Із бойового завдання  не повернувся…

Із бойового завдання не повернувся…

Сестрі загиблого під час оборони Луганщини Героя Романа РОТАНОВА, Оксані Тарасенко, сумна звістка надійшла зовсім недавно. Спочатку було повідомлення про зникнення безвісти, а за ним – і виклик на процедуру впізнання до моргу. Крізь сльози жінка розповідає, що з кількадесяти побратимів, з якими Роман вирушив на виконання бойового завдання, живими лишилися тільки троє, понівечене Романове тіло вдалося забрати з місця пекельного рашистського обстрілу, тіла ж інших бійців озвірілий ворог не віддавав.

У перший день тяжкої цьогорічної весни, оглушеної ракетними ударами й пошматованої гусеницями московитських танків, Роману Ротанову виповнилося сорок п’ять років, і саме в свій День народження він свідомо став до лав територіальної оборони в Києві. Такий символічний синівський «подарунок» рідній землі й улюбленому місту, які опинилися під прицілом знавіснілих ординців.
Роман Григорович – наш земляк, виріс у Супрунівці поблизу Полтави, закінчив транспортний технікум, строкову службу проходив у десантних військах. Головною справою життя стало будівництво: у різних куточках України зводив садиби, об’єкти соціальної інфраструктури – все для людського мирного затишку. Роботи вистачало, але знаходив час і на захоплення – далекі подорожі. Прагнув на свої очі побачити, як живе світ за морями, горами, горизонтами. Всюди брав на замітку рецепти місцевої кухні й по поверненні додому частував усіх екзотичними смаколиками. Щедрий був, подільчивий, приязний.
Кулінарні таланти Романа Григоровича оцінили й бойові побратими у київській теробороні. Не лишалося часу вдень, то допомагав на кухні вночі. Щиро вболівав, щоб бійці добре харчувалися. Той нетривалий період зафіксовано на його перших березневих фото.
…За словами Оксани Тарасенко, в останнє голос Романа по телефону 28 червня чула його донька Олександра. Казав, щоб не переживала і що їхній підрозділ посилають на спецзавдання. «Доньку й сина Роман вивіз за кордон іще перед війною. Сім місяців тому в нього знайшовся онучок, Іллюшка. Єдиний раз він його тільки й бачив».
Із Києва, де Роман почав службу в теробороні, йому випало потрапити на найскладніший воєнний напрям – Донбас. Донеччина, потім Луганщина… Сестру попереджував, що зв’язку там може подовгу не бути, бо через страшні обстріли його дуже важко відновлювати. «Казав, що й 4, й 5 діб хлопці можуть не виходити на зв’язок. Але всі живі, здорові. Лишив два номери своїх побратимів на всяк випадок. Коли ми заколотилися, що довго Романа не чутно, то й до тих хлопців дзвонили, але ніхто не відповідав. Так і до сих пір», – розповідає Оксана Тарасенко.
Єдина надія хоч на якусь вісточку майнула у соцмережах. Це був коротенький допис на Романовій сторінці: «Вибач, братику, ми тебе не зберегли». Зв’язатися з автором болісного рядка вдалося швидко. Дивом вцілілий Романів побратим Олександр із позивним «Йожик» доправлений на лікування до шпиталю у Дніпрі.
«Від Саші ми дізналися, що сталося, коли їхній підрозділ вирушив на бойове завдання. Це було на Луганщині наприкінці червня. Почався шалений обстріл з усього можливого озброєння – важка артилерія, танки, міномети. О першій ночі його вразило ударною хвилею. Отямився аж о п’ятій ранку. Побачив, що ноги присипані землею. Почав виповзати й помітив, що слідом вибираються іще двоє товаришів. Так вони дісталися до дороги, де їм допомогли місцеві. Надалі потрапили до різних шпиталів. У Саші найтяжчий стан. Розповідав: вірите, жодної подряпини, але контузія, інфаркт. Розмовляти йому дуже важко. Плакав, коли згадував і про Романа. «Був серед нас, – каже, – і твій брат». Та вціліло їх тільки троє», – ділиться Оксана.
Свого часу Роман став для неї не просто старшим братом. «Він виняньчив мене з дитинства, бо мама наша, Тамара Василівна, дуже рано померла, а я на 10 років за нього молодша. Дуже хороший був, такий добрий, що й останнє б віддав, – згадує жінка. – Батько наш хворіє, натепер лежачий. Дітям Романовим, Олександрі й Дмитру, я повідомила, що тато їхній загинув, не повернувся із бойового завдання. Як і заповідав він особисто (раптом щось станеться), поховали його на цвинтарі біля мами, в Супрунівці».
З отриманих Оксаною документів відомо, що поліг Роман Ротанов поблизу Верхньокам’янки Луганської області (село в складі Лисичанської міської громади Сєверодонецького району), загинув, виконуючи бойове завдання. Мабуть, після нашої Перемоги бої за Луганщину ввійдуть в історію як найкровопролитніші в цій страшній війні. Всотала шахтарська земля і рідну для Оксани Тарасенко кров. Наразі сестрі загиблого Героя важливо, щоб присвячені його пам’яті рядки закарбувались і на газетних шпальтах, пішли у світ, який він так любив.
Відспівали Романа Ротанова та ще двох загиблих солдатів – Ігоря Запорожця і Олексія Скрипника – 8 липня в Полтаві, на площі біля Свято-Успенського кафедрального собору Православної Церкви України. Панахиду очолив архієпископ Харківський і Ізюмський Афанасій.
Вічна слава оборонцям Батьківщини. Нехай царствують їхні душі в небесних обителях, де немає ні печалі, ні смутку, а тільки Життя Вічне.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:

Добавить комментарий