіл, кутків – складових частин нинішнього села, походження географічних назв, прізвищ, навіть історію столітньої верби на узбіччі шляху за селом, а також події періоду української революції 1917–1921 років, колективізації, Голодомору 1932–1933 років, Другої світової війни… Ваші статті про історію церкви, школи, колгоспу, про культурне життя, передовиків виробництва, героїв-фронтовиків часто друкувалися на сторінках районної газети. Було проведено значну роботу з підготовки матеріалів до енциклопедичного довідника «Полтавщина» (1992); 12-го тому Полтавської енциклопедії «Полтавіка» під назвою «Релігія і церква», матеріалів до тому «Освіта і наука». Врешті ви написали книгу про природу й господарство Козельщинського району.
Знаю з власного досвіду, що така робота потребує багато часу, енергії, терпіння і навіть здоров’я. Тож без підтримки, допомоги родини не обійтися…
– Почну з того, що тут, у Пригарівці, я знайшов свою половинку – Таїсу Олександрівну. Наше подружнє життя довге і щасливе. Маємо чудову доньку Яну, яка отримала дві вищі освіти, живе і працює у Полтаві.
Дружина – мій міцний тил і захист як у шкільній роботі, так і в краєзнавчій діяльності. Без неї я не досяг би чогось суттєвого.
– А чи є випускники школи – ваші вихованці, які стали педагогами?
– Їх багато. Ось тільки у рідній Пригарівській школі, з 2018 року – ліцеї, працюють Надія Миколаївна Зінченко, Оксана Дмитрівна Тригубенко, Тетяна Вікторівна Гарець, Світлана Володимирівна Няйко – учителі початкових класів, Алла Вікторівна Попенко й Алла Василівна Кирилюк – учительки української мови і літератури, Олександр Володимирович Сидоренко – учитель інформатики, Едуард Юрійович Лещенко – учитель фізкультури, Сергій Олександрович Остащенко – учитель історії у Пригарівці і Сушках, Наталія Йосипівна Гасан; у Козельщинському ліцеї – Світлана Григорівна Тимошенко – учителька початкових класів, Ольга Дмитрівна Скиба – учитель, директор початкової Пашківської школи, Андрій Григорович Лець – учитель, директор Пашківської школи, Віктор Миколайович Кушко – учитель фізкультури Пашківської школи, Аліна Юріївна Пишняк – учителька початкових класів Сушківської школи та інші.
– А якби, наче в отій казці, можна було повернутися в роки шкільної юності, ви пішли б знову тією ж життєвою стежиною?
– Так, бо іншої не уявляю.

Григорій СЕРДЮК
Член НСЖУ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  • 7
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    7
    Поделились

Добавить комментарий