Іван СТЕПАНЕНКО: «Прагнемо, щоб рівень життя наших працівників був достойним»

Іван Степаненко (в центрі) з колективом свинотоварної ферми: завідуюча Людмила Богдан, Ірина Русінова, Вікторія Капиця, Світлана Михайлик, Світлана Дмитренко, Наталія Принь, Яна Крушельницька.

Іван СТЕПАНЕНКО: «Прагнемо, щоб рівень життя наших працівників був достойним»

У третю неділю листопада українці традиційно вітають із професійним святом трударів села. Людей, завдяки яким у всіх нас на столі завжди є хліб і до хліба. Втім, День працівників сільського господарства – не лише свято, а й привід для підбиття підсумків, аналізу зробленого, визначення перспектив. Про це спілкуємося з керівником ПП ім. Калашника Іваном СТЕПАНЕНКОМ.

У галузі сільського господарства наш співрозмовник працює все трудове життя – пройшов шлях від тракториста, бригадира тракторної бригади до головного інженера, а потім і керівника одного з найкращих у Полтавському районі аграрних підприємств. У 2013 році Івана Степаненка удостоєно почесного звання «Заслужений працівник сільського господарства України», а у 2017-му нагороджено Грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед українським народом».
– Іване Івановичу, перше питання в цю пору року, звісно, про підсумки сільськогосподарського сезону. Розкажіть, як спрацювали цьогоріч?
– Враховуючи примхи погоди, вважаю, що спрацювали добре. Наше підприємство займається як рослинництвом, так і тваринництвом. Господарюємо на майже 4000 гектарів землі. Цьогоріч ранні зернові у нашому господарстві вродили добре. Ми зібрали по 52,4 центнера з гектара озимої пшениці. Врожайність гороху була близько 30, ячменю – 40 центнерів з гектара. А ось із кукурудзою та соняшником були проблеми. На жаль, пізні культури дуже постраждали від посухи. У нас чотири з половиною місяці взагалі не було дощів. І якщо соняшнику ми зібрали хоч і менше, ніж минулого року, але все ж більше 30 центнерів з гектара, то врожай кукурудзи склав на круг лише 49 центнерів з гектара, а це, звичайно, мало, враховуючи, що раніше збирали і по дев’яносто-сто… Але дякуємо Богу, що досягли хоч такої врожайності. У багатьох господарствах України ситуація набагато гірша. На півдні взагалі все посохло.
Цінова політика на ринку зараз відносно сприятлива, тож у завтрашній день дивимося із впевненістю. Господарство вже на дев’яносто відсотків розрахувалося із пайовиками, а їх у нас 840. Думаю, що до кінця листопада розрахуємося повністю. Закуплено міндобрива і проплачено за насіннєвий матеріал, нині майже повністю завершено комплекс осінніх польових робіт, станом на сьогодні (розмова відбувалася 6 листопада. – Авт.) залишилося підняти 86 гектарів зябу, і можна вважати, що сезон роботи в полі закінчено.
А на фермах, звичайно, робота триває весь рік без перерви. Ми утримуємо 1500 голів великої рогатої худоби, з них 515 голів – дійне стадо. Надої цьогоріч на рівні 2019 року – 7 600–7 800 літрів на корову. Прирости на голову складають 830 грамів на добу, що для чорно-рябої породи досить непогано.

Іван СТЕПАНЕНКО: «Прагнемо, щоб рівень життя наших працівників був достойним»
Іван Степаненко (третій ліворуч) з працівниками МТФ №3: Аллою Сезенко, Людмилою Макар, завідуючим фермою Григорієм Левченком, Тетяною Олексишин, Надією Дмитрук.

Також непогані показники і по приросту у свиней: у середньому – 536 грамів, на відгодівлі ж до кілограма, на сьогодні це 950 грамів. Всього утримуємо 1800 голів, цьогоріч реалізували 160 тонн свинини.
– А чи вигідно нині взагалі займатися тваринництвом?
– Скажу так: з цього питання є різні думки. Звичайно, рослинництво більш прибуткове. Але тваринництво – це, певним чином, й соціальна справа. Це – робочі місця. Не буде ферми, у багатьох не буде роботи. А отже, люди почнуть шукати долі десь на стороні.

«Людина працює, щоб отримувати заробітну плату»

– Скільки людей працює в очолюваному Вами господарстві? І, якщо не секрет, яка нині на селі зарплатня?
– Чому ж секрет? Я завжди кажу: людина йде на роботу, щоб отримувати достойну заробітну плату. Часи змінилися, відкрилося багато можливостей, до того ж Калашники недалеко від Полтави. Якщо працівник буде отримувати якісь копійки, він просто звільниться. У нас заробляють і по тридцять тисяч гривень, хоч, звичайно, не всі, середня ж заробітна плата по господарству – близько 15 тисяч гривень. Загалом нині у нас працює 236 людей. У сезон, звичайно, більше. Але, на відміну від багатьох інших підприємств, ми максимально намагаємося не відправляти працівників на біржу праці. Так, людина, звичайно, отримувала б допомогу по безробіттю, а ми, можливо, щось би і зекономили, але ж кожному колись йти на пенсію… Тож думаємо про людей.
Варто зазначити, що на підприємстві активно працює профспілка, адміністрація завжди допомагає у випадках, коли це потрібно. Люди отримують гроші при народженні дитини, на весілля тощо. Ми розуміємо, що головне – це робочі руки. Одним словом, прагнемо, щоб рівень життя наших працівників був достойним. Звичайно ж, допомагаємо і нашим пенсіонерам, опікуємося двома школами і двома дитячими садочками. Також щороку проводимо літне оздоровлення дітей у таборах відпочинку, на жаль, цьогорічна пандемія зробити це завадила.
До речі, майже всі наші працівники мають медичну страховку. Шістдесят відсотків сплачує підприємство, сорок – сам працівник. Звісно, від усього не застрахуєшся, але, для прикладу, ось днями провели вакцинацію від грипу. Погодьтеся, далеко не кожен буде витрачати час і робити щеплення, тим більше, якщо за це потрібно сплатити 600–700 гривень із власної кишені. А до нас приїхали лікарі – все зробили, сподіваємося, що щеплення допоможе працівникам уникнути захворювань.
– Іване Івановичу, Ви все життя пов’язані із сільським господарством. Чи можна сказати, що нині працювати стало легше?
– Звичайно, зараз техніка, досягнення аграрної науки зовсім не ті, що були колись. Але, щоб робити на землі, її просто треба любити. Розповім на своєму прикладі. Я закінчив середню школу наприкінці сімдесятих років минулого сторіччя. Тоді взагалі батьки намагалися будь-якою ціною «відправити» дітей із села. Я родом з Чернігівщини, родичі казали: їдь у місто, що тобі тут робити. Поїхали ми з товаришем у Ніжин, на тодішній військовий завод «Прогрес». Повчився я на токаря і… повернувся назад у село «на трактор». Просто зрозумів, що «не моє» – працювати весь час у приміщенні, потягнуло до землі. Потім запропонували вчитися на агронома у Полтаві. Одружився, і вийшло так, що Полтавщина стала другою батьківщиною. І ось з 1985 року, а якщо брати роки навчання, то і раніше, працюю тут. У 2000 році очолив господарство. До речі, цьогоріч ми відсвяткували наш двадцятирічний ювілей. Для себе давно зрозумів: не треба ні на кого сподіватися, в тому числі і на владу, лише на себе і своїх робітників. Треба добре працювати самому і створювати такі умови, щоб добре працювали ті, хто поряд з тобою.

Іван СТЕПАНЕНКО: «Прагнемо, щоб рівень життя наших працівників був достойним»
Механізатор Іван Кулініч.

Що стосується безпосередньо бізнесових справ, то був досить непоганий період наприкінці 1990-х – на початку 2000-х, коли добре було зорганізовано питання кредитування. Ми тоді дуже швидко оновили парк техніки. Нині намагаємося обходитися без кредитів.
Стосовно ролі держави, я не зовсім розумію, як так вийшло, що у нас нині навіть окремого міністерства сільського господарства немає. А потім ми дивуємося, що гречка дорога і нам в Україну, яка чи не півсвіту годує, її з Китаю завозять. А якщо невигідно українським агропідприємствам гречку вирощувати? Якби держава хотіла, вона б виробила певні механізми, щоб у місцях, де умови для вирощування цієї культури більш-менш сприятливі, господарства були зацікавлені займатися саме гречкою. Але ж цього немає… А ще питання ПДВ тощо. Цих питань безліч!
Та навіть якщо все гаразд із податками і підтримкою держави, сільське господарство – все одно ризикована справа. Справжній господар намагається ці ризики мінімізувати, але з природою не посперечаєшся. Візьмемо цей рік, ми все зробили технологічно правильно, але ж врожай тієї ж кукурудзи говорить сам за себе. Бо не дав Бог води. Взагалі питання води постає все гостріше і гостріше. І мова не лише про опади. Вода по всій Україні, й у нас теж, йде і з колодязів… Але ми намагаємося робити все можливе, щоб навіть у таких умовах отримувати достойні врожаї, адже, як то кажуть, «Під лежачий камінь вода не тече». А легко на селі ніколи не буває!
– В Україні розпочалося запровадження ринку землі. Ваша думка з цього приводу?
– Земля – це, умовно кажучи, не завод! Завод власник може і новий збудувати, нової землі не буде. Тож, на мій погляд, земля – власність всього народу, який на ній мешкає. Але зрозуміло, що, якщо відбулося розпаювання, люди повинні мати можливість реалізувати своє право приватної власності. Інша справа, яким чином це відбуватиметься. Вважаю, якщо держава землю людям віддала, то вона ж мала б її і викуповувати через механізм земельного банку чи якимось іншим чином. А потім проводити відкриті аукціони на оренду чи продаж. Із чіткими умовами і жорстким контролем. Це ж і гроші у громади, і «страховка» від багатьох ризиків, які нині реально існують. У кінцевому підсумку де у нас є гарантія, що сюди до нас у Калашники чи у будь-яке інше українське село не прийдуть потихеньку все скупляти люди з дуже великими грошима, наприклад, з того ж Китаю, і прийдуть разом із власною робочою силою. Великі гроші перемагають майже все. Невеликим і середнім підприємствам ніколи «не перебити» ті ціни, які запропонують світові гравці, якщо вони вирішать сюди зайти. А вони точно вирішать, і їх навряд чи буде цікавити соціальна складова.
– Іване Івановичу, ми зустрічаємося напередодні вашого професійного свята. Дозвольте від імені читачів «Зорі Полтавщини» привітати Вас і очолюваний Вами колектив із Днем працівників сільського господарства і побажати всіляких гараздів у нелегкій хліборобській праці. Як святкуватиме?
– Дякую за привітання. У зв’язку з пандемією коронавірусу цьогоріч ми вирішили не проводити традиційний «вогник» для пенсіонерів, адже саме вони нині знаходяться у зоні ризику. Хоч і дуже шкода, що «вогник» не відбудеться, адже ніколи не забуду, як ще у 2001 році, коли я вперше організовував таке святкування, люди буквально плакали при зустрічі, адже, живучи у різних селах, іноді не бачилися один з одним чи не роками, а позаду ж десятиліття спільної праці. Але без уваги наші ветерани, звісно, не залишаться. Ми кожного привітаємо, кожен отримає по 500 гривень. Звісно, преміюємо і всіх працівників, до того ж двічі – і від адміністрації, і від профспілки, вона на сьогодні має на це гроші. Ну і, звичайно, виділимо кошти, щоб люди мали можливість відсвяткувати у своїх підрозділах.

Іван СТЕПАНЕНКО: «Прагнемо, щоб рівень життя наших працівників був достойним»
Працівниці їдальні ПП ім. Калашника Тетяна Коротько, Катерина Куст, Тетяна Івашина.

У нас великий, злагоджений, трудолюбивий колектив. У цей нелегкий рік кожен на своєму місці спрацював так, як було потрібно для досягнення спільної мети. Хочу подякувати всім за працю. Щиро вітаю працівників підприємства, ветеранів, пайовиків, своїх колег-аграріїв з нашим професійним святом. Нехай завжди на столі буде хліб! Міцного вам здоров’я, душевного затишку і щоб усі задуми на наступний рік були реалізовані!

Спілкувався Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий