З Миколою Ночовним я познайомився під час перебування в шахтарському місті Первомайську письменницького, як тоді полюбляли казати, десанту. З Києва завітав цікавий прозаїк і поет-гуморист Микола Яровий, із Луганська – поети Іван Низовий і Микола Ночовний. Приїхали на два дні і мали виступити на кількох підприємствах, що, треба сказати, тоді щедро оплачувалося. Супроводжувати гостей на шахту імені Менжинського попросили мене.
– Ви ж, Миколо Григоровичу, мабуть, усіх їх знаєте?
Я на той час знав лише Низового, про Ночовного тільки чув та читав його вірші. Ярового ж не знав зовсім. Як, звичайно, і він мене.
– Що – іще один Тютюнник?! – напівжартома вигукнув він, коли я назвався і простягнув йому руку. – О-о, не знав, не знав! Але будемо знайомі.
Микола Прокопович за народженням був одеситом. А вони ж там всі веселі й дотепні, всі гумористи. Не порушив цю традицію і Яровий, писав яскраві дотепні вірші. Але з молодих літ жив у Києві, працював у Кабінеті молодого автора при Спілці письменників, тому добре знав багатьох столичних літераторів. Ну і, звичайно, Григора Тютюнника, якого дуже поважав і міг про нього багато розповісти.
Я щось там пробелькотів, що роблю в цім ділі лише перші кроки, водночас працюючи під землею. На що він сказав:
– Ото ж старайтесь, добряче відточуйте перо. Бо з таким прізвищем інакше не можна.
Гості з успіхом виступили на Менжинській, затим, пригадую, на «Первомайській», на заводі
ім. К. Маркса, на взуттєвій фабриці… Але на тих підприємствах уже у супроводі працівників відділу культури міськвиконкому. Мені ж, як простому шахтареві, довелося йти на роботу. У другу зміну. Тому зустрілись уже на ранок, у готелі «Донбас». Хлопці були задоволені, весело розказували про зустрічі на підприємствах, про гостинність господарів і по черзі пили з черевастого графина воду. Микола Прокопович, дивлячись на них, тільки посміхався. Він уже не вперше відвідував Донбас, радів кожній зустрічі з шахтарями, яких вважав справжніми героями і відчайдухами.
З Миколою Прокоповичем ми більше не зустрічались, але саме Яровий, разом із Микитою Чернявським і Іваном Савичем, згодом дав мені рекомендацію до Спілки письменників. І я ніколи цього не забував.
Не пам’ятаю, де в ті часи працював Іван Низовий, можливо, й перебував уже на літературних хлібах, а ось Микола Ночовний, з яким я після того теж здружився, – в обласній газеті. І, буваючи наїздом у Луганську, я завше заходив до нього. Микола радісно вітався, міцно тиснув руку. Там же, в кабінеті, стояли його двопудові гирі, якими мій новий друг жонглював, ніби іграшковими!
– Щось привіз? – питав він. – Давай подивимось, може, надрукуємо.
Сам він писав вірші і прозу. Дарував мені свої книжки. Оповідання пахнули осіннім листям, легким морозцем, зораною землею… Пахнули його рідною Полтавщиною, яку так майстерно малювали в своїх творах і брати Тютюнники. А згодом Микола Ночовний написав роман «Золото Леонтовича» і засвітився новими гранями свого таланту! Густе, аж, здається, надто густе, на зразок латиноамериканського, письмо, багата мова, яскраві характери, цікавий сюжет… І трохи пізніше луганські письменники обрали його своїм очільником.
Саме тоді я видав свою другу книжку прози, надрукувався у кількох журналах і вирішив, що можу ризикнути, подати заяву до Спілки письменників. У чому, спитаєте, був ризик? Та в чому… У Луганську, на зборах обласної організації, сподівався, і приймуть. А в Києві?! У Києві ж ще і приймальна комісія, і затвердження президії. А там же, кажуть, такі дідусі сидять, що до чогось та прискіпаються. Соромно ж тоді буде перед своїми друзями-луганчанами.
Та все ж наважився – подав. Подав і заяву, і три рекомендації. Легко відбувся на зборах у Луганську, залишалось набратися терпіння, почекати десь із півроку, а восени Микола Васильович повезе мої документи до Києва.
Ті півроку для мене тяглись, наче всі десять! Рахував кожен день, кожен тиждень, кожен місяць. І ось, нарешті, жовтень 1988 року.
Зателефонував Ночовний.
– Колю, завтра виїжджаю, післязавтра – засідання приймальної комісії. Не хвилюйся. Все буде добре. І якщо приймуть, то привітають тебе телеграмою.
І ось 28 жовтня, сонячний осінній день, а мені зранку ані хвилинки спокою, сиджу за письмовим столом, зітхаю.
– Що з тобою? – не розуміє дружина. – Чи не захворів?
Уже й обід, уже й надвечір. Мовчить телефон, не несуть і телеграму. Невже не набрав балів, що, розказують, буває частенько. Не вистачить одного-двох – і все, починай все спочатку: видавай нову книжку, друкуйся в нових журналах і знову набирайся терпіння, жди чергового засідання приймальної комісії. Але ж так можна й з глузду з’їхати!
Уже й присмерки, вмикаю настільну лампу, розглядаю свій відбиток у темному вікні. Раптом, чути, під’їхала якась машина. За пару хвилин дзвінок у двері.
– Вам телеграма!
Беру ту склеєну трубочку, повертаюсь за стіл, акуратно розриваю.
«Шановний Миколо Григоровичу! Президія Спілки письменників України вітає Вас…»
Нерви аж бринять, тому далі не читаю, кладу той папірець на стіл і закриваю обличчя руками.
Дружина налякана, діти теж. Люда читає, кладе мені на плече долоню.
– Ну чого ти?.. Радіти ж треба!
А в самої в голосі теж сльози.
Потім вже Ночовний розказував, як проходило голосування по моїй кандидатурі.
– Та за деякі з цих оповідань йому б сам Лев Толстой поставив п’ятірки! – сказав один із членів приймальної комісії.
Чому саме Лев Толстой, а не хтось з українських класиків? Та тому, що ті перші дві книжки у мене вийшли російською. І тільки ближче ознайомившись з біографією і творами Григора Тютюнника, я перейшов на рідну мову.
Микола Ночовний був сумлінним і доброзичливим керівником. Намагався регулярно видавати і альманах «Бахмутський шлях», і книжки наших ювілярів. То були переломні 90-ті роки…
А згодом Микола Васильович вирішив перебратися до сільської місцевості і повністю віддатись літературі, як того прагнуло чимало вже немолодих за віком письменників. Придбав хатинку в селі Малинівка на Луганщині, радів сільському спокою, тиші, можливості плідно працювати. І жив би там, і творчо працював скільки Богом відведено, аби не клята війна! Після чергового обстрілу зайнялись трава, дерева, і ціла стіна вогню покотилася з боку станиці Луганської, охопивши і його Малинівку. Хто в селі був заможніший, хто мав триметрові паркани – ті якось відбились, але більшість сільських хат згоріло. Залишилися ні з чим і Ночовні. Тому й переїхали на малу батьківщину Миколи Васильовича, у стародавні Лубни, де й мешкають тепер у скромному будиночку.
– Є й шматочок землі, – ділиться він приємним, – ото й длубаємось потихеньку.
– А писати ж?..
– Ну, а як же без цього? – чую, посміхається в слухавку.
То так, якщо на роду написано, то нести цей хрест до останнього подиху.
Микола ТЮТЮННИК
Член Національної спілки письменників України