Прем’єра рубрики. “Будеш, батьку, панувати…”
Нинішній рік щедрий для України, нашого краю на ювілеї, пам’ятні дати. У січні ми відзначили століття Соборності нашої держави, вікопомних подій визвольних змагань національної революції початку ХХ віку. Попереду – День Героїв Небесної Сотні, чия жертовність у 2014-му врятувала демократію і суверенітет країни. А вони неможливі без духовного підґрунтя і осердя, які формували світочі нації – Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Олександр Довженко, які прийшли у цей світ двісті п’ять, двісті десять, сто двадцять п’ять років тому… Предтечею нової української літератури є славний полтавець Іван Котляревський. Його 250-ліття відзначатимемо нинішнього вересня.
“Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди, / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!” – ці поетичні рядки молодого Кобзаря стали пророчими. Тож, започатковуючи рубрику, приурочену до ювілею автора “Енеїди”, ми звернулися до творчості Тараса Шевченка. Відкриваємо цикл публікацій есеєм незабутнього Євгена Сверстюка.
Історію появи на світ есею “Іван Котляревський сміється”, що його в 60-х – першій половині 70-х років минулого століття активно поширювали в українському самвидаві, автор твору, відомий шістдесятник Євген Сверстюк розповів сам у нарисі “Українська жінка на схилі віку”. То був час, коли кадебісти заборонили козацькій матері Оксані Мешко проводити художньо-літературні вечори в наукових закладах, школах, на робітничих підприємтвах, хутко зрозумівши, що тут не йдеться про звичні казенні, офіційно-патріотичні відзначення пам’ятних дат і вшанування відомих імен “задля галочки” – ці вечори пробуджують свідомість, несуть історичну правду, таку незручну для режиму. Та Оксана Яківна не здавалася: наближався 200-річний ювілей Котляревського, і вона таємно збирала матеріали для урочистого заходу. “Мене попросила написати сценарій вечора, і ціле літо приносила мені квіти зі свого саду, аж поки не з’явився есей “Іван Котляревський сміється”.
– Даруйте, Оксано Яківно, сценарій не вийшов, але ця річ – для вас.
– То нічого. Все одно добре, саме те, що треба.
Треба – для спротиву тогочасній цілеспрямованій русифікації України, для захисту національної культури. Ці завдання ставив перед собою український дисидентський рух, учасниками якого були і Оксана Мешко, і Євген Сверстюк. Звісно ж, не міг з’явитися у офіційній пресі твір, у якому йшлося не просто про лакувальний портрет класика з приводу ювілею, і навіть не так про “три твори, варті тридцятьох”, як про деспотичну руку царизму, який століттями підривав духовну міць України, прикриваючися личиною друга, і про поета, що “голосно оспівав безсмертну душу України”. Поета, який начебто й не перебував у опозиції до царського режиму, однак і державні ідеї жодним чином не позначилися на його творах.
Пропонуємо вашій увазі уривки знаменитого есею.
На витоптаному пустирі нашої історії раптом сміх Котляревського. Саме в той час, коли начебто й нічого було сміятися… Але сміх заразливий – він відгукнувся луною в народних глибинах. П. Куліш схильний був бачити в цьому “ознаки глибокого падіння народного почуття самосвідомості й самопошани”. Можна зрозуміти ентузіаста нашого культурного відродження: йому б хотілося, щоб наша національна трагедія відкрилася в літературі українською “Іліадою”. Але глибокий сенс був у тому, що вона відкрилася в запорозькому стилі – веселим прологом – сміхом.
Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень і самого факту нашого національного існування: ми живемо в стихійно-ірраціональному, в глибинах, самим корінням, що вічно пробивається паростками і рідко досягає нормального цвітіння. Лише в глибинних джерелах вільно народжується наша сила, яка на поверхні не має жодної видимо стійкої форми існування. Наші перемоги нагадували нічний бенкет на руїнах чужого палацу. Зате наші поразки щоразу здавалися остаточними – нас вирубували на пні, забуваючи в кривавому п’яному азарті, що в глибинах недосяжне коріння, а в нашій землі – проростає кинуте в бою зерно.
Вранці сходило сонце, на лоно землі падала свіжа роса, і усміхнено вискакували нові памолоді, що за правом живого здобували собі простір. Праця, боротьба, муки – і в дужому тілі народжувався здоровий, голосний і вільний сміх. Ми знову сміялись, і це завжди було добрим початком… <…>
Котляревський був першим полоненим української народної культури, і весело, з юнацьким захватом потягся до неї, спершу явно не збираючись надто далеко заходити. Тоді ще не було романтичної моди на український фольклор, і він припав до нього, як незіпсута, багато обдарована натура, яка могла творити на здоровому питомому ґрунті.
“Сам Котляревський не знав добре, що він творить… Він покорявся несвідомому велінню народного духу, був тільки знаряддям українського світогляду”. До цих слів П. Куліша пізніші літературознавці поставилися критично, не доглянувши в них глибокої істини, яка стосується початків усякої творчості взагалі. Бути голосом народного духу і знаряддям українського світогляду – це не так уже мало, і це єдино можливе, коли навколо нема не те що відповідної атмосфери, але й прикладу. Це вже по суті шлях проти течії, яка відносила інтелігенцію з рідного ґрунту в столицю, це вже глуха опозиція! Коли він почав вивчати українську мову і звичаї не для того, щоб замуміфікувати для історії “остатки исчезающего наречия, некогда звучащего на берегах Днепровских”, а щоб творити українською народною мовою, то це ж було зухвальство, яке свої сприймали з захватом, а чужі, включаючи й самого імператора, прийняли за “умную шалость”.
Ніякого сенсу не було в прискіпливому ставленні, зокрема П. Куліша, до способів, які дозволяли І. Котляревському займати при цьому вигідне становище в суспільстві. Особливо коли зважити, що, за одностайним свідченням сучасників, його всі мали за людину високої порядності й честі. Котляревський з усіма тримався з великою гідністю, і його добре ім’я значною мірою підтримувало авторитет його такої нечуваної творчості. Він мав хист жити з людьми і добре лагодив з високопоставленими особами, на яких йому на рідкість щастило. Хіба цього в Росії мало, щоб мати найлояльнішу репутацію? Адже навіть Шевченко завдяки особистій привабливості мав найкраще поводження і захист у тих же самих Рєпніних, у Брюллова, пізніше в родині графа Ф. Толстого і навіть не дуже таївся зі своєю творчістю, коли б не те, що жандарми одразу відкрили його найрізкіші політичні поеми. <…>
Цілком очевидно, що Котляревський навіть не був заражений “духом часу”, а твердо тримався моралі, традицій, історичних уявлень, мови і пісні свого народу. Звичайно, на його очах все каламутилося, змішувалося, перевиховувалось у напрямку опоганення і знецінення української “старосвітчини”, простих звичаїв і взагалі української народної душі, розкладеної на “кріпацькі душі”. Котляревський ясно займав скрізь і завжди активну позицію до новомодної пошесті і скрізь залишався собою. Щойно заснована Полтавська духовна семінарія, в якій він провчився від 1780-го дев’ять років, дала йому добрі знання латинської, французької і, очевидно, російської мов, але нових “умоначертаний” не прищепила. Павло Грабовський навчався в Харківській семінарії майже на сторіччя пізніше, але й тоді між семінаристами панувала українська мовна стихія, і як тільки закінчувались лекції – слово брав український фольклор. Тож не дивно, що в семінарії Котляревський прославився “ритмачем” і напевно з усіх літератур найкраще знав народну, українську. Ніякого здивування по суті не викликає свідчення Стебліна-Камінського, що коли Котляревського намітили в числі п’яти кращих семінаристів відрядити до Петербурзької Олександро-Невської семінарії, то “не могли відшукати, тому що його не було в місті”. Звичайно ж, не було – і не було кому відшукати… Суто українська фігура відмови від високої честі! Але, здається, вона особливо характерна для Котляревського. Його талановитий земляк Костянтин Пузина трохи пізніше не встояв проти спокуси, його відшукали – і довелося йому марно розгубити свої сили й згаснути в чернечій келії. Іван Котляревський ніколи й ні на що не міняв своєї Полтави. Усе життя він умів залишатися собою і виходити з ситуації так, щоб на перехресті шляхів залишалися виразні непоясненні фігури мовчання, які можна тлумачити як хочеш. Але при цьому треба дивитись на тонкі риси його виключно інтелігентного обличчя, сповненого задуми й гідності.
Перша фігура – незакінчена семінарія. Вона йому, очевидно, просто набридла і не могла вже більше нічого дати, крім непотрібної атестації. <…>
І пішов “пан Іван” на Полтавщину домашнім учителем, і став там вивчати та записувати рідну словесність, не минаючи нагоди й самому погратися на забавах та вечорницях з хлопцями й дівчатами. Простувата щирість господарів для його віку, мабуть, не була обтяжливою. <…> Згодом він усе ж таки перейшов на військову службу: паперовим дворянством без служби не проживеш… Карабінерський сіверський полк привабив тим, що залишався на Полтавщині, і колись був усе ж таки козацьким полком, а тепер став наче перекрученим, переінакшеним і поверхово ніби переученим на нові команди: “Стой! Не шевелись!” Очевидно, було це і смішно, і сумно…
“Енеїду” Котляревський почав десь під час свого учителювання. То була весна молодих творчих сил і справжня оргія слова! Відчувається тут перший хміль захоплення легким, дотепним, вільним словом, поезією звичаїв і побуту, кожен звук і образ іскриться. Відчувається, що поет купався в цій стихії благословенної Полтавщини, як бджола в пилку в пору весняного цвіту, і розкішно струшував тільки цей золотий пилок. Реальний світ, чорний світ був десь далеко, трохи в сумній пісні, може, в тихо-сумних розмовах, але хвилини за “Енеїдою” – то був час, коли існував тілький цей сонячний вулик. У цій священнодії Котляревський справді був “інструментом народного світогляду” і стихійно наповнював цим нектаром рамки Вергілієвої “Енеїди” – великі й незграбні, на чужий кшталт. Зате ті стільники були наповнені вщерть!
Автор був настільки в полоні української рукописної традиції, що йому й на думку не спало пробувати друкувати свій твір. Він розходився з блискавичною швидкістю української суспільності і припадав до смаку як тим, що хотіли розважитися гумором, так і тим, що почули, нарешті, людське правдиве слово на свій захист:
Мужича правда єсть колюча,
а панська на всі боки гнуча.
Здається, “Енеїда” мала чарівну силу духовно єднати порізнених і духовно відчужених земляків щирою людською усмішкою, спонукала заглядати один одному в вічі і впізнавати себе справжнього під чужим казенним мундиром. Поміщик – земляк Парпура – не втримався, щоб її не надрукувати власним коштом, і щаслива ця дата – 1798 рік – відкрила нову сторінку в історії української культури.
Крім загального національного духу, була в “Енеїді”, свідомо чи підсвідомо, закодована вже з перших рядків, – запорозька історія. Про неї вже навчилися мовчати, а тепер у книжці кожен мовчки розумів як свій заглушений голос, своє рідне тепло, виспіване на запорозький лад… У всякому разі, коли капітан Котляревський з військовим дорученням пробирався через Дунай, він не обминув нагоди зустрітися там із запорозькими вигнанцями, а вони, дізнавшись, що то він скомпонував “Енеїду”, одразу визнали його своїм і навіть запрошували до себе за старшого. Швидко після цього, в 1807 році, Котляревського позбавили посади ад’ютанта при командирі корпусу і раптом закинули за межі України – аж до Псковського полку в Литві. Він, зрозуміло, подав у відставку… Очевидно, не в інтересах його було проголошувати причини.
Нашi бiографи нестримно нагнiтають Котляревському “патрiотичне пiднесення” у 1812 роцi з того самого казана, з якого одному мемуаристовi навiяло казенний сон, що Котляревський нiбито “силою простого малороссийского слова, обращенного к козакам, совершает образцовые подвиги храбрости”.
Пiд лиху й непевну годину в росiйського iмператора i справдi раптом прокинулася повага до “малоросiйських” нацiональних традицiй та потоптаної справедливости, i вiн узявся за демократизацiю та органiзацiю козацьких полкiв, наче забувши, що вони “раз i назавжди” злiквiдованi.
Вiдставний штабс-капiтан не виявив того ентузiязму, якого вiд нього вимагають нашi майстри чистої бiографiї – “Твердо уповаю на уверение вашего сиятельства, – наполегливо нагадує Котляревський у доповiднiй записцi Лобанову-Ростовському, – что я только употреблен Вами до сформирования полка, а не для служения в оном”, – i висуває десяток причин… Вперто замовчуючи це мiсце, майстри з радiстю цитують далi з доповiдної губернаторовi: “Большею частью вступают в казаки с удовольствием, охотностию и без малейшего уныния”, – i видають це за патрiотичне пiднесення! Тим часом Котляревський жодного фальшивого слова не говорить про “вiтчизняний патрiотизм”, зате дає картину, яка говорить сама за себе: “Многие явились без положенных рубах, сапогов, серых шаровар, в старых изношенных кафтанах, без платков для шеи, седла без потников, арчаки ломанные… даже узды с пеньковыми поводами, казаков большая часть без ладунок, без сабель”.
Одне слово, “обiрванi, як гиря, ланцi” – чудове доповнення до “Енеїди”! – але сповненi iлюзiй, що, нарештi, спекаються крiпацтва… I вже, без сумнiву, окриленi надiєю, що все ж таки знов повертаються козацькi полки.
Всю свою iсторiю українцi чекали вирiшальних змiн. Хтозна, чи тут не сподiвалися вони потаємно, що Наполеон задушить царизм, розвалить тюрму-iмперiю, злiквiдує крiпацтво. Адже вся Польща сподiвалася на визволення вiд Францiї. Не треба забувати, що вiрнопiдданiсть в Українi щойно почала прищеплюватися, i то лише зверхньо, тодi як уявлення, традицiї i всi “прежние умоначертания” залишалися старими, ближчими до польського ладу. Тим часом царський режим досi нiчого не принiс Українi, крiм руїни, грубої сваволi, безперервних екзекуцiй та заохочень батогом придушень, панщини й подушного. А купити “малоросiв” можна було лише обiцянками повернення козацьких вольностей: в iмператорському портфелi була величезна колекцiя заяв i прошенiй “малоросiйського шляхетства” саме на цю тему. <…>
Бозна, про що думав Котляревський у цей тривожний час, всіляко пояснюючи начальству, що ніяк не може покинути своєї Полтави і своєї старої матері… Адже їздив недавно ще його земляк-патріот умовити прусського короля Фрідріха ІІ, щоб той пішов війною на Росію, розраховуючи на повстання України… Був це той самий Василь Капніст, якого ми знаємо нині як російського письменника-сатирика (автора “Оды на рабство” і “Ябеды”). Він заснував у Полтаві “Дім для виховання бідних дворян”, де Котляревський продовжував у його просвітньому дусі працю, епізодично виконуючи губернаторські військові доручення. <…>
Стихiйне в Котляревського почуття українського патрiотизму ставало дедалi бiльше усвiдомленим i виразним. У мiру того в “Енеїдi” з’являлись елегiйнi й героїчнi ноти, а ватага троянцiв щораз бiльше перетворювалася на запорозьке вiйсько. Але Котляревський не тiльки “до жалю не мастак” – вiн не мастак до декларацiй. Найсвятiшi його почуття ховались у глибинi грудей, зiгрiвали й одушевлювали його образи. I гумор, i сатира Котляревського проходять по тiй тонкiй гранi, за якою причаїлись легке юродство i важка соцiальна алегорiя. За характером сюжетних ситуацiй автор впадає в рiзкий тон, але з такою ризиковано-широкою гумористичною гамою вiн весь час усе ж таки втримується на цiй слизькiй гранi. Тiльки великим талантам властиве таке чуття мiри й такту. В авторовi “Енеїди” скрiзь присутнiй спiвець Наталки Полтавки, часом надто молодий i трохи легковажно безтурботний, але завжди шляхетний.
Що ж до соцiальної алегорiї, то її в “Енеїдi” не менше, нiж у найкращих сучасних фантастичних повiстях. Котляревського, здається, нiколи не звинувачували в сатирi на самодержавний Олiмп, але важко повiрити, щоб такi образи не були точно прицiльними:
Коли Юпiтер ненароком
З Олiмпа глянув i на нас…
Або:
В се врем’я в рай боги зiбрались
К Зевесу в гостi на обiд,
Пили там, їли, забавлялись,
Забувши наших людських бiд.
А вже народнi бiди виступають тут зовсiм неприховано. Так i уявляється, як ми, насильно вибитi з колiї европейського поступу, опинилися на заклятому островi, де панувала цариця, “люта чарiвниця i дуже злая до людей”. Володiла вона єдиним хистом – обертання людей на звiрiв. Усi народи в атмосферi цього царського острова, як у тюремнiй клiтцi, втрачають людську подобу i стають то псами, то лисицями, то козлами, то навпаки… Найтяжча доля, звичайно, українцям!
Пропали! Як Сiрко в базарi!
Готовте шиї до ярма,
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, нi козою,
А вже запевне що волом…
I все це весело, в нацiональному стилi сумовитої посмiшки над самим собою – “з нещастям тiсно пообтершись, бiду стрiчали мов шутя”. А хiба це не з урокiв української iсторiї батько Анхiз вiщує i зичить своєму Енеєвi “розплодити великий i завзятий рiд”, “жити та поживати”, але застерiгає, що щастя троянцiв триватиме доти,
Покiль не будуть цiлувати
Ноги чиєїсь постола…
Якщо все це писалося пiдсвiдомо, пiдсвiдомiсть Котляревського була нелояльною. <…>
Надзвичайно проста i легка, “Енеїда” водночас залишається твором завжди проблематичним. Молодий Шевченко прийняв її цiлком. А вже перед засланням вона йому здавалась “все ж таки смiховиною на московський кшталт”. Бурлеск вiдштовхував усiх наших максималiстiв.
Найчорнiшу тiнь на Котляревського кинули його епiгони. У XIX столiттi стриманiсть у ставленнi до Котляревського з’явилася через те, що його стали сприймати крiзь призму котляревщини – поширеного в той час недоумкуватого варнякання, нерозумного грубого смiху, дешевого лiтературного штампу – смiшити українською мовою в ролi недорiкуватого паяца, який розважає навiть не короля, а просто юрбу мiщан. Несмак, графоманiя, обивательський примiтивiзм, зубоскальство знайшли в цьому малоросiянствi тривкий притулок i надiйний хлiб. Уряд нiколи не чинив перешкод малоросiянству найнижчого ґатунку, навпаки, найдипломатичнiшi шовiнiсти охоче дозволяли черствим малоросiйським зубоскалам убивати молоду українську лiтературу. <…>
На прикладi сучасної “котляревщини” вже цiлком очевидно, що вона розмножується самосiвом на вiтрах часу, а зовсiм не йде вiд кореня Iвана Котляревського. Для нас “Енеїда” – твiр живий, але значною мiрою вже iсторико-лiтературного значення. Вона, особливо в надто iлюстрованому виданнi, користується нинi величезним попитом, i в цьому є щось приємне з гiрким присмаком. Нашим школярам i досi нашi “перевиданi й доповненi” пiдручники не в силi вияснити своєю суконною мовою, що ж це таке – ця бурлескна травестiя – i чому вiд неї починається нова доба українського письменства. Мабуть, таки “Енеїду” кожен мусить вiдкривати собi сам вiдповiдно до рiвня своєї культури, самосвiдомості й обiзнаності з класичними джерелами. <…>
Вихваляючи три твори Котляревського, ми залюбки зводимо мову на талант поета. Але, щоб бути зачинателем нової української лiтератури, мало самого таланту: треба мати український хребет. Той хребет, який крiзь усi лихолiття й катастрофи знову й знову випрямляється i утверджує вiльне людське право – бути собою.
Котляревський мав винятковий вплив на своїх сучасникiв i на українську суспiльнiсть уже пiвтора столiття не завдяки самому талантовi й майстерностi. I в “Енеїдi”, i особливо в “Наталцi Полтавцi” та “Москалевi-чарiвнику”, вiн утвердив високе почуття гiдності, людської й нацiональної гiдності. Без чого не можна було б i думати про вiдродження культури пригнобленого й колонiзованого краю. <…>
Євген СВЕРСТЮК.