Із роду Капністів: мандрівка у віках

Із роду Капністів: мандрівка у віках

Мати Радослави Янівни, графиня Марія Капніст, заповідала доньці гордо нести по життю прізвище видатного роду. І вона, Радослава Капніст, утішена тим, що їй це вдається. Вона не вперше приїхала у Полтаву, хоч і не намагалася говорити про магічний зв’язок душі з цим містом, із цим місцем. Бо говорила без пафосу про ще посутніші зв’язки у часі – про своїх предків, представників роду, які в усі віки додавали йому шляхетної слави попри найважчі випробування долі. Тут, у колишньому будинку видатного поета, драматурга і громадсько-політичного діяча Василя Васильовича Капніста, де нині «прописаний» літературно-меморіальний музей Івана Котляревського, суботнього дня чимало полтавців хто вперше, а хто уже втретє слухали гостю із Харкова.

Вітчизна для нього – то Україна

Цю зустріч пані Радослава присвятила 260-річчю від дня народження свого прапрадіда, але навіть про нього, автора «Оди на рабство» і поеми «Ябеда», неможливо розповісти відірвано від історії роду. Тож попередила своїх слухачів, що не говоритиме за продумано стрункою схемою. Але ця мандрівка у віках, де гілки видатного роду так тісно переплетені з гілками інших відомих родин, які до всього ще й урешті в різні епохи і в різні способи поріднилися між собою, була настільки цікава, що усі присутні на три години просто втратили відчуття часу.
Починалася ця подорож у сьогодення із острова Занте в Середземному морі, адже родина Капністів (Капніссос – по-грецьки) походила від роду православного венеціанського дворянина Василя Петровича Капніста – грека за національністю, який вступив на службу до російського війська під час Прутського походу (1711) Петра І. Згодом став миргородським полковником, бригадиром російської армії. Загинув під час Семилітньої війни. На полі бою знайшли цілою тільки його руку, яка й по смерті міцно тримала шаблю, подаровану імператрицею Єлизаветою, а відтак ніхто й не помітив діамантів, які її прикрашали. Тож тільки руку відважного воїна й було поховано у Великій Обухівці, в родовому маєтку Капніста. Там, на Миргородщині, майже через півроку після смерті батька, народився Василь-молодший, який був шостою дитиною в сім’ї.
Нещодавно ми розповідали читачам про долю Василя Васильовича Капніста з нагоди його 260-річчя. А тут якось по-домашньому звучала розповідь пані Радислави про дружбу Василя Капніста із батьком Миколи Гоголя, і саме він, до слова, першим оцінив ще дитячі твори Нікоші, зазначивши, що «з нього буде великий талант». Вона цитувала рядки із «Оди на рабство», які й сьогодні звучать на диво актуально, лише читали б їх:
Куда ни обращу зеницу,
Омытую потокомъ слезъ,
Везде, какъ скорбную вдовицу,
Я зрю мою отчизну днесь…
А Вітчизна для нього – то Україна, писала згодом його донька, і її він мріяв бачити вільною, боровся за те. Історик Дмитро Бантиш-Каменський, який добре знав Василя Капніста, стверджує, що «Ода на рабство» написана «про поневолення Малоросії», а її автор виступав «за відновлення гетьманського правління».
Василь Капніст похований у Великій Обухівці, і 2008 року Радослава Капніст приїздила туди на урочистості з нагоди відкриття пам’ятника своєму прапрадіду.
Але її родовід – із гілки брата Василя Капніста, Петра Васильовича. Коли це з’ясувалося, Марія Капніст, розповідає пані Радослава, була дуже розчарована і навіть просила ніде про це не говорити. А дарма, бо Петро Васильович не поступається своїми чеснотами рідному братові, його доля – опозиціонера, борця проти кріпосництва – не менше вражає наших сучасників. Із 1758 року він перебував на військовій службі, яку покинув у 1775-му в чині гвардії прапорщика. Його відставка була викликана особистою сутичкою із усемогутнім тоді князем Потьомкіним. А Радослава Янівна розповіла навіть більше – про те, що цариця Катерина II поклала око на вродливого молодого гвардійця, який мав стати її коханцем. І це настільки вразило молодого Петра Капніста, що він вирішив рятуватися – залишив Преображенський полк і поїхав до Європи, де провів (із перервами) понад 20 років. Побував у Голландії і Франції, згодом жив в Англії, звідти у 1792 році привіз дружину на батьківщину, в родовий маєток у Турбайцях Хорольського повіту. Вона народила 12 дітей, а розмовляла лише англійською, яку мусили вчити усі, хто мав із нею спілкуватися. А ось священик Турбайців на вимогу Петра Васильовича виголошував свої казання тільки українською мовою. Є відомості, що додому він повернувся свідомим республіканцем і, маючи у власності 800 кріпаків (у Полтавській і Катеринославській губерніях), у своєму маєтку в Турбайцях завів «республіку», що сприймалося сучасниками як дивацтво. Петро Капніст помер у 1826 році.

Незворушні під вогнем

Граф Ростислав Ростиславович Капніст, дід Радослави Янівни, народився 1875 року. Його дружиною стала прапраправнучка запорозького кошового отамана Івана Сірка Анастасія Байдак. 22 березня 1914 року в Санкт-Петербурзі у них народилася дочка Маріетта (Марія) – спадкова дворянка, графиня.
Про свою матір, про її неймовірно важку долю і непрості стосунки із нею сьогодні вже пані Радослава розповідає просвітлено й трепетно – тим паче, що зустріч із полтавцями проходила перед днем народження Марії Капніст. Вона росла у багатому будинку на Англійській набережній у Санкт-Петербурзі, грала свої перші ролі в домашньому театрі, а один із частих гостей родини, Федір Шаляпін, давав їй уроки вокалу. Більшовицький заколот 1917 року перевернув світ для них – змусив родину, де було п’ятеро дітей і яка, до всього, вірила в добрі революційні зміни, у те, що «всяка влада – від Бога», виїхати до Криму, де Капністи мали свій маєток у Судаку на сімдесят кімнат… Батька Марії розстріляли взимку 1921 року, як і всіх кримських дворян – три тисячі осіб за одну ніч, на горі Алчак. Будинок Капністів зруйнували, а матір із дітьми врятували кримські татари, які шанували пам’ять графа Капніста, допомогли втекти із Судака, перевдягнувши у свій національний одяг. І то був лише початок поневірянь талановитої дівчини, вина якої полягала лише в її дворянському походженні. Вчитися Марії не дали змоги, хоч мріяла стати актрисою, а справжні кола її пекла почалися влітку 1941-го: «за шпигунські зв’язки», за антирадянську пропаганду й агітацію їй дали 8 років. Етапи, табори, нічні допити, знущання, побиття – і це тривало майже 15 років!
Вижити допомогла віра в Бога – завжди при ній була фамільна реліквія Капністів, чудотворна ікона Козельщинської Божої Матері. Пані Радослава привезла її в Полтаву, дістала із сумочки, загорнуту у вишитий рушничок, показала присутнім, дозволила сфотографувати. І розповіла про те, як навіть в останні десять земних днів Марію Капніст у лікарні після того, як її збило авто навпроти кіностудії імені Олександра Довженка, живою тримало лише диво. Так сказали лікарі, а те диво – її ікона. Та, що зцілила ще одну Марію Капніст у далекому 1880 році (Радослава Янівна приходиться їй внучатою племінницею).
Пані Радослава пройшла також непрості випробування – Марія Капніст одержала другий термін свого ув’язнення, рятуючи донечку від садистки-виховательки в дитячому садку при таборі, яка била дитину, бо «ненавиділа ворогів народу». Мати побила виховательку, а вона виявилася коханкою співробітника НКВД. Марії Ростиславівні дали ще 10 років тюрми, а Раду відправили в дитячий будинок. У таборі Марія Ростиславівна потоваришувала із Валентиною Базавлук, яка звільнялася раніше, і попросила жінку знайти по дитбудинках її Радочку. Так у пані Радослави стало дві мами, і на суді, після повернення Марії Капніст, коли мала вибрати, із ким жити, Рада залишилася з Валентиною Іванівною. Бо ж свою рідну матір вона мало пам’ятала і побачила знову вже у 15 років. Зустрічалися нечасто. Батька свого не знала зовсім, лише довідалася, що він був інженером, у Сибіру познайомився з Марією Ростиславівною, закохався в неї – Ян Волконський, із польського шляхетського роду. Він врятував пані Марію з палаючого барака, і там, у Степлазі, в Казахстані, народилася їхня донька. Пізніше він був розстріляний.

Аристократка духу

Марія Капніст була звільнена 1958 року, під час «відлиги», постановою Верховного Суду РСФСР: вирок і всі подальші рішення щодо справи були скасовані, а справа закрита «через відсутність складу злочину». Згадувала, як поверталася на волю пасажирським поїздом: в туалетній кімнаті вперше за багато років побачила себе в дзеркалі і злякалася: на неї дивилася стара із почорнілим обличчям. У таборах, аби врятуватися від домагань табірного начальства, вона натирала шкіру вугіллям, і його пил не вимивався ще багато років. Пізніше вона гірко, але й із певним гумором називала себе Бабою Ягою. І листи до дочки та фотографії підписувала: «З любов’ю, твоя Баба Яга».
Пройшовши кола свого пекла і в таборах, і вже після звільнення, все ж дочекалася дива: вона таки стала актрисою і ще майже 30 років працювала в кінематографі. Свої хай і не головні, але характерні й незабутні ролі зіграла у більш ніж 120 художніх фільмах, зокрема: «Руслан і Людмила», «Бронзовий птах», «Віра, Надія, Любов», «Відьма», «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура», «Притча про світлицю», «Пропала грамота», «Табір іде в небо», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Циган», «Іванко і цар Поганин». Їй присвячено телестрічку В.Василенка «Марія Капніст. Три світи» (1989). Марія Ростиславівна була членом Спілки кінематографістів України. І вона також покоїться в нашій полтавській землі, біля своїх видатних предків у Великій Обухівці.

Магічний зв’язок

Радослава Янівна усі свої розповіді проілюструвала дбайливо зібраними світлинами, привезла ще довоєнну афішу «Ябеди» Красноярського театру, запрошення на вечір Марії Капніст. І зізналася, що могла б довго, хоч і цілий день, розповідати про Капністів, і пообіцяла, що приїде ще до Полтави, яку любила і її мама, буваючи тут, у музеї, в колишньому будинку Василя Капніста. Після всього почутого магічний зв’язок нашого дня із минулими часами наче торкнувся душ усіх її слухачів. Гостя ж наголосила, що «чує» аудиторію, і тут, у Полтаві, вона особлива – її вплив енергетично цілющий. Взаємно цілющий – однозначно.
Радослава Янівна показала також світлину із зображенням родинного герба Капністів. На ньому вигравіювано: «Sub Igne Immotus» – «Незворушні під вогнем». Такі вони, Капністи.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий